— Що ж ти робиш, Михайле? — стогоном вирвалося у батька з грудей.
— Ходімо додому, — потягла його за рукав дружина.
Розвернувся Павло Серафимович, зігнувся якось, посірів в обличчі. Хотів відповісти щось, але застрягла зрадницька грудка в горлі, а дорога перед ним розпливлася, як у тумані.
— Сонце яскраве, сліпить, — сказав він, витираючи очі.
Вдома Павло Серафимович обняв дружину, яка довго і невтішно плакала у нього на грудях. Хотів знайти заспокійливі слова — не знайшов. Хлипала в кутку Варя, мовчав Василь. У всіх забракло слів, був лише розпач, ніби в хаті лежав покійник. Коли всі трохи заспокоїлися, Варя першою порушила гнітючу мовчанку:
— Вам дуже боляче, тату?
— А як ти гадаєш?
— Можливо, образа на Михайла пом’якшить ваш біль?
— Він мій син, — тяжко зітхнув батько. — Усі діти однакові. Вони як пальці на руці — яку пучку не вріж, однаково боляче.
Павло Серафимович нахилив голову, в розпачі обхопив її руками і завмер. Біль заповз глибоко в душу, стис серце, і він знав, що з цим болем доведеться жити надалі.
Розділ 26
Село ще лихоманило після закриття церкви, коли свіжі новини знову змусили здригнутися.
Ще звечора важкі темні хмари почали витрушувати з себе лапатий сніг. А ближче до півночі розгулявся вітер. Він гасав по дахах, завивав у димарях, шарпав сонні дерева, стукав у темні вікна. Розійшлася зима справжньою хурделицею. Хати зіщулилися, притихли, натягнувши на себе снігові ковдри. Не чутно було навіть звичного собачого гавкання. Здавалося, всі люди або сплять, сховавшись від негоди, або вслухаються в мелодію хуртовини. Проте одна з хат довго кліпала майже непомітним світлом від керосинки. Не спалося Лупікову, тож він пізно ввечері вирішив запросити до себе додому «на невеличку нараду» кількох однопартійців. Першим завітав Кузьма Петрович, за ним майже одночасно зайшли до хати голови колгоспу та сільради. Іван Михайлович одразу ж послав Жаб’яка за пляшкою самогону.
— Чого дивишся як баран на нові ворота? — посміхнувся Лупіков до Максима Гнатовича, який, почувши таке прохання свого керівника, дурнувато закліпав очима. — Ви — мої гості, тож посидимо по-дружньому за столом, побалакаємо.
— То, може, я з дому сальця прихоплю? — спитав той, мнучи в руках шапку.
— Неси що хочеш, але швидко, — відповів чекіст.
Чоловіки близько двох годин провели за дружньою бесідою, яка не закінчилася після того, як спорожніла пляшка. За нею була ще одна, потім іще. Щербак майже не пив. Це тривожило Івана Михайловича. Лупіков усе намагався розгледіти зсередини стриманого секретаря парторганізації. Стриманого чи скритного? І що ховається за його пильним поглядом? Розум? Презирство? Вірність ідеям? Гадалося, що алкоголь зробить його більш розкутим, дасть змогу розкритися, але ж ні! Забагато не пив, говорив мало, лише у справі, так, ніби на засіданні, а не в гостях.
Врешті-решт Лупікову набридли роздуми, і він раз по раз почав прикладатися до чарки.
Іван Михайлович прокинувся, коли схотів пити. Голова тріщала, як стиглий кавун, а в роті ніби коти напаскудили. У хаті було темно, хоч око вийми. Поворухнув важкою головою — все захиталося навколо. Згадав вечір, пиятику, однопартійців. Коли вони пішли — не міг згадати. Чи провів їх до дверей, чи самі пішли, коли він заснув? І хто погасив світло? Хто зняв з нього чоботи? Зброя! Іван Михайлович похапцем, тремтячими руками понишпорив під подушкою. Зітхнув з полегшенням — наган був на своєму місці. За вікном гуло та несамовито вило. Похитуючись, чекіст підійшов до відра з водою, зачерпнув кухлем. Холодна рідина змила з рота присмак котячого лайна.
Іван Михайлович зіщулився.У хаті було прохолодно. Він заглянув у грубку. Там ледь жевріли напівзотлілі головешки. Біля грубки не залишилося жодного поліна. Якщо не підтримати багаття, до ранку й вода у відрі замерзне. Потрібно йти за дровами у сарай. Так не хочеться, але потрібно. До того ж захотілося до вітру. Іншого б разу можна було прочинити двері й подзюрити просто з ґанку, а вранці жовті бризки засипати свіжим снігом, але все одно доведеться йти надвір за дровами.
