ЗАВТРА! ЗАВТРА! ЗАВТРА!!!
Шість гарних літер українського алфавіту, складених в проклятуще слово якимось ворогом нації № 1.
ЗА-ВТРА... За втрачену долю, волю, достаток, щастя, життя врешті!!! Завтра ще ніколи ні для кого не відбулося, а я, ми – молимось на завтра, молимось на ніщо... На смерть...
Я вкотре розумію і знаю... Знаю, розумію і відчуваю на додаток вкотре, але – НЕ ВМІ-Ю! Це і є безхребетність, від якої так намагався захистити нас, зелених студентів, керівник групи Ярослав Костянтинович. А ми, наївні, сміялися з того, думали, що безхребетність – якісь безмовні черв’ячки... Людського (з таким хребтом та стількома кістками) в безхребетності ми навіть не уявляли. Наївні... Щасливі... Щасливі, бо наївні... Без досвіду, а отже, без проблем... Доля в наш час барабанила по головах інших...
А все, що народжується тепер в голові, керує серцем, душею та тілом, бавиться життям безпомічного перед силою думки мною, влаштовує цирк на дорозі долі, яка, з того всього, сама й уже не знає, хто вона, звідки, і для чого зветься долею, оскільки беззуба перед труднощами, і ніяка, і не... доля.
Моя голова, якій я ніколи не давав і миті спокою, повстала нарешті проти насильства, дала зрозуміти, що її власник найостанніший божевільний примітив, самогубець, мета якого – самознищення, моя голова дала зрозуміти мені, що я смертельно хворий, але тоді... коли смертельно хворою стала сама. І я повільно, мученицьки вмирав, кинутий всіма... Кинутий і знаючий: досить мені на все та всіх плюнути і ... Я ПОЧНУ НАРОДЖУВАТИСЯ ЗАНОВО, почну творити нове життя, життя заради інших, бо тоді і тільки тоді живеш заради себе і по-справжньому... Однак я не міг викинути зі своєї деформованої чужими впливами голови досвіду минулого, яке своїми чортячими суперщупальцями не тільки тримало мене у ріці вічногарячої смоли, але й пропалювало вихід до такого ж, рогатого та багатого та всілякі пакості моря з безліччю таких же безпомічних та безмозких, як я...
Ніколи не думав, що так швидко та так легко можна стати ніким...
Важкими тверезими ранками я розпитував себе, чому мені так боляче і чому я нічого не роблю, щоб боляче не було... Я розпитував Бога, як бути, що робити, і чи варто бути?.. Відповіді я не мав. Бог, напевно, знав, однак мовчав. Тоді рана моя закривалася сама – допомоги чекати нізвідки. Спрацьовував закон самозбереження. І я жив без серця. І без душі. Зустрічав світанки, які не вміли тішитися сонцем. Відкривав вечори, які не вміли бавитися смерком. Обходив зі заплющеними очима ніч з обпльованим місяцем. Навкруги літало життя, а я ходив пішки. Я нічого не хотів і нічого не мав. Одного разу до серця завітала муза і воно зімпровізувало закон Щастя: “Я хочу знайти тебе заспаного ранку, коли ти не забула ще про ніч, і показати тобі перший живий промінь, - тоді ти захочеш поцілунків, бо зрозумієш, що щастя - ТУТ.
І був день як день – і ніхто його не помічав.
І одного такого сонячного дня, коли в кишенях свистів ураган, а в голові випульсовувала лишень одна думка – випити, я визнав, що є п’яницею. Моє життя проходило примітивним маршрутом: заробив – пропив – позичив – пропив – заробив – віддав – пропив. Весь маршрут супроводжували суцільна зневіра та нарікання. І все частіше на моїй дорозі зустрічалися сторонні, які мали мене, м′яко кажучи, в носі, паразитували собі у моєму житті, не відчуваючи від того ані найменшого дискомфорту. І любили вони найбільше вечори, я здогадувався чому, з надією, що здогади мої помилкові.
