— Ось ваш господар! Той, хто змушував вас виконувати його волю замість вашої. Ось його душа, що стоїть оголена перед вами.

Привид Йозефа Андер заклопотано насупився.

— Що ти твориш? Чого, по-твоєму, ти цим досягнеш?

— Істини, Йозеф Андер. Я тебе рятую від брехливого існування.

Річард простяг до примари Андера руку, в якій утримував те, що зберігало рівновагу, — чорний чаклунський пісок, і розкрив долоню. І змусив пробігти між піщинками чорну блискавку.

— Ось він, Реехані. Почуй його. Ось він, Вазі. Побач його. Ось він, Сентраші. Відчуй його через мій дотик.

Йозеф Андер спробував закликати власну магію, але він сам замкнув себе в іншому світі. У світі, що сам створив. Він не міг вийти з цього світу. Але Річард, який закликав дух Андера, міг проникнути туди.

— А тепер, мої шими, вибір за вами! Моя душа або його. Людини, яка не захотіла після смерті піти у світ мертвих. Людини, яка, замість того щоб піти до вашого господаря в Підземний світ, стала вашим господарем в світі живих, яка тримала вас у рабстві весь цей час. Або моя душа людини, що стоїть ось тут, в центрі Благодаті, де я прив'яжу вас до себе і ви станеті служити мені в цьому світі так само, як служили йому. Вибирайте: помста чи нове рабство.

— Він бреше! — Закричав привид Андера. Шими, які крутилися навколо Річарда, зробили вибір. Вони зрозуміли істинність того, що сказав їм Річард. І кинулися по створеному Річардом мосту між світом живих і притулком Андера.

І земля здригнулася.

Промчавши по мосту з лютим ревом, шими схопили дух Йозефа Андера і потягли з собою в світ, з якого з'явилися. Вони забрали його додому.

У цю мить, яка, здавалося, триває вічність, завіса між світами прочинилися. В цю мить стикнулися життя і смерть.

А потім повисла тиша. Річард витягнув перед собою руки — здається, цілий.

І тільки тут він усвідомив до кінця те, що зараз вчинив. Він відновив магію. Виправив те, що Йозеф Андер через непорозуміння зіпсував.

Тепер треба повертатися до Келен. Якщо вона ще жива. Зусиллям волі Річард придушив цю думку. Звичайно ж, вона жива!

Зедд, охнувши, відкрив очі. Було темно. Він потягнувся, наткнувся на кам'яну стіну — і пошкандибав до світла. І звуків.

Він знову перебуває в своєму тілі. Він більше не ворон. Незрозуміло, як таке могло статися, але це так. Зедд подивився на свої руки. Руки, а не крила з пір'їнками.

Його душа повернулася на місце!

Впавши на коліна, Зедд заплакав від полегшення. Втрата душі виявилася чимось абсолютно жахливим, такого він не очікував. Хоча і готувався до гіршого.

Втративши душу, він якимось чином вселився в ворона. Зедд злегка просвітлів. Цікавий досвід! Жодному чарівникові ще не вдавалося вселитися в тварину. А виявляється, для цього потрібно всього лише розлучитися з душею.

І Зедд тут же вирішив, що одного разу йому більш ніж достатньо. Зедд покрокував до світла й ревучого шуму водоспаду. Він згадав, де знаходиться. Діставшись до уступу, старий чарівник пірнув в озеро і поплив до протилежного берега.

Вийшовши з води, Зедд машинально провів рукою по одягу, щоб висушити його.

І тільки тут зрозумів, що магія до нього повернулася. Повернулося його могутність, повернувся чарівний дар!

Зедд озирнувся на звук і побачив свою конячку. Павучиха ткнулася в нього мордою.

Розчулившись, Зедд погладив знайомий м'який ніс.

— Павучихо, дівчинко! Радий тебе бачити, подружка! Дуже радий!

Павучиха задоволено посапувала, теж радіючи зустрічі.

Сідло і свої речі Зедд знайшов там же, де залишив. Просто із задоволення, що знову здатний творити чарівництво, він змусив попону і сідло самих злетіти на спину Павучихи. Кобилка визнала це цікавим — молодчага, відмінна конячка!

Почувши вгорі якийсь шум, Зедд задер голову. По схилу гори з гуркотом щось летіло. А за ним вода. З якоїсь причини дамба з тріском розкололася до основи, і всі води з озера з ревом мчали сюди.

Зедд миттю скочив у сідло.

— Пора звідси тікати, дівчинко! — І Павучиха не підкачала.

