— Васильку! — гукнула вона. — Привів невістку — землю у весні… Нащо її мені бачити?

Бабу ніхто не слухав. Заквітчану труну вставляли в автобус. А баба вихитувалася серед вінків.

Понесли віко.

— Ой, не закривайте, не закривайте його!

Мідні труби горіли, як сонце.

Баба підіймала руки і не могла їх підняти. Її губи плямкали, западали у беззубий рот, не давали голосити.

Хитнулося віко, оббите білим полотном. Баба звела руки над собою. Високо, аж до осокорів.

— Я з’їла свої зуби, а життя свого не з’їла, сину мій!.. — заламала руки, кричала те саме знову.

Бив барабан, і грали труби: «Ой, ламай, ламай руки аж до останнього пальця».

Баба впала і над нею летів осокоровий пух.

Її внесли в автобус разом з вінками.

А Воксанка питалася:

— Цьо вона з’їла зуби? Як з’їла? — і плакала.

Бабин син шоферував, поїхав кудись нагально, квапно і — катастрофа.

— Я своїх зубів не з’їм? — Воксанка ткнула палець у рот, мацала свої ще не всі зуби. — Вони у мене гострі, гостріші від ножів…

Нічого цього тепер не було.

Воксанка брала песика за вухо, гладила його, а він ще й підставлявся. Баба була спокійна, як час, тільки її глибокі очі ніби поблискували. Вони бачили, як колись давно-давно бавився її Василько, та вона тоді, звичайно, не мала коли дивитися.

— Бабо, як він зветься?

— Собачка.

З нашого подвір’я вишугнула машина. Воксанка обернулася, їй перехотілося гратися з песиком. Песик і собі встав, вишкірився.

— Сядь посидь, Васильку, — сказала йому баба. З її рук випав ціпок. Нею хитнуло, і вона заплющила очі.

Воксанка метнулася і подала їй ціпок.

— Рости велика, дитино!

— А я велика. Ось я яка! — Воксанка задирала над собою руки.

Бабині очі не розплющувалися.

— Де ж твоя мама, дитино?

— В Празі. Вона привезе мені цяцьки. І плаття, і кофту… Привезе ще…

— Що ж я тобі дам? У баби нічого нема.

Собака лежав, грів її ноги і облизувався.

— Мені нічого не треба, — сказала Воксанка. — Я так до вас прийду.

Наш завулок впирається у сірий паркан. За парканом — стадіон. Слизькаємося по бруківці, обминаємо калюжі. Ще зовсім недавно лив дощ, шаленів вітрище. А зараз осінь подарувала місту світлу годину, ніби саме сонце хоче подивитися на наше місто, яке воно гарне.

Телеграфні дроти, на них ластівки-ноти, і тихо бренькає вітер, грає жовтому мокрому листу, траві у важких росах. А з віддалених трас, які позмінно дивляться то зеленими, то червоними, то жовтими очима семафорів, встає гук бетону. Великі будинки здригаються від того гудіння і безліччю своїх вікон переглядаються над містом.

— А то що? Як воно називається?

— То край.

Кран за стадіоном — бусел на одній нозі, носом підіймає цеглу.

— Що він робить?

— Там будують будинок.

— А хто в ньому буде жити?

Нас перепиняє завчасно постарілий дядько, якого називають Картузом. Він з нашого двору. І взимку, і влітку не скидає військового кашкета з блискучим козирком. Там, де чипіла зірочка, іржава дірка. Він завжди носиться з портфелем. Портфель геть витерся, але з кожним днем повнішає.

— Всі називають мене дурнем, — каже він, — всі лякають мною дітей. А я вам хочу сказать…

Воксанка тулиться до моїх ніг і чіпляється за мого плаща.

— Кажіть.

— Пам’ятаєте, я збирав у нашому дворі яблука. Вигналася бабо та і давай репетувати: «Вони ж зелені!». Я ж майор. А вона репетує: «Хоч ти і майор, а дурний!» — Високий, але зігнутий, він зігнувся ще дужче. — Я записав її! — і ляснув долонею об портфель.

З дроту злетіла ластівка, а за нею цілий табун.

— Я служив. У мене медалей — ваших і моїх грудей буде замало. В мене пенсія. Я вам хочу признатися, як воно було.

Воксанка сіпає мене за плаща.