Часто не було що робити, і я читав пожмакані старі історичні журнали, залишені мені під ліжком попереднім власником кімнати. Виявляється, в часи Першої світової війни, втомлені вояки ворогуючих армій, після щоденних виснажливих мордобоїв-м’ясорубок, вночі, таємно від до смерті клопітливих за них вождів, зустрічалися в якомусь окопі за бляшанкою спирту, роздумували про сенси життя, по п’яному чоломкались, а зранку, зі жорстокого будуна, життя їм влаштовувало роздуми про сенси кулеметами та штиками. І хтось падав назавжди, а хтось думав, що так має бути, бо він сам штик в чиїхось на даний бій вправніших руках, і сумління знову ховалося в бляшанку, а з часом вмирало разом з історією маленьких доль, залишаючи маленьку цяточку просто в історії, яку колись прочитає хтось схожий на мене, якому звечора просто нічим було зайнятися...
Я заснув, а двоє обляпаних кров’ю солдатів зустрілися знову. Місяць, як на зло, був пузатим, як генерали, і з ліхтарем, як у тих, чиє призначення стати другом-братом, а потім зачитати вирок про зраду та начепити на своє “плече друга” чергового ярлика “за...”.
Нічна тиша билася у груди.
Вояки, з яких повиповзали чортоангели (істоти, симетрично розділені половинкою світла та темряви), смачно хропли собі у сирих незатишних закутках.
У стресовому суспільстві керують тільки пияки, – почав перший чортоангел. - І не тому, що вони погані, а тому, що непитущі годують обмежених зарплатнею працівників медицини або обмежених у можливості випити хробаків два метра під землею та труноподібною пірамідкою з квітами та хрестом під відкритим небом обезстресених сусідів поруч в містечку нереалізованих доль... Складно?
Ні, страшно..., - відповів другий, а я злякався, чому вони говорять про мир.
Отож бо... Бо стресове суспільство починається зі страху побачити вранці голодних дітей. І тоді батьки п’ють тільки тому, щоб тимчасово придушити у собі кровожадного звіра, який робить голодними дітей чужих. І з часом, за аксіомою алкогольної залежності, звір стає рідним і таким, який бореться за благо… Страшно?
Ні, складно. Складно розпутати той клубок, у якому ще й яйце з голкою, зайцем і цілою звіриною періоду мамонтів і драконів та адаптованих до інопланетіанізму постдраконяк. І голкою в мішку нового Чахлика-мільярдера...
А Дарвін мав рацію...
І Штірліц теж. Тільки у Бога, на жаль, усе на пряму, через підставлену другу щоку, про яку...
Під землею хробаки не знають...
А на небі не знаємо ми...
І так з дня на день і зночі на ніч...
Якщо день не буває ніччю, а ніч бездонним днем до спасенного заклопотаного харчами світанку.
Правильно.
Чортоангели знали все: минуле і майбутнє. Вони побалакали і пощезали. Як погано їм, бідним, живеться в казані безкоштовного тепла...
“Безкоштовне взагалі-то все погане”, - подумав я. І прокинувся в жахах...
38
Вона гострила косу, а їй підкинули кохання...
А на кохання коси тупі...
Зі мною творилося щось страшне – життя зі запухлим обличчям, на якому вбого красується синій ніс послідовно та впевнено брало владу у свої руки. Я падав, не мав сили піднятися і...
Падав дощ. Я виставив свою п’яну, задурманену, купленими в брудних бабок дешевими сурогатами, голову з вікна обдертого гуртожитку, щоб зреалізувати безапеляційне рішення і поставити жирну вічну крапку над “і” свого безталання. Раз і назавжди покінчити з дурнуватою головою і всім, що від неї смердить на цілий чорно-білий світ.
Холодний дощ кипів, вдаряючись об мої киплячі, засмолені мізки. Чорний кіт, всупереч своїй чортячій хитрості теплого затишку вигріб, наче з-під землі, на світ аж ніяк не Божий, всівся навпроти мого дев’ять поверхів від землі вікна і почав нахабно махати лапою: мовляв, вискакуй, побався у безсмертя, звільни дорогу тим, хто вміє і хоче битися, не засмороджуй й так загноєного слабаками світу... Стрибай!..
Я виліз на підвіконник, механічно перехрестився і попросив прощення у Бога за неможливість гідно прожити дарованого мені життя, ще раз, поглинувши в безчасся, переглянув бідну на земні радості стрічку мого життя, і ...
І хтось божевільно загримав у двері. Я востаннє глянув вниз – кота не було, сонце випхало з-над себе хмару і випустило ангелів на спраглі польоту душі мешканців забутого благами гуртожитку. На місці кота стояла маленька трирічна сусідочка, щиро сміялася на весь світ і привітно махала мені ручкою...