Звичайно, були й заздрісники, яким здавалося, що на нього багатство з неба сиплеться, але більшість селян його поважали. Можливо, тому, що він тонко відчував землю та її примхи. Ніхто в селі не міг напевно знати, коли краще сіяти зернові, коли садити картоплю чи починати жнива. Здатність відчувати землю передалася йому від матері. Коли був ще дитиною, одного разу навесні мати вивела його рано-вранці в поле. Батько вже орав кіньми землю, і за ним тяглися рівні пласти, схожі на масло. Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.

— Бачиш, синку, земля дихає, — сказала мати.

— Хіба вона жива? — запитав він.

— Ще й як! Приклади долоньку до земельки, — наказала мати. — Що відчуваєш?

— Дихає! — схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.

— А ще що? — запитала мати.

— Вона холодна.

— Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, — сказала мати.

І таки навчила відчувати на дотик тепло землі та зміни температури. Та чи зміг би він так розуміти землю, якби кожен клаптик не був зрошений не лише дощами, а й рясним потом? Перша думка після сну: що потрібно сьогодні зробити? Остання перед сном: що буде робити завтра. І так весь час, хіба що мав відпочинок у свята, та й то у такі дні руки свербіли без роботи й почувався злодієм. І як то сусіди навпроти живуть? Небагато землі мають, та й тій ладу не дадуть — що й посіють, то до пуття не доведуть, бур’яни вище хати буяють, а їм байдуже. Буряк виростять, так не про цукор дбають, а про самогон. І сама стара Ониська ледача, й синам до землі любові не прищепила. Семен та Йосип вимахали такі, що головою стелю підпирають, а які ж ледачі! Дійшло до того, що взимку біля печі зробили в стіні дірку. Все село прибігало та заглядало через тин, щоб побачити, як з хати через отвір вилітає надвір попіл, а потім у дірці з’являється стара подушка — затичка, щоб не змерзнути. Люди регочуть, а їм байдуже! Очі у Сірка позичили, чи що?! Ось такі Пєтухови і заздрять Чорножуковим. Ось із такими поруч запропонували працювати в колгоспі. І не тільки працювати, а ще й віддати добровільно свою землю та худобу. Віддати землю?! Свою землю?! А не подавляться нею? Навіть уявити страшно, як можна довірити свою землю таким, як Пєтухови!

І чому він повинен віддати комусь свої поля? Стільки років гарувати задля того, щоб діти, онуки були ситі, щоб не доводилося їм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом і кров’ю, потрібно добровільно віддати у спільну власність. А навіщо йому щось спільне, якщо є своє? Вийдеш рано-вранці на поле, де колоски стоять налиті та пузаті, як діжечки, торкнешся їх рукою — аж дух захоплює від радощів та гордощів, відчуття, що все це твоє, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаєш, що хліб — це життя, і це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своїх рідних людей. І ось усе це потрібно за так комусь віддати? Не буде цього ніколи! Ні-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своїй землі, а не на суспільній власності! Бідний батько! Якби він чув усе це, то перевернувся б у могилі. Добре, що мати вже нічого не розуміє та не бачить.

Аж запоморочилося Павлу Серафимовичу від таких роздумів. А ще болючіше було припустити, що все надбане добро можуть відібрати силою. Він гнав від себе цю думку, не даючи проникнути в серце та затьмарити розум.

— Залякують, — втішав себе Павло Серафимович. — Не може бути, щоб ось так прийшли та все забрали. Не може бути життя таким несправедливим до мене. Прости мене, Боже, грішного! — прошепотів він та перехрестився.

Він знав, що завтра прийдуть до нього за порадою брати. Що їм сказати? Кожен із них має вирішити самостійно, що робити далі, бо він сам напевно не знав, як вчинити правильно. Але свою землю він так просто нікому не віддасть.

Павло Серафимович відчув, як від лежання в одній позі затерпли ноги та руки, нила спина. Він намагався не ворочатися, щоб не заважати жінці спати, хоча знав, що і її обсіли тяжкі думки. Неспроможний більше лежати, чоловік тихенько підвівся, розправив плечі, підійшов до вікна. Тяжка ніч роздумів. За вікном темінь, і в душі не видно просвіту. Намагався зазирнути в майбутнє, але воно теж видавалося темним, як ця ніч. Раптом він почув, як тихенько рипнула хвіртка і по двору майнула чиясь тінь. Павло Серафимович босоніж вискочив надвір.

