Нарешті пів на четверту, кінець праці, обід і змога підбити підсумки. На купленій карті Києва він старанно відзначив обстежені вже квартали й намітив орієнтовний план дослідження на завтра. На сьогодні скінчено. Але… Яка хибна була його думка про те, що установ не дуже багато! Навпаки. Їх безліч, деякі будинки примудряються вміщати їх по півдесятка, вони ховаються часто за непомітними вивісками, в глибині дворів і завулків.

За теперішньої системи побуту в нього утворилася прогалявина в часі між четвертою годиною і восьмою, коли починалася в театрі вистава. Ці три-чотири години треба було заповнити. Зі своїм дурним характером він почував, що ця щоденна порожнеча буде його дратувати. Читати йому не хотілося такою мірою, що з часу свого останнього приїзду до Києва він навіть не переглядав газет. До того ж читати на вулиці чи в бібліотеці він не зміг би; процес читання, одна з найглибших насолод його життя, був неодмінно пов'язаний з кімнатою, де немає нікого іншого, де можна лягти на канапі, вільно підклавши під голову подушку й присунувши лампу близько, щоб проміння з-під абажура падало лише на книжку, щоб лише вона світилася в тихій навколишній сутіні, як алегоричний екран, оживлений контактом душі.

На його думку, не було гарних і поганих книжок; книжка могла бути лише гарна, а погана книжка - це лише зовні замаскована під книжку збірка сторінок, щось ніби фальшива кредитка, яку теж з недогляду можна взяти за справжню. І для нього читати завжди означало читати саме книжку, а не її підробку, з якою в крайньому разі можна було тільки ознайомитися. Отже, поза нехіттю, для заглиблення в книжку він мусив би вернутися на свою квартиру, що було йому відразним. Він зовсім не вірив у те, що Пащенко додержить свого слова й не приходитиме більше, навпаки, йому здавалося безперечним, що ця зголодніла на людей людина не раз ще спробує використати його як слухача свого навіженства, особливо тепер, коли наближається час його оскаженілого самогубства. Звичайно, всі ці розмови про самозасипання можуть бути просто нахвалянням і саморекламою; такий безглуздий індивід у критичний момент може повестися, як герой одного гумористичного оповідання, який, маючи застрелитись за правилами американської дуелі, пішов би за кущ з револьвером і після зробленого пострілу раптом вийшов і радісно заявив секундантам, що він не влучив. І хоч Городовському не було, власне, ніякого діла до думок і поведінки свого сусіди, Пащенко здавався йому таким гидким, що він без вагання змінив би квартиру, якби вона не була безплатна. Беручи на увагу, що з усією імовірністю в Києві йому доведеться затриматися на довший час, перехід назад у готель був би необачним марнотратством. Фінансова доцільність радила йому не нехтувати дармовим притулком, а щоб уникнути по змозі прикрого контакту з Пащенком, помешкання використовувати лише для ночівлі, причому на ніч замикати свої двері. А вільний час сьогодні, за браком чогось кращого, можна повернути на відвідання білявого художника, який уже двічі запрошував його подивитися на свої пейзажі.

Цей художник звався Євген Безпалько і жив на Лабораторній вулиці в двох досить великих кімнатах. Одна з них була їдальнею, дитячою, будуаром дружини, друга - його ательє або робітнею, як він висловлювався, куди потрапити можна було, тільки пройшовши через першу всезагальну кімнату. Але художник був сам, був у сірому халаті, що скидався на спецівку прибиральниць у цехах, і з розгублено радісним виглядом.

- Ну, ви застаєте мене в убранні, - сказав він, потискуючи руку Городовському. - Я працюю. Ні, ні, ви мені не заважаєте! Я радий трохи спочити. Заходьте.

Він провів його до ательє, увішаного акварелями.

- Це моя робітня або виробничий відділ. Ви розглядайте все на стінах, а я тим часом перевдягнуся. Вибачте.

Він пірнув за ширму в кутку, де стояло його ліжко та шафа, і, поки Городовський роздивлявся одну по одній його картини, художник увесь час говорив, іноді з'являючись по плечі над перекладинками.

