Вітька (обмахується руками). Ху-ух! А ви чому не танцюєте? Випиваєте, так? Ну, правильно. Це що, шипучка? Зійде. (Наливає собі.) Усі нормальні люди на днях народження... (П'є.) П'ють. А багато нормальних людей п'ють і не тільки на днях народження. От у мене батя, наприклад... То він майже щодня... (Вирішує, що навряд чи варто так скрупульозно висвітлювати цей аспект життєдіяльності свого батька.) Щотижня закладає. Пляшка для нього — норма. Засмокче — і хоч би що. Не п'яніє.

О л я. Навіщо ж він тоді п'є?

Вітька. Так він же на одній пляшці не зупиняється. Він іще додасть, а потім починає до мене з уроками чіплятися. «Зробив — не зробив». Ніби він без моїх уроків жити не може. А-а! А то пісні починає співати серед ночі. Шаляпін. Хоч із дому тікай. Ну, битися не лізе — і то добре. Спробував, правда, раз, так я йому по дихалу вклеїв, він і заспокоївся. Усе скиглить: «Мені,— каже,— чесність жити заважає. Якби не чесність моя, усе було б по-іншому». Щось йому колись начальник пропонував, а батя не захотів, так той у батю в'ївся. Відтоді все старого мого обходять. Мати казала йому: «Піди ти з роботи цієї», а він — ніяк. «Вони,— каже,— тільки цього й ждуть, а так хоч мене бояться». Та дурниці то все. Он у Се-рьоги батя — нормальна людина, і нічого йому жити не заважає. Га, Серього?

Сергій. Ну, ти ж мого старого знаєш.

Вітька. Знаю, тому й кажу. Сам своїми руками все добув. А-а, хай йому!.. Навіщо ми про це? (Кричить у темряву.)

Е-е! Чого це ми сидимо? Ану, Манюню, давай музику. Дамський вальс!

Вмикається музика. Природно, із вальсом вона не має нічого спільного.

(До Олі з Сергієм.) Ви пити не будете? (Не чекаючи відповіді.)

Ну й правильно. (Хапає пляшку і зникає з нею у темені.)

О л я. Дивний він якийсь.

Сергій. Він хороший. Ми з ним із п'ятого класу разом. Вчителі його, правда, не дуже люблять. І, по-моєму, навіть побоюються. Він усе що завгодно утнути може. А біологічка, так та йому просто трійки ставить, не опитуючи.

О л я. Серьожо, дамський танець.

Сергій. Так.

О л я. Потанцюємо?

Сергій. Так ви вся в шипучці.

О л я. А, пусте. Вже висохла. (Усміхається.) І сліду не лишилося.

Обоє підводяться. Оля кладе руки Сергію на плечі, і, дивлячись одне на одного, вони поволі, не в ритм музиці, виходять із кола. Темрява. Тиша. Збоку, коло стіни, виникає світла пляма. У неї входять Оля з Сергієм. Якщо є змога, можна двома-трьома штрихами намітити сходову клітку в домі, де живе Оля.

Оля. Ну, от я і прийшла.

С е р г і й. Ви тут живете?

Оля. Так.

С е р г і й. Ну що ж, до побачення.

О л я. До побачення.

Мовчання.

С е р г і й. А на якому поверсі?

О л я. На шостому.

Сергій (зраділо). Я теж на шостому. Легко буде запам'ятати.

О л я. А ви збираєтесь запам'ятати?

Сергій. М-м... А квартира яка?

Оля. Двадцять третя.

Сергій (трохи розчаровано). А в мене п'ятдесят восьма.

О л я. Ой! У мене подруга в п'ятдесят восьмій живе.

Сергій. Справді?

Оля. Ага. Тут недалеко. А Вітя не образився, що ви не з ним пішли?

Сергій. Ні... Мабуть, ні.

Оля. Вже пізно.

Сергій. Так. Вам не перепаде?

Оля. Ні, я ж сказала, що йду на день народження. Але все одно... Я пішла?

Сергій. Так...

Мовчання.

Ми ще побачимося?

Оля. Звичайно. Завтра у школі.

Сергій. А-а... Так-так. Це добре.

Оля. Що?

Сергій. Ну, що ми... ходимо в одну школу. Шкода, що не в один клас. Я з вашого класу майже нікого не знаю. Так тільки, наочно в основному. А то ми з вами були б уже давно знайомі. Дев'ять років.

Оля. Один рік. Я ж тільки цього року до вас у школу прийшла.

С е р г і й. А-а, ну тоді...

Оля. Але це навіть добре. Бо якщо людину давно знаєш, уже не помічаєш, хороша вона чи погана. Звикаєш. А так поглянеш — і видно...

Сергій. Що?

Оля. Хороша... (Спохвачусться.) Чи погана.