— Хто там? — крикнув у темінь, не забувши прихопити з собою кочергу, що стояла біля печі.

— То я, тату, — почув голос Варі.

— Що ти робиш посеред ночі?

— Надвір захотілося, то виходила, — відказала Варя вже з порогу будинку.

— Чи на вулицю бігала по нужді?

— Мені здалося, що хтось блукає під вікнами нової хати, тож ходила подивитися.

— Нікого там немає, — сказав він. — Туман он спить як убитий. Йди відпочивай, Ластівко.

— Добре, тату, — відказала Варя. Павло Серафимович пішов до хати, коли за донькою зачинилися двері.

— Що там трапилося? — запитала дружина.

— Нічого, — відповів чужим зніченим голосом.

— А чому ж тоді з кочергою побіг?

— Все добре. Щось привиділося… Спи вже, глуха ніч надворі.

Розділ 8

Вранці Варя намагалася не потрапляти на очі батьку. Їй здавалося, що він уже знає про її втаємничене кохання і мовчить, випробовуючи доньку на чесність. Такі думки дівчину хвилювали, змушували серце несамовито калатати у грудях, від чого руки тремтіли, і вона ледь не розлила молоко з глечика. Але батько поводився так, ніби нічого не сталося, хоча в його стурбованому обличчі можна було помітити якесь невдоволення. Ще б пак! Із самого ранку прибігла Ганнуся і заторохтіла про вчорашні збори.

— Все село гуде! — казала вона півголосом, допомагаючи Варі накидати вилами сіно у ясла коней. — І що тепер буде? Ви підете писати заяву? Що каже батько? — засипала питаннями подругу.

— Нічого не знаю, — неохоче відповіла Варя.

— Як то?!

— Послухай, — Варя забрала з рук Ганнусі вила, — щось мені зле, я хочу відпочити, тож іди додому, потім поговоримо. Добре?

— Як скажеш, — Ганнуся невдоволено поморщилася. — Я ж хотіла як краще.

Від матері Варя дізналася, що надвечір прийдуть дядьки, брати батька, напевне, завітає Михайло та Ольга з чоловіком. Потрібно Чорножуковим подумати, вирішити, що робити далі, а без слушної поради найстаршого Чорножукова ніяк не обійтися. Зазвичай їхня велика родина збиралася разом на свята, тоді Варя з матір’ю ретельно готувалися до зустрічі гостей: прикрашали хату вишиваними рушниками, серветками та скатертинами, готували багато страв. Хоча сьогодні родина збереться з іншого приводу, мати попросила батька зарубати курку і почала її патрати. Варя тим часом помила підлогу, простелила випрані ткані половики, приготувала чистенькі рушники для гостей і розтопила піч. По тому дівчина начистила картоплю, порізала на шматки курку, склала у великий чавун, додала туди підсмаженої на салі цибульки, посолила, залила водою. Вона розсунула кочергою головешки у печі, вправним рухом підчепила рогачами величенький чавун і відправила його у піч. Причинила заслінку й з полегшенням зітхнула: можна хвильку перепочити і йти терти буряк.

Як і очікувалося, надвечір завітали брати Павла Серафимовича Гордій та Федір. Прийшли самі, без жінок. За ними надійшов син Михайло, а останніми ступила до хати Ольга з чоловіком Іваном. Павло Серафимович сів на почесне місце за великим дубовим столом, який Варя встигла застелити свіженькою білою скатертиною з вишитими на ній барвистими пташками. Обабіч сіли брати, потім — син та зять, а Ольга, крекчучи, примостилася на краю ослінця. Поки Варя з матір’ю клопоталися біля печі, Павло Серафимович порізав паляницю житнього хліба, подав особисто кожному чималі шматки. Посеред столу з’явився великий глиняний полумисок із картоплею та куркою. Від м’яса, яке розімліло в жару печі, йшов такий запах, аж у Варі забурчало у животі. Лише зараз вона згадала, що за клопотами з самого ранку в роті не було ні росинки. Дівчина швиденько вручила гостям рушники та ложки, не забувши подати батькові його улюблену дерев’яну. Ложка з одного боку вже злизалася, колись яскраві квіточки на ній майже стерлися, але батько ніяк не хотів її замінити на металеву. Павло Серафимович запросив усіх до вечері, і якийсь час було чути лише постукування ложок і плямкання.