Коли всі вони нарешті всілися на помості, високий стіл виявився так само переповнений, як і лави унизу. Пан Маслоплав з нареченою сиділи на пухких подушках, покладених на подвійному троні з визолоченого дубу. Решту розсадили по високих кріслах з примхливо різьбленими поручнями. На стіні позаду них із крокв звисали дві величезні корогви: подвійні башти Фреїв, сині на сірому, та зелено-біло-жовті хвилі Маслоплавів.

Проказати першу здравицю випало князеві Фрею.

— За короля! — виголосив він коротко і просто. Пан Глендон простяг свого келиха над балійкою з водою. Дунк цокнувся з ним, паном Утором і рештою сусідів. Усі випили.

— За пана Маслоплава, нашого щедрого хазяїна! — запропонував Фрей наступну здравицю. — Хай Батько дарує йому довге життя і багато синів.

Знову випили.

— За пані Маслоплав, юну прекрасну діву, мою дорогу донечку! Хай Матір дарує їй плодючість. — Фрей посміхнувся до молодої. — Я хочу онука ще в цьому році. А ще краще мене втішать близнюки. Отже, дорогенька, цієї ночі добре збивайте масло разом зі своїм чоловіком!

Сміх загримів під кроквами, і гості випили ще раз. Вино було міцне, червоне, солодке.

Далі князь Фрей мовив:

— А тепер вип’ємо за Правицю Короля, князя Бріндена Водограя. Нехай лампадка Стариці освітить йому шлях до мудрості!

Він підняв золотого келиха і випив разом з паном Маслоплавом, його нареченою та рештою гостей на помості. Нижче солі пан Глендон перекинув келиха і вилив його на підлогу.

— Прикре марнування доброго вина, — зазначив Майнард Бросквин.

— Я не питиму за братовбивцю, — мовив пан Глендон. — Князь Кровокрук — ворожбит і байстрюк.

— Народився він байстрюком, — погодився пан Утор, — але ж ясновельможний батько взаконив його на смертному одрі.

І він випив до дінця, як і пан Майнард, і багато інших у палаті. Та майже стільки ж людей поставили келихи, не пивши, або й перекинули їх, як зробив Пал. Дунк відчув обтяжливу вагу келиха у руці. «Скільки очей має пан Кровокрук?», питала загадка. «Тисячу, і ще одне.» Здравиці йшли одна за одною; їх проказував то пан Фрей, то хтось інший. Випили за молодого князя Таллі, зверхнього володаря над Маслоплавом, який знайшов собі привід не їхати на це весілля. Випили здоров’я Лео Довгого Шпичака, князя Вирію, який, за чутками, нездужав. Випили за пам’ять відважних померлих. «Так», подумав Дунк, згадуючи. «Радо вип’ю за них.» Пан Ян Скрипаль проказав останню здравицю:

— За моїх хоробрих братів! Я певний, що вони зараз усміхаються до нас.

Дунк не мав наміру стільки пити, бо ж назавтра починалися двобої. Але келихи наповнювали до кожної здравиці, а в нього раптом прокинулася чималенька спрага. «Ніколи не відмовляйся від келиха вина чи рогу пива», казав йому колись пан Арлан, «бо наступного можеш скуштувати аж через рік». «Нечемно було б не випити за молоду та молодого», сказав він собі, «а не випити за короля та його Правицю ще й небезпечно, коли навколо самі незнайомці».

На щастя, здравиця Скрипаля виявилася останньою. Пан Маслоплав підвівся статечно, аби подякувати гостям за те, що прийшли, і пообіцяти добру забаву назавтра.

— Тож починаймо учту!

За високим столом подавали молочних паців, павлинів у пір’ї, величезну щуку з кіркою подрібненого мигдалю. Нижче солі ані шматочка з цих страв не нюхали. Порося тут замінила солонина, вимочена в мигдалевому молоці й добре приперчена. Замість павлинів подали каплунів, запечених до хрумкої брунатної кірочки, набитих цибулею, травами, грибами та смаженими каштанами. Замість щуки внизу їли розсипчасті білі шматки засмаженої тріски, подані у глибоких полумисках і политі якоюсь смаковитою темною підливкою, що її Дунк не зміг достеменно упізнати. На столі стояв також горошок, ріпа з маслом, морква з медом, визрілий білий сир, який смердів незгірше від Беніса Бурощита. Дунк з охотою куштував від усього, але непокоївся, чи добре погодували Яйка у дворі. Про всяк випадок він запхав у кишеню кобеняка половину каплуна, кілька шматків хліба і трохи білого сиру.