Сергій. А-а... Ну, так... (Хвилюючись.) Олю!

Оля запитально дивиться на нього.

А... Ви уроки на завтра зробили?

Оля. Так. Я завжди роблю того ж дня, коли задають. Зостається багато вільного часу.

С е р г і й. А я — ні. Не всі... То у вас багато вільного часу! Може, підемо завтра в кіно? Чи ще куди-небудь?

Оля. Добре. Після шостої.

С е р г і й. А до шостої?

О л я. Я роблю уроки.

С е р г ій. Олю!

Оля. Що?

Сергій. А... У вас хімія завтра є?

Оля. Ні. Післязавтра.

С е р г і й. То завтра ми йдемо, так?

Оля. Так. До побачення. (Відступає.)

Сергій (неголосно). Олю! Ви знаєте, мені чомусь не хочеться йти од вас.

Оля (секунду мовчить. Іще тихіше). І мені теж... (Знову ступає до нього.)

Сергій. Олю... (Бере її за руку, цілує.)

О л я. Все, Сергію. Мені треба йти. Сваритись будуть.

Сергій. Так. Іди. (Цілуються.)

О л я. Я вже іду.

С е р г і й. То ми завтра побачимось?

О л я. Так. Так. Так... (Відступаєу темряву.)

В освітленому колі повільно розплітаються їхні руки. Гасне світло. Оля і Сергій знов сидять за тим же столиком вдома у Сергія.

О л я. От так у нас і почалось. Уявляєш, якби ти тоді не прийшов, якби Вітька не взяв тебе з собою... Невже ми не познайомились би, не зустрілись? І якби ти мене не облив? Могло ж таке бути? Ти просто налив би мені шипучки — і все, і пішов би танцювати. Або мене хтось запросив би. А потім це місце коло столика хтось би зайняв, і ми вже не сиділи б разом. Як добре, що ти мене облив. Це просто здорово! Але більше не смій нікого обливати. Якщо ти ще кого-небудь обіллєш — я просто не витримаю. Не будеш?

С е р г і й. Не буду.

О л я. І не сідай ні з ким. Тільки зі мною.

Сергій. Добре.

О л я. А в кіно ми не пішли, так? Ми блукали по Піонерському парку і цілувались. І всі пенсіонери дивились на нас осудливо.

С е р г і й. А деякі, мабуть, заздрили.

Оля. Так. А потім у школі був вечір, і ми теж цілувались, а Ніна Платонівна побачила і подзвонила нашим батькам.

Сергій. Ага.

Оля. Мої просто жахнулись, а твої — ні. Твоя мама, пам'ятаєш, сказала...

Сергій. «Не можемо ж ми з батьком ходити до сина на вечори і стежити, щоб він ні з ким не цілувався».

Оля. Так, у тебе чудові батьки. А бабуся — я просто закохана у твою бабусю. Завжди, коли я приходжу, вона іде до сусідки. Вона ані крапелиночки не ханжа. Мама теж... Але мама, мені здається, останнім часом гірше до мене ставиться.

Сергій. Ну, от іще!

Оля. Так-так. Якось вона сухувато по телефону розмовляє. І, здається, коли я дзвоню, вона тебе дуже неохоче кличе.

Сергій. Вона з усіма так. їй, певно, не хочеться мене від уроків відривати. Чогось вони оце за мене взялися. У мене з ними теж... конфлікти. Нікуди не пускають, нічого не дозволяють. Учись і учись. Чого вони хочуть — я не знаю.

О л я. І ми з тобою тепер так рідко бачимося.

Сергій. Узяли мені якихось репетиторів. Навіщо?

О л я. І Вітька мені жалівся.

Сергій. Вітька?

Оля. Каже, ти став якимось не таким, самі п'ятірки отримуєш.

С е р г і й. Не таким? Дурниці! А п'ятірки — що я, винен? Нехай і він отримує.

Оля. Каже, тебе всі вчителі тягнуть...

Сергій. Що? Хто мене тягне? Ти думаєш, що кажеш?

Оля. Чого ти кричиш? Це ж не я...

Сергій. Нехай він стільки над книжками попосидить, скільки я, тоді й розводитись буде. Теж мені повітовий суддя! Сам ні чорта не робить і хоче, щоб і всі так.

Оля (здивовано). Ну навіщо ти так?

С е р г і й. А затим, що нема чого патякати, якщо сам учитись не можеш.

О л я. У нього батько...

С е р г і й. То що йому батько — вчитися заважає? Він тільки радий був би. Це все відмовки — «батько, батько»!

О л я. Та як ти можеш? Він же твій друг!

Сергій. Ну то й що, що друг. Хто йому дав право мене судити?

Оля. Він же не судить. Він уболіває за тебе. От тільки зі мною поділився...

Сергій. Нехай про себе турбується... Дурень.