— Не вередуйте, — спокійно сказала Варя. Вона кинула швидкий погляд на батька, помітила, як здригнулися його губи, дрібно затремтіли пальці. — Я вас теж можу погодувати.

— А де Надька? — не вгамовувалася бабця.

— Корів пішла доїти, — пояснила Варя.

— Корів? Це добре, — погодилася старенька. Вона проковтнула кілька ложок каші і знову за своє:

— Щось я її давно не чула.

— Як то? — удавано здивувалася Варя. — Вона тільки-но сьогодні вранці з вами розмовляла.

— Сьогодні?

— Так.

— Не пам’ятаю.

— То ж ви просто забули!

Старенька помовчала, пережовуючи беззубим ротом м’якуш розмоченого хліба.

— Справді? То у мене така вже пам’ять, — сказала старенька. — Добре пам’ятаю, як уперше взяла невістку на поле, — поринула бабця у спогади про далеке минуле. — Ну, думаю, подивлюся, кого за дружину взяв мій старший син. А вона така ж працьовита, така моторна! Не дівка — вогонь! Надю! — покликала вона.

— Вона корів доїть, — нагадала Варя.

— Я хочу почути свою невістку!

— Вона незабаром повернеться, — спокійним голосом сказала Варя. — Розкажіть краще, як ви влаштували випробування молодій невістці, — попросила Варя, бо знала: зараз бабця Секлета почне розказувати і може говорити довго, не зважаючи на те, що її ніхто не слухає. Так і сталося.

Павло Серафимович мучився, слухаючи спогади про час, коли був щасливий, а життя здавалося таким довгим, радісним і безхмарним. Він вийшов у двір, Варя — за ним.

— Не ходіть туди, — попросила Варя. — Ви гадаєте, мені легше? Але життя продовжується. У вас є онуки, яким ви потрібні, є я нарешті!

Павло Серафимович мав намір щось відповісти, але помітив Олесю, яка бігла до них через дорогу.

— Ти чого простоволоса? — запитав він. — Холодно вже, застудишся.

— Я на хвильку, — сказала захекана дівчина. — Чули, що прислали уповноваженого комуніста від райкому? — спитала вона.

— Ми тепер не тільки чуємо, а ще й бачимо, — з іронією відповів чоловік, поглянувши через паркан на будинок, позначений червоним прапором.

— Так ось, він створив бригади, які будуть вилучати зерно, — сповістила Олеся.

— Яке? У кого?

— Усе, що залишилося. І в усіх!

— Це неможливо! — сказав Павло Серафимович і додав: — Звичайно ж, якщо керуватися здоровим глуздом.

— Я не знаю, чим вони там керуються, але комісії вже сформовані, готують підводи.

— На ті підводи не буде чого їм класти, — зауважив чоловік. — І хто ж у тій комісії? Як завжди, твій чоловік?

— І він, і його брат, — Олеся перерахувала усіх, останнім назвала Михайла.

— І він також?

— І він, — зітхнула дівчина. — А ось Богдан Коляденко відмовився, — сповістила Олеся. — Йосип казав, що його навіть залякували, але він сказав, що можуть його вбити, але не піде забирати у людей останнє.

— Поважаю таке рішення! Негоже відбирати у своїх односельців останній кусень хліба. А Михайло піде, — у голосі забриніли сумні нотки, — той піде і шматок хліба з рота вирве.

— Тату! — Варя з проханням подивилася на батька. — Не треба, прошу вас.

— І за скільки ж продався мій син НКВДистам? — запитав він.

— За пайок, — простодушно пояснила Олеся. — Вони будуть отримувати свій відсоток від вилученого.

— Далеко піде мій син! Хвацький який!

— То ви сховайте зерно, — порадила Олеся, — бо відберуть.

— Невже заберуть останнє? — не йняла віри Варя. — А як же жити? Чим дітей годувати?

— Не знаю, як воно буде, — знизала худенькими плечима Олеся. — Але краще надійно сховати.

— Потрібно Марічку попередити, — схаменулася Варя.

— Тільки, заради Бога, не кажіть, що я попередила! — попросила Олеся.