Поки товариство частувалося, кози та скрипки грали жвавих пісеньок, а балачки потроху звертали на завтрашні двобої.

— Пана Франклина Фрея добре знають на Зеленозубі, — казав Утор Підлисток, який, схоже, знався на всіх місцевих звитяжцях. — Онде він на помості, дядько нареченої. Приїхав Лукас Острівець з Півників-на-Багві, ним не можна нехтувати. Так само, як і паном Мортімером Гребеняком з Гостроклішні. Не рахуючи названих, до забави стануть головне заплотні лицарі та сільські зухи. З-поміж останніх найкращими вважаються Кірбі Пім та Галтрі Зелений. Але жодному з них не рівнятися до зятя пана Маслоплава — Чорного Тома Гедля. О, то лютий гемон. Кажуть, завоював руку старшої доньки його вельможності тим, що вбив трьох інших залицяльників. А колись зсадив з коня самого князя Кастерлі-на-Скелі.

— Невже молодого пана Тибольта? — запитав пан Майнард.

— Ні, старого Сивого Лева, який помер навесні.

Так люди казали про померлих від Великої Весняної Пошесті. «Помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч людей, серед інших — король та два юні принци.

— Не слід скидати з рахунку пана Буфорда Булвера, — мовив Кайл-Кіт. — Старий Бик вбив на Червонотрав’ї чотири десятки людей.

— З кожним роком їх чомусь стає дедалі більше, — зазначив пан Майнард. — Та Булвер своє відвоював. Подивіться-но самі. За шістдесят, м’якотілий, жирний, майже сліпий на праве око.

— Не турбуйтеся шукати переможця по всьому замкові, — мовив голос позаду Дунка. — Осьде я, панове. Дивіться і звеселяйтеся.

Дунк обернувся і побачив над собою пана Яна Скрипаля з загадковою усмішкою на вустах. Він мав на собі білого шовкового кунтуша з прорізними рукавами, облямованими червоним єдвабом, такими довгими, що їхні кінці висіли нижче колін. На грудях в нього висів важкий срібний ланцюг з величезними чорними аметистами, які пасували до його очей. «Той ланцюг коштує дорожче за все, що в мене є», подумав Дунк.

Вино додало рум’янцю щокам пана Глендона та запалило полум’ям його прищі.

— Хто ви такий, аби отак вихвалятися?

— Мене кличуть Яном Скрипалем.

— То ви музика чи воїн?

— Так сталося, що я можу зіграти гарної пісні хоч на списі, хоч на просмоленому луці. На кожному весіллі потрібен співець, а на кожному турнірі — таємничий лицар. Можна мені до вас? Маслоплав шляхетно припросив мене до помосту, але мені краще сидиться у товаристві моїх братів-заплотних лицарів, ніж серед рожевих пань та поважних старців.

Скрипаль ляснув Дунка по плечі.

— Будьте мені другом і посуньтеся, пане Дункане.

Дунк посунувся.

— Вам уже не дісталося страви, пане.

— То байдуже. Я знаю, де в Маслоплава кухня. Але вино, сподіваюся, знайдеться?

Від Скрипаля пливли пахощі помаранчів та лимонів з присмаком якоїсь невідомої східної прянощі. Може, мускатного горіха. Дунк не сказав би напевне. Що він, зрештою, знав про мускатні горіхи?

— Ваші вихваляння не надто шляхетні, — заявив пан Глендон.

— Хіба? Тоді мушу просити вас про вибачення. Я б ніколи не завдав образи синові Вогнепала.

Юнака це застигло зненацька.

— То ви знаєте, хто я?

— Син свого батька, сподіваюся.

— Дивіться-но, — вказав пан Кайл-Кіт. — Весільний пиріг.

Його штовхали крізь двері шестеро кухарчуків на широкому возику з коліщатами. Пиріг був рум’яний, хрумкий та величезний. Зсередини нього доносилися звуки: цвірінькання, квохтання, тукотіння. Пан та пані Маслоплав зійшли з підвищення, щоб зустріти пиріг, разом тримаючи у руках меча. Коли вони розрізали його навпіл, зсередини вилетіло і почало пурхати палатою з півсотні пташок. На інших весільних бенкетах, які відвідував Дунк, пироги наповнювали самими голубами чи якимись співочими птахами, але у цей посадили одразу сойок, жайворонків, різного роду голубів, пересмішників, солов’їв, малих брунатних горобців і навіть великого червоного папугу.

— Двадцять і один різновид птахів, — зазначив пан Кайл.