Ледь Далтон повернувся в свій кабінет, як — буквально слідом за ним — хтось увійшов. Стейн. Імперець обернувся, щоб закрити двері. Далтон кинув погляд на поділ його плаща і побачив свіжий скальп.

Підійшовши до бічного столика, Далтон налив собі води. У нього був жар і трохи крутилася голова. Що ж, цього слід було очікувати.

— Що тобі потрібно, Стейн?

— Просто візит ввічливості.

— А! — Далтон відпив води.

— Непоганий кабінет ти собі відхопив.

Кабінет дійсно був гарний. Все тут було найкраще. Єдина річ, яку Далтон переніс сюди з колишнього кабінету, — срібна підставка для меча. Вона йому подобалася, і він узяв її з собою. Як ніби щось згадуючи, Далтон торкнувся ефеса.

— Що ж, ти це заслужив, — додав Стейн. — Безумовно, заслужив. Хоча й для себе самого ти теж непогано постарався. Для себе і своєї дружини.

— Новий меч, Стейн? — Кивком вказав Далтон. — Дещо шикарний для тебе, по-моєму.

Імперців, схоже, сподобалося, що Далтон зауважив обнову.

— А, оце, — він підчепив меч за гарду і витягнув на кілька дюймів з піхов, — Меч Істини. Справжній меч, який носить Шукач.

Далтона якось зовсім не порадувала думка, що меч виявився в руках такого типа, як Стейн.

— Звідки він у тебе?

— Один з моїх людей приніс. Не обійшлося, правда, без купи клопотів.

— Та ну? — Запитав Далтон, зображуючи зацікавленість.

— Поки вони тягли меч до мене, попутно захопили Морд-Сіт. Справжній Меч Істини і справжня Морд-Сіт! Тільки уяви!

— Вражає. Імператор буде задоволений.

— Неодмінно. Так, він буде задоволений, коли я вручу йому меч. До речі, новини, що він від тебе отримав, йому теж сподобалися. Нанести настільки нищівну поразку Магістрові Ралу — це щось! Скоро вже наша армія буде тут, і ми його схопимо. А Мати-сповідницю ти ще не знайшов?

— Ні. — Далтон відпив ще води. — Але з тим закляттям, що наклала на неї сестра Пантея, навряд чи у неї є шанс викараскатися. Судячи зі збитих кісточок на пальцях моїх хлопців, вони свою справу зробили. — Помовчавши, Далтон продовжив, не піднімаючи очі: — У всякому разі, непогано попрацювали, поки їх не застигли на місці і не вбили. Ні, цієї зустрічі Мати-сповідниця не пережила. А якщо і жива, то я скоро про це дізнаюся. Якщо ж померла, — Далтон знизав плечима, — можемо її тіла ніколи і не знайти. — Далтон притулився до столу. — Коли Джеган буде тут?

— Скоро. Можливо, через тиждень. А авангард трохи раніше. Йому не терпиться скоріше влаштуватися в вашому гарному місті.

Далтон почухав лоб. Його чекали справи. Хоча взагалі-то це не мало значення.

— Гаразд, на випадок якщо знадоблюся, я поблизу, — повідомив Стейн і попрямував до виходу. Біля дверей він обернувся: — Так, Далтон, Бертран сказав мені, що ти поставився з розумінням до нього і твоєї дружини.

— А чому б ні? — Смикнув плечем Далтон. — Вона всього лише жінка. Досить клацнути пальцями, і до мене їх збіжиться дюжина. Це не те, з чим потрібно відчувати себе власником.

Стейн здавався щиро задоволеним.

— Добре, що ти взявся за розум. Імперський Орден тобі підійде. У нас щодо жінок власницькі настрої не в честі.

Далтон намагався збагнути, де могла сховатися Мати-сповідниця.

— Ну, значить Орден мені сподобається. Я і сам такі погляди не схвалюю.

Стейн пошкріб щетинисте підборіддя.

— Я радий, що ти так до цього ставишся, Далтон. А коли вже на те пішло, то хочу тебе привітати — ти вибрав за дружину відмінну шлюшку.

Далтон, що зібрався вже було зайнятися паперами, напружився:

— Що, прости?

— Ну, Бертран… він час від часу мені нею поступається. Він постійно хвалився нею і захотів, щоб я теж її покуштував. Їй він віщав, ніби Творець хоче, щоб вона мене ублажала. І повинен тобі сказати, вона дуже гаряча штучка.

Стейн обернувся до дверей.

— Почекай хвилинку, Стейн, — окликнув його Далтон.

— Ну, що ще? — Обернувся імперець.