Розділ 49

Вулицями села кілька днів поспіль скрипіли погано змащеними колесами вози. Комнезамівці заходили до кожної оселі. Мов вороняча зграя, нишпорили по хатах, хлівах, коморах, вишукуючи зерно. Хліб забирали в усіх без винятку: і у колгоспників, і у одноосібників, і у старих людей, і у хворих. У кожній хаті знали, що прийдуть і до них, але не всі вірили, що заберуть останнє. Хто встиг щось приховати, тому пощастило. Довірливі розрахувалися з державою останнім. Рипучі підводи звозили повні мішки на колгоспний двір. Зерно склали в комору, почепили на двері великий навісний замок, а того-таки дня надвечір виставили варту з озброєних військових.

Село гуло як розторсаний вулик. Хтось кидався на мішки з криками «Не віддам!». Марно. Забирали. Інші кляли активістів на чім світ стоїть, деякі мовчали, тримаючи ненависть у своїй душі. Знайшлися і такі, які самі віддавали та ще й здавали сусідів, знаючи, де ті сховали зерно. Часом люди збиралися купками, щоб погомоніти та обговорити, у кого скільки вилучили. Але переважно розмови точилися по хатах, за зачиненими дверима.

Від першого дня роботи активістів у селі вмерла довіра людей одне до одного. Навіть ті родини, які донедавна приятелювали, стали обережними у спілкуванні. Майже кожен уночі ховав зерно, не будучи впевненим у своїх знайомих. Хіба що близькі родичі могли повністю довіритися рідним.

Не оминули активісти й родину Чорножукових. Напередодні, глухої дощової ночі, ніхто з них не спав. Павло Серафимович, Василь і Варя насипали зерно у дерев’яні бочки, щоб закопати у землю. Добре, що зима забарилася і земля не промерзла. Місячи багнюку ногами, вони закопали бочки у різних місцях городу. Один мішок із житом Варя з чоловіком закопала у корівнику, під яслами. Порадившись, залишили у коморі по одному неповному мішку, бо все одно не повірять, що нема нічого.

Нагодилися всім активом, залишивши Михайла на вулиці біля коня. Ганнуся зайшла першою, добре знаючи не тільки, де знаходиться комора, а й де що лежить. Вона десь роздобула червону косинку і була схожа на комсомолку з плаката, який висів у приміщенні колгоспного правління. Дівчина насмішкувато подивилася на Варю, на Павла Серафимовича. Нахабна та задоволена посмішка була на її обличчі, коли вона, почуваючись господинею життя, навстіж розчинила двері, запрошуючи непроханих гостей.

— Заходьте сюди! — покликала вона членів комісії. — Сміливіше, товариші!

Мішки знайшли одразу, забрали, понесли на воза. Ганнуся зі спритністю кішки полізла на горище, обнишпорила там усе.

— Не може бути! — сказала вона, спускаючись по драбині. — Шукайте ще! — наказала. — Подивіться у сараях, у сінях, всюди. Десь повинно бути ще. Я знаю цю родину! Тут повинно бути багато хліба.

Поки активісти нишпорили коморами, Ганнуся не полінилася всунути носа до скрині. Саме тієї, звідки Варя колись нишком дістала своє намисто і подарувала подрузі. Ганнуся стала навкарачки, заглядаючи під скатертину. Скільки ж разів Варя та її батьки частували дівчину з бідної родини за цим столом! Варя з гіркотою згадала, як частенько потай від батьків пригощала Ганнусю за цим столом чимось смачненьким. Вони ділили навпіл пухкий пиріг із маком та запивали молоком. Було навіть таке, що Варя віддавала свої налисники з сиром названій сестрі, пославшись на те, що не голодна. Насправді ж було шкода подругу, яка вдома не мала змоги поласувати смачненьким. І оті подаровані чобітки! Чому й досі не йдуть з голови?

Варя мовчки дивилася, як нишпорять садибою чужі люди. Що сталося з ними? Чому спокійно за всім цим спостерігає названий брат батька? Чому батько, господар усього, що надбав чесною працею, стоїть принижений, згорблений, розчавлений, як слимак на дорозі? Чому її колишня подруга, з якою їли з однієї миски не один рік, тепер на правах хазяйки заглядає у кожну шпарину? Чому Михайло, якого батьки випестили, вигодували, поставили на ноги, якому збудували дім, чатує, доки вигребуть останній хліб у рідного батька? Усе неправильно і не піддається ніяким законам ні природи, ні людських відносин. Усе в житті навиворіт. Ніби світ навколо перевернувся…

— Порожньо! — ніби з-під води, донеслося до Варі.

— Нічого не знайшли? — спитала Ганнуся.

— Кажу ж, нічого.