- Я зараз на становищі нежонатого, - може, де не зовсім прибрано, вибачте. Я стараюсь, як можу. Дружина виїхала з дітьми на дачу. У мене дві дівчинки, уявіть собі! Прекрасно. А ви бездітний? І зовсім неодружений? Це жахливо. Ви не знаєте більшої половини життя. Безліч переживань для вас пропадає зовсім. Я теж з цього починав, як і кожний, звичайно. Присвятити себе мистецтву, тільки мистецтву, щоб ніщо не заважало, воля, незалежність і таке інше. Одно слово, виступив у костюмі весталки. Так що я знаю, яка холодна кімната нежонатого. Брр! Заходиш як у морг, і ніяке мистецтво тебе не гріє. Моя весталочка змерзла, зажурилася і з горя бу-бух, стала вакханкою. Сторч головою. І закрутилося: спідниці, кучері, теплі коліна, млость, як у Володимира Сосюри. Я розказую вам і сам не вірю: невже це справді було? Неймовірно! Міраж, fata morgana. І знову пустка, холод, той самий морг. Тоді я зажурився вдруге і піднісся до Бажана. Пам'ятаєте:

Тобто одружився. Зверніть увагу, все це я проробив, Як у підручнику діамату: теза, антитеза, синтеза. І вийшло правильно. Треба тільки дуже закохатися. Щоб ця жінка стала для вас усім conditio sine qua non [4], та й тільки. І коли ця жінка скаже вам «так», ви відчуваєте cебе удавом, який проковтнув кроля і якому більше нічого не треба. Ну, ось і я.

Городовський обернувся до художника й побачив його вже в комірці й коректній шерстяній піжамі. «Він сміється так, як квокче курка», - подумав Городовський.

- Ви собі дивіться, - провадив художник, - а я ще хвилинку помотаюся. Ви на мене не зважайте… Ви вже кінчили стіну? Тепер альбоми. З чого почнемо? Ви звідки родом? А, полтавчанин! Так ось Полтавщина.

Він узяв з широкої етажерки велику теку, розв'язав її і почав демонстрацію зібраних у ній акварелей, даючи принагідні пояснення про місце й сенс їх малювання.

- Це Диканька… ціла серія… вітряк - ви почуваєте, що він працює?… Ліс… тут головне - ефект світла на галявинці… Ось криниця в яру: яка вогкість!… Над нивою сходить сонце - колосся ніби прислухається до перших променів, правда?… Я покажу вам ще Поділля, мою цьогорічну роботу, і кінець. Ви й так уже стомилися від споглядання, і в душі, певне, проклинаєте мене, га?

- Ні, я люблю малярство, - промовив Городовський. Після Поділля художник запросив гостя до маленького столика, який він тим часом устиг накрити, поставивши на ньому пляшку вина, тарілку яблук та груш, другу з патоковими бісквітами.

- Яка може бути глибока розмова про мистецтво і взагалі приємна розмова без вина? - сказав він, сміючись. - Старі греки це чудово розуміли, тому свята Вакха були в них мистецьким дійством. Отже, я проти пияцтва за вина. Єдність протилежностей! Дозвольте ваш келих.

- Дякую, я не п'ю, - сказав Городовський, відсуваючи від себе склянку. - Я візьму з вашого дозволу сухарик.

- Зовсім не п'єте! - скрикнув художник розчаровано, і його іржаві очі потьмяніли. - Ну, я не вмію наполягати. Але шкода! Як можна зневажати вино? Я завжди уявляв, у мене навіть така теорійка, що всі щирі й гарні люди неодмінно мають любити вино, а цураються його тільки понурі добродії, які вмисне хочуть не бути такими, як усі, які щось ховають або вдають. Ви вибачте, що я кажу так, - звичайно, у вас інші причини, може, чисто шлункові, якийсь катар, наприклад…

- Систематичне нетравлення, - сказав Городовський. - Мушу додержувати режиму.

- Ну от! - радісно скрикнув художник. - Значить, вас просто треба жаліти. За ваше здоров'я, за ваше одужання!

- Дякую, - чемно відповів Городовський. Художник, як делікатний хазяїн, чекав, щоб гість перший почав мову про його роботу, - зробивши легкий натяк на розмову про мистецтво у зв'язку з вином, більше не наполягав на цьому пункті. А щоб не утворити паузи, вернувся до своєї попередньої теми.