— Геґріде, ми не можемо...
— Ми їм розкажемо, як було насправді...
— Вони не посміють його вбити...
— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені тілько ще бракувало, щоб і ви втрафили в халепу!
Гаррі дивився, як Герміона на гарбузовій грядці накинула на нього з Роном плащ-невидимку.
— Швиденько біжіть... Не слухайте...
У передні двері постукали. Прибули виконавці вироку. Геґрід зайшов у хатину, не зачиняючи задніх дверей. Гаррі бачив, як під їхніми — Гаррі, Рона й Герміони — ногами пригиналася трава, чув, як кроки віддалялися. Ті Рон, Гаррі й Герміона пішли... але ці Гаррі й Герміона, що ховалися за деревами, завдяки прочиненим дверям могли тепер чути все, що відбувалося в хатині.
— Де та звірюка? — пролунав холодний голос Макнейра.
— Там... надворі, — прохрипів Геґрід.
Гаррі ледве встиг відхилитися — у вікні з'явилося обличчя Макнейра: він побачив Бакбика.
Тоді почувся голос Фаджа.
— Ми... е-е... маємо зачитати тобі, Геґріде, офіційний вирок. На це не піде багато часу. А потім ви з Макнейром його підпишете. Макнейре, ти також мусиш вислухати вирок, такою є процедура...
Макнейрова фізія в вікні зникла. Настала вирішальна мить — тепер або ніколи.
— Зачекай тут, — прошепотів Гаррі Герміоні. — Я все зроблю.
Знову залунав Фаджів голос:
— Рішенням Комітету знешкодження небезпечних істот гіпогрифа Бакбика засуджено до страти, яку призначено на вечір 6 червня...
Гаррі вистрибнув з-за дерева, перескочив через паркан на гарбузову грядку і підійшов до Бакбика. Намагаючись не кліпати, втупився в люте оранжеве око гіпогрифа і вклонився. Бакбик схилив до землі свої лускаті коліна і знову підвівся. Гаррі почав розв'язувати мотузку, якою Бакбик був припнутий до огорожі.
— ...засуджено до страти через відтинання голови. Вирок виконає призначений Комітетом кат Волден Макнейр...
— Давай, Бакбику — ледь чутно проказав Гаррі, — давай, ми тобі поможемо. Спокійно... спокійно...
— ...про що засвідчують нижчезазначені... Геґріде, прошу підписатися...
Гаррі щосили потяг за мотузку, але Бакбик упирався передніми ногами.
— Ну, пора завершувати, — прокректав голос члена Комітету. — Геґріде, тобі краще залишитися тут...
— Ні, я... я хтів би бути з ним... аби він не почувався самотньо...
В халупі почулися кроки.
— Бакбику, ворушися! — зашипів Гаррі.
Гаррі відчайдушно шарпнув за мотузку, що обв'язувала Бакбикову шию, і гіпогриф нарешті зрушив з місця, невдоволено зашелестівши крильми. До лісу їм залишалося метрів зо три, але з задніх дверей Геґрідової хатини їх і досі було видно.
— Ще хвилиночку, Макнейре, — почувся голос Дамблдора. — Тобі теж потрібно підписатися.
Кроки в хатині зупинилися.
Гаррі знову потяг за мотузку. Бакбик клацнув дзьобом і пішов трохи швидше.
Герміонине бліде обличчя визирало з-за дерева.
— Гаррі, швидше!
З хатини долинав голос Дамблдора. Гаррі ще раз смикнув за мотузку. Бакбик неохоче побіг. Ось вони вже наблизилися до дерев...
— Швидше! Швидше! — благала Герміона. Вона вискочила з-за дерева, ухопилася за мотузку і потягла. Гаррі озирнувся: сховані за деревами, вони вже не бачили Геґрідового городу.
— Стій! — прошепотів він Герміоні. — Вони можуть нас почути...
Грюкнувши, відчинилися задні двері Геґрідової халупи. Гаррі, Герміона і Бакбик завмерли. Навіть гіпогриф, здавалося, уважно прислухався.
Тиша... а тоді...
— Де він? — пронизливо вигукнув член Комітету. — Де ця звірюка?
— Він був прив'язаний отут! — розлючено гаркнув кат. — Я його бачив! Ось тут!
— Неймовірно! — промовив Дамблдор. У голосі його вчувалися нотки радості.
— Бікі! — простогнав Геґрід.
Щось просвистіло в повітрі і лунко гупнула сокира — мабуть, кат зі злості рубонув огорожу. А тоді розляглося Геґрідове завивання.
— Утік! Утік! — ридав він. — Боже, бережи його дзьобик, він си втік! Таки вирвався! Бікі, мій розумничку, мій хлопчику!
Бакбик рвонув мотузку у намаганні вернутися до Геґріда. Гаррі й Герміона вперлися ногами в землю й з усіх сил його стримували.
— Його хтось відв'язав! — загарчав кат. — Треба обшукати всю територію і ліс...
— Макнейре, якщо Бакбика й справді викрали, невже ти думаєш, що злодій вестиме його пішки? — весело запитав його Дамблдор. — Обшукай небеса, якщо бажаєш... Геґріде, я б не відмовився від чашки чаю. Або від келишка бренді.
— Ох... ну, звісно, пане професоре, прощу пана, — заметушився Геґрід, що нетямився від щастя. — Заходьте-но, заходьте...
Гаррі й Герміона уважно прислухалися. Почулися кроки, неголосна катова лайка, грюкіт дверей, а тоді знову тиша.
— Що тепер? — прошепотів Гаррі, озираючись.
— Перечекаємо поки що тут, — сказала Герміона, яка й досі не отямилася від пережитого. — Нехай вони вернуться до замку. Тоді вирахуємо, коли буде безпечно, і підлетимо на Бакбику до Сіріусового вікна. Він там з'явиться лише за дві години... Ох, це буде нелегко...
Вони стривожено озирнулися вглиб лісу. Сонце вже заходило.
— Нам треба звідси йти, — сказав, замислившись, Гаррі. — Мусимо бачити Войовничу Вербу, бо інакше не будемо знати, що діється.
— Гаразд, — Герміона ще міцніше вхопилася за Бакбикову мотузку. — Але не забувай: нас не повинні помітити...
Вони пішли узліссям Забороненого лісу. Пітьма дедалі густішала. Нарешті вони заховалися за густолистими деревами, крізь які виднілася Верба.
— Дивися, Рон! — вигукнув раптом Гаррі.
Темна постать перетнула галявину. Крик розпанахав тихе нічне повітря:
— Геть від нього... Геть!.. Скеберсе, до мене!..
І тут, мовби з повітря, з'явилися ще дві постаті. Гаррі дивився, як він і Герміона мчали за Роном.
Тоді побачив, як Рон кинувся на землю.
— Попався!.. Тпрусь, смердючий котяро!..
— Там Сіріус! — вигукнув Гаррі. З-під коріння Верби вискочив великий пес. Вони бачили, як він збив Гаррі з ніг, а тоді схопив Рона...
— Звідси все виглядає ще страшніше, правда? — Гаррі дивився, як пес затягує Рона під коріння. — Ой... глянь, мене щойно лупнула Верба... а тепер тебе... це страхіття!..
Войовнича Верба скрипіла й розмахувала гілками. Гаррі з Герміоною дивилися, як вони метаються то сюди, то туди, намагаючись дістатися до стовбура. І враз дерево завмерло.