— Дорожча за всі слизеринські мітли разом узяті!

— Ну... і хто ж міг прислати Гаррі таку дорогу річ і навіть не назватися? — запитала Герміона.

— Кого це цікавить? — нетерпляче сказав Рон. — Слухай, Гаррі, даси спробувати? Можна?

— Я не вважаю, що на цій мітлі можна літати! — різко сказала Герміона.

Гаррі й Рон глянули на неї.

— А що ж Гаррі з нею робити — підлогу підмітати? Але відповісти йому Герміона не встигла: Криволапик стрибнув із Шеймусового ліжка просто на Рона.

— ЗАБЕРИ... ЙОГО... ЗВІДСИ! — зарепетував Рон.

Криволапикові пазурі вп'ялися в його піжаму, Скеберс кинувся навтьоки і стрибнув Ронові на плече. Рон схопив Скеберса за хвіст і спробував копнути Криволапика ногою, проте влучив у валізу біля Гарріного ліжка і... застрибав на одній нозі, завиваючи від болю.

Раптом кімнату пронизав металевий свист. Зі старих шкарпеток дядька Вернона викотився стервоскоп, засвітився і закружляв на підлозі. Криволапикова шерсть стала дибки.

— О, я й забув про нього! — Гаррі схилився і підняв стервоскоп. — Я цих шкарпеток ніколи не ношу.

Стервоскоп крутився і свистів у нього на долоні. Криволапик сичав і бризкав слиною.

— Та забери звідси свого кота, Герміоно! — буркнув розлючений Рон, розтираючи пальці на ногах.

Герміона з Криволапиком на руках, що не спускав з Рона жовтих лиховісних очей, вийшла з кімнати.

— Заціди йому, щоб заглухло! — крикнув Рон.

Гаррі знову запхав стервоскоп у шкарпетку й кинув його у валізу. Тепер чулося тільки Ронове покректування від болю й роздратування. Скеберс зіщулився в його долонях. Гаррі давненько не бачив, щоб той вилазив з Ронової кишені, тож був прикро вражений, який він став худющий і облізлий.

— Щось він геть захирів, правда? — запитав Гаррі.

— Це від стресу! — пояснив Рон. — Від того прибацаного котяри!

Але Гаррі пригадав слова господині "Магічного звіринця", що звичайні пацюки живуть не більше трьох років. "Мабуть, Скеберс позбавлений магічної сили,— думав Гаррі, — тому жити йому лишилося зовсім небагато. А Рон хоч і нарікає на нікчемного Скеберса, проте за ним сумуватиме".

Того ранку в ґрифіндорській вітальні чомусь не відчувалося різдвяного настрою. Герміона замкнула Криволапика в спальні й сердито косилася на Рона за те, що той хотів підгилити її кота. Рон і собі ображено пихкав: Криволапик знову ледь не загриз Скеберса. Гаррі не вдалося їх помирити, тож він почав розглядати свою "Вогнеблискавку", з якою прийшов до вітальні. Герміону чомусь і це дратувало. Вона нічого не казала, але дивилася на мітлу так сердито, мовби й та ворогувала з її котом.

Настала обідня пора, вони спустилися до Великої зали й побачили, що всі столи знову відсунуті до стін, а в центрі стояв один-єдиний стіл, накритий на дванадцять персон. За столом сиділи професори Дамблдор, Макґонеґел, Снейп, Спраут, Флитвік і сторож Філч в запліснявілому фраці замість звичного рудого плаща. З ними були тільки троє учнів: двоє переляканих першокласників і понурий п'ятикласник зі Слизерину.

— Веселого Різдва! — привітав Дамблдор Гаррі, Рона й Герміону. — Нас тут так мало, що не було сенсу виставляти всі столи... сідайте, сідайте!

Друзі вмостилися разом скраю столу.

— Хлопавки! — завзято вигукнув Дамблдор і простяг Снейпові велику сріблясту. Той неохоче взяв її і потяг за нитку. Пролунав постріл, наче з рушниці, а з хлопавки вилетів гостроверхий відьомський капелюшок з плюшевим яструбом на вершку.

Гаррі згадав ховчика, і вони з Роном обидва усміхнулися. Снейп стис губи і підштовхнув капелюшок Дамблдорові, котрий миттю надів його замість свого.

— Смачного! — запросив він усіх до обіду, сяючи усмішкою.

Коли Гаррі накладав собі смаженої картоплі, двері знову відчинилися і в залу, мов на коліщатках, впливла професорка Трелоні. Задля такої оказії вона вдяглася в зелену сукню з блискітками і тепер ще більше скидалася на велику яскраву комаху.

— Сивіло, яка приємна несподіванка! — підвівся з-за столу Дамблдор.

— Я споглядала магічний кристал, директоре, — мовила професорка Трелоні своїм містичним потойбічним голосом, — і на превеликий подив побачила себе: я покидаю свою самотню трапезу і приєднуюся до вас. Хіба могла я опиратися велінню долі? Я відразу поспішила сюди, і дуже перепрошую за запізнення.

— Нічого, нічого, — приказував Дамблдор, поблискуючи очима. — Зараз я влаштую тобі крісло...

І він чарівною паличкою накреслив у повітрі крісло, яке перекрутилося кілька разів, а тоді приземлилося між професорами Снейпом і Макґонеґел. Однак професорка Трелоні не поспішала сідати. Вона обвела всіх своїми величезним очима і раптом тихенько зойкнула.

— Ой, я не посмію сідати, директоре! Нас тоді буде тринадцятеро! Що може бути гірше?! Не забувайте: коли тринадцять осіб обідають разом, хто перший підведеться, той перший і помре!

— Ми ризикнемо, Сивіло, — нетерпляче озвалася професорка Макґонеґел. — Сідай, бо захолоне індичка.

Професорка Трелоні, тропіки повагавшись, опустилася в порожнє крісло. Вона заплющила очі й міцно стисла губи, мовби чекала, що в стіл зараз влучить блискавка. Професорка Макґонеґел піднесла до супниці ополоника.

— Бажаєш потрушків, Сивіло?

Але Трелоні мовби й не чула. Вона розплющила очі, глянула довкола і поцікавилась:

— А де ж