— Ні, ні, ви послухайте. І вона нехай послухає. Мала? Це варто послухати. Про це ніхто не хоче слухати? Всі стали дуже розумні. Кажуть, що я садив. А я не приховую. Садив. Ось вам одна справа, — він підіймає свого портфеля, наче хоче витягнути з нього цю справу. — Заарештовуємо одного. Симпатичний, з освітою. Як зараз пам’ятаю: блондин і ваших років. Журналістська миша. Але близько до газети його не підпускали, зробили завредакцією, щось на зразок завгоспа. Проте, як я встановив, він дещо пописував. Фейлетончики. І не під своїм прізвищем. Так от, цей тип, який постачав редакцію папером, перами, столами, а також культурно-побутовими штучками, одного разу привіз бюст. Не бюст, а цілий постамент. Кого? Ви самі здогадуєтеся. Віз його недбало. Хіба йому до постаменту? Фейлетончики в голові. А постамент з гіпсу. Не дивно, що одна нога й надкололася. Віддати б у ремонт, на реставрацію. Та де там. Так поставив, а щоб не було видно, прикрив квітами. Постамент дуже гарний, на повний зріст: маршальський китель, на грудях всі нагороди вибито, штани не в чоботях, навипуск, в руках люлька. Надколота нога відвалюється з кожним днем, поки не відкололася зовсім. А тут перевірка: як редакція живе, який в неї дух? Відколоту ногу не притулиш. І він, сволоч, знаєте, що придумав? А ось що. Взяв мотузку і затягнув на шию. Не собі, ви мене розумієте. Затягнув зашморг і посунув постамент у комірчину. Впхнув і зачинив. Я сам ту мотузку бачив. Комірчина в пилюзі, в павуках. Я, звичайно, його допитував: кого, гаде, повісив?

— А що з ним сталося?

— З ким?

— З завредакцією?

— Я думав, що ви про постамент. Постамент реставрували. А субчика посадили. Не шльопнули, ні. Він попав у психіатричну.

Воксанка відчахнулася, і я побіг її наздоганяти. Вона сховалася за дощатим тином.

— Ти чого?

— А де те страшило? — вона вибалушила свої очі, згорбилася, затіпала руками, затрусила ногами, — перекривила Картуза.

— Чого ж він страшило?

— В нього руки і ноги отако-о-о… Як на вітрі. І що він хотів? Про що так довго казав?

— Щоб тебе лякати.

— Він бабай? Ховаймося! — І чалапнула просто в болото.

Попід стадіоном — як прорубана стежка. Всі шофери чомусь гадають, що тією стежкою можна перебратися на сусідню вулицю, мчать стрімголов, а тут глухий кут. Шофери лаються. Стежка вузька і вщент заболочена.

Розхлябана хвіртка скрипить не своїм голосом, і ми на стадіоні. Навколо дерева позросталися кронами. У нашому місті чимало таких гарних і затишних куточків.

Тільки-но ми вибралися на доріжку:

— То ти прийшла? — це дідусь-сторож і стадіонний робітник.

— Прийшла.

— А що треба сказати? — питається він, припасовуючи довгу кишку до крана.

— Добрий день!

— А я гадав, що ти його згубила. Здорова рости! — довгі вуса сміються, як коти. — Будеш мені допомагати? Бач, що негода наробила.

— А що мені помагати?

— Спочатку скажи, як ти називаєшся?

Воксанку це запитання дратує. Дідусь запитує її одне й те ж удесяте, а тому вона сердиться і відказує:

— Ніяк.

— Добре. Я тебе так і називатиму — Ніяк. Скажи мені, Ніяк, як ти снідала? По очах бачу: вередувала. А ще хочеш мені допомагати. Де ж у тебе візьметься сила? Якщо ти будеш комизитися, не захочеш їсти, я скажу твоєму батькові: виливай їй на голову!

Вона бокує, нахиляє голову, ніби дідусь збирається насадити на неї миску з борщем.

— Я не Ніяк.

— А хто ж ти?

— Воксанка!

— Оксанка… А я забувся. Все одно, якщо будеш погано їсти, батько виливатиме на голову!

— Я добре їла.

Дідусь відкрутив край і дозволив малій узятися за кран рукою. Струмувала вода. Мили городошний майданчик. Струмінь цвів веселкою, і веселкові бризки, гаснучи, шипіли.

— От і все, — сказав дідусь.

— Я ще хочу… Давай мити скрізь!

— Завтра.

— Я добре їстиму і буду сильна-сильна.

Дідусь згортає удава-кишку, бере її на плечі. Воксанка махає йому рукою. Він обертається і теж прощається з нею.

— Дивись, капає! Цюрком! Треба закрутити, — її пориває до крана. Вона з усієї сили повертає коліщатко. З крана й не капне. Витирає об поли руки — зробила роботу.