Корова давала трохи молока. Кузьма і Дем’ян не були голодні.

Мати співала, купаючи і сповиваючи синів-сиріт ввечері.

Тоді бралася за кужіль, тягла нитку їм на сорочки і співала:

— Дочекаємося весни, будемо поле обробляти — розум сіяти, красу садити…

Ввечері вона була дуже вимучена. Очі самі злипалися. Засинала, сидячи за кужелем і над колискою.

Кузьма і Дем’ян чомусь не хотіли спати серед ночі. Якщо заводився один, пхинькаючи, то починав заводитися й другий. Вона зривалася й світила свічку.

— І чого ви вовтузитеся? Ще накличете біду… — втишувала їх, а вони виповивалися, пручаючись, з пелюшок. — От Стражник почує і донесе на вас Цареві, що ви не даєте йому спати…

Кузьма й Дем’ян ще цього не розуміли. Мати наставляла:

— Поки малі, доти й щастя… — співаючи: — Лю-лі…

І вела свій спів, як довгу нитку:

— Колись ми були вільні, нікому не підлеглі, але хто це тепер вже пам’ятає? Загарбав нас Цар. Не дає ні дихнути, ні писнути. Лю-лі…

Гасила свічку. Кожне слово промовляла пошепки, бо і піч, і стіни мають вуха.

— Цар — він Змій із чотирма головами, Змій-чотириголовець, але хто його так назве? Цар. Сидить у своєму палаці, чотири голови спрямовані в чотири кінці світу — дивиться і наслухає: чи хтось проти не повстає, чи нема яких заворушень. Лю-лі…

Йому всього мало. Він погнав нашого татка на війну, завойовувати сусідні землі, і наш татко дурно наклав головою. Той Змій-чотириголовець хоче перейти світ. Лю-лі…

Проти нього не можна писнути й півслова — лигне й проковтне. В нього Міністри, Стражники… Всі вони між собою зв’язані, бо Змій-чотириголовець дав їм життя. Це не люди, а Спиновики. Душать нас і плещуть у долоні: «Слава!..» Лю-лі…

Колисала колиску й не могла скінчити колискову:

— Хай у того людожера чотири голови, але і він не побачив і не почув, як з неба впали ковадло і молот. Я закопала їх у землю, бо мені був голос, що ви, сини, пастимете людську долю…

ПАСОВИСЬКО

Чорняві, лобасті, Кузьма і Дем’ян росли волос у волос, голос у голос. Росли вони ні швидко, ні помалу, а так, як усі людські діти. Спочатку вигойдувалися в колисці, тоді повільно сп’ялися на ноги. А коли нарешті переступили через поріг, то дременули, переганяючи вітер.

Виламали по хворостині, наробили коней. Посідають, як пришпорять — вигін розлягається. Ліс відгукується луною, річка сплескує, голосно іржуть хворостяні коні.

Але хлопцям не було коли гайнувати час. Адже це тільки Царські Міністри, Царські Слуги — Спиновики можуть полювати, стріляти стрілами й бити байди. Їхня мати і удова насилу стягувалася, щоб не померти з голоду.

Вони посідали на своїх хворостяних коней і, гарцюючи, погнали пасти гусей. Але особливо вигарцьовувати не було як. Старий гусак дуже сичав, розпустивши крила, і намагався кусати. Кузьма і Дем’ян утікали, а мати сміялася і зупиняла їх. Висмикувала з-під котрогось хворостину — той хворостяний кінь у її руці вмить перетворювався на лозину.

Мати напускалася на гусака:

— Який верховода! — і проганяла його, наказуючи: — Ви мені пильнуйте, щоб гусачисько не провадив гусочок на воду, бо хто їх позбирає? — А сама думала: де там Кузьмі й Дем’янові пасти людську долю, якщо вони бояться дурного гусака?

Хлопці пильно доглядали своїх хворостяних коней: годували і напували. Ті коні на перше схотіння вони могли перетворити в замашну лозу, то знову ставали баскими верховиками. Що їм тепер якийсь гусак?

Вони пасли не лише гусей. Берегли курчат, щоб їх не похапали хижаки. З’являвся кібець чи сорока — частували камінцями.

Минув час, і хлопці погнали на вигін корову, телицю й овець.

Тепер вони пасли на зміну. Один рубав дрова або порався на городі, бо мати відробляла панщину. Якраз тоді з лісу занадився вовк і почав красти телят і овець. На пасовиську стало небезпечно. Люди засідали, йшли облавою, а вовкові хоч би що. Село забідкалося: сіроманець поріже й пожере всю худобу. Кузьма і Дем’ян почали думати, як би упіймати того злодія.

Примітили, що він, виходячи з лісу, залягає на горі під дубом і вичікує слушного часу: пастухи загаяться, собаки притихнуть, от і нападає.

Вони й надумалися: засіли під дубом з довбнями. Чекали, чекали, а вовк не йде. І не з’явився. Теж хитрий.

Тоді Дем’ян виліз на дуба. Кузьма вигнав худобу, ліг і мовби спить.

Вовк вибрався з лісу, підповз під дуба і пантрує. Дем’ян дивиться на нього згори й не дише. Тільки-но сіроманець зібрався, щоб плигнути, скотитися й упасти на череду, а Дем’ян скочив йому на спину і схопив його за вуха. Якщо вовка вхопити за вуха, то видертися йому нелегко.

Він жене, а Дем’ян сидить на ньому і керує за вуха.

— Кузьмо, до мене! — гукає братові.

Кузьма не став чекати, підбіг, сів на вовчий хребет, вхопивши Дем’яна за плечі.

Вовк і давай гасати вигоном. Як не хоче, як не старається, щоб скинути їх, а не може. То присяде, то плигне. Гарчить, піна йому з рота падає клаптями, та не заверне голови, не вкусить. Даремно клацає зубами. Дем’ян держить його за вуха, а Кузьма підпихає ногами в боки.

Хлопці прогнались верхи на сіроманцю через село. Вернулися, промчали назад. На вигоні він луснув, і дух з нього вийшов геть — на радість людям.

Село дякує Кузьмі й Дем’янові, а сільський Голова і Стражник вирячили очі: ще ніхто такого не бачив, щоб вовка було зловлено за вуха.

— Видать, не прості ці удовиченки— сказав Стражник. — Малолітки, а що уміють?.. Потрібно на них донести куди треба…

— Ці удовиченки будуть або великими злодіями, або великими людьми. Донести! Непремїнно донести! — стверджував Голова.

Мати це почула, стала і загородила собою Кузьму і Дем’яна.

— Що вам до моїх синів? Вони перемогли і здолали сірого вовка, — голосно кинула в обличчя обом верховодам, а тоді сказала: — Ви страшніші від вовків. Ви — Спиновики. — І стояла — сива і горда.

Сільський Голова підняв свою довгу палицю:

— Ти мені кинь про всіляке таке…

Стражник його втихомирив: він знав, що люди не дозволять торкнутися до матері та її синів пальцем.

Тепер череди паслися, де хотіли. Заходили глибоко в ліс. Пастухи знаходили худобу по дзвіночках, які були начеплені на шиях корів, телят і овець.

Ніщо, здавалося, не віщувало біди. Весна видалася теплою. Село обсіялося, плекало надію на погоже літо й суху осінь, думаючи: буде чим платити данину тому Змію-чотириголовцю та й чи собі щось залишиться. Тут і задощило. Зливи змили поле й городи. Річка вийшла з берегів. А потім ударила страшна посуха: все вигоріло.

Кругом стало чорно. Голодна худоба никає по вигону. Люди мов тіні.

Та це ще було півгоря. Упало повне горе: за Царським наказом Царські слуги — Змійовики-Спиновики — пішли по хатах, підчищаючи до останньої зернинки, а тоді забрали на вигоні худобу й погнали табуни за табунами.

Плач і розпач устали над селом: голод.

Кузьма і Дем’ян не знали, що діяти, мати хитала головою:

— Що не вимокло, те вигоріло. А що не вимокло й не вигоріло, то забрано. Аж тепер нам капець…

Ще була жменька борошна. Хлопці принесли з лісу соснової кори, натовкли. Мати замішувала її з борошном, варила затірку. Сама їла чи ні, аби вони посьорбали. А коли й того не стало, вона зняла з горища в’язку грибів і сказала:

— Ось все, що у нас залишилося. Будьте ощадні, діти, варіть по одному грибочку, може, перебудете зиму. Сама ж перезимувати вже не мала надії.

Кузьма і Дем’ян одяглися в сіряки, подалися у ліс: може, надибають якусь кислицю а чи трапиться заєць? Вернулися з кетягами замерзлої калини.

Мати начеб спала. Почула, що сини в хаті, й розплющила очі.

— Така червона калина, — вимовила.

Вони дали їй цілий кетяг, але вона взяла собі лише бубочку.

— Ніякого спадку у вас нема, — вела слово за словом. — Ото тільки під порогом закопані ковадло і молот, які впали з неба в ту ніч, як ви народилися… — кинула до рота бубочку калини. Очі заплющилися: мати заснула всмерть.