Іван Михайлович взув валянки, накинув кожуха й прочинив двері. Одразу ж почув голосне виття хуртовини. У його обличчя, ніби на сміх, заметіль сипнула добрячу пригоршню снігу. Двері прочинилися лише наполовину — їх підпирав чималий замет. Чоловік підняв комір, втягнув голову в плечі, протиснувся у двері й підтюпцем побіг до сараю. Ноги вгрузали в сніг по коліна, вітрюган бив у груди, але Іван Михайлович вступив у вперту боротьбу з непогодою. Спочатку він вирішив справити нужду, тож став за сараєм, ховаючись від вітру, розстібнув ширінку. Він зітхнув з полегшенням, але раптом зрозумів, що серед розбурханої негоди він не один. Було відчуття, ніби хтось на нього дивиться. Іван Михайлович завмер. Холодок страху пробіг мурашками по тілу, і він інтуїтивно потягся до зброї, але… Яким треба бути дурнем, щоб у такий неспокійний час залишити наган вдома?! Лупіков уважно подивився на всі боки. Нікого. Виходить, здалося.
Чоловікові довелося докласти сил, щоб трохи прочинити двері сараю. Він прослизнув у щілину, набрав нарубаних дров. Знову прислухався. Відчуття сторонньої людини його не полишало. А що як у нього вистрелять одразу ж, коли він звідси вийде? Почувався звіром, загнаним у пастку. Іван Михайлович уже лаяв себе і за необачність, і за те, що вирішив серед ночі йти по ті кляті дрова. Він прислухався і раптом чітко почув чиїсь кроки у себе на подвір’ї. Виглядати було безглуздо, тому він присів, опустив поліна на землю й навпомацки дістався крайнього кутка. Там стояло кілька дощок, за які сховався Іван Михайлович. Сумнівів не було: на подвір’ї хтось сновигав. І раптом кроки почали віддалятися. Одразу ж суцільну темряву розірвав спалах яскравого полум’я. Іван Михайлович вибіг зі своєї схованки, схопив сокиру і вискочив у двір. Вхідні двері, солом’яна стріха, віконниці — все вже палало. Відчувався запах гасу, а посеред двору валялася покинута кимось гасниця.
Іван Михайлович кинувся до хати, щоб забрати зброю, але в лице палахнуло жаром від яскравого полум’я. Він повернувся і помітив темну постать, яка бігла вулицею від його подвір’я.
— Стій! — закричав він щосили. — Стій! Буду стріляти!
Іван Михайлович щодуху кинувся навздогін утікачеві, розмахуючи сокирою. Без сумніву, то був чоловік. Про це свідчила його висока широкоплеча постать. Людина швидко віддалялася, але чекіст не мав наміру відставати.
— Я стріляю! Стояти! — знову закричав він.
Раптом постать зупинилася, і відстань між ними почала швидко скорочуватися. І тут з боку втікача пролунав постріл. Навіть при невеликому спалаху в темряві Івану Михайловичу здалося, що він розгледів спотворене гнівом знайоме обличчя. Лупіков від несподіванки оторопів, завмер на місці, даючи втікачеві щезнути з поля зору. Вже вибігали з домівок наполохані пожежею люди. Вони хапали відра й бігли до колодязів. Чоловіки з лопатами намагалися збити полум’я, кидаючи в нього сніг. Але дерев’яна хата була добре облита керосином, тому палала як свічка.
— Та зробіть ви що-небудь! — кричав Іван Михайлович, бігаючи подвір’ям. Він навіть не помітив, що дотепер не випустив з рук сокиру. — У мене там важливі документи, зброя! Піднімайте все село! Швидше!
— Не потрібно було збивати дзвони з церкви! — дорікнув хтось із чоловіків.
— До чого тут дзвони?! У мене там зброя!
— Завжди при пожежі дзвони піднімали людей, — почув у відповідь. — А тепер треба у кожне вікно стукати.
— То й стукайте! Швидше гасіть! Швидше! — підганяв він людей.
Незабаром чи не все село збіглося на гасіння пожежі. Люди швидко передавали відра з водою чоловікам, а ті лили на вогонь. Всі знали, що не можна дати шансу вітрові рознести іскри на сусідні будівлі, бо солом’яні дахи спалахують, як сірники, і дерев’яні та саманні хати неможливо буде загасити.
Селяни з полегшенням зітхнули, коли останні язики полум’я невдоволено засичали й стихли. Іван Михайлович зайшов до хати, де все ще клубочився їдкий дим. Нестримно пахло горілим, дим миттєво в’ївся в очі, тож чоловік навпомацки дістався до ліжка. Одразу відкинув подушку вбік. Зброї на місці не було! Він обмацав усю постіль, скинув на підлогу перину, облапав стілець, де висіла кобура — вона була порожня. Значить, палій поцупив його наган, а вже потім облив хату гасом і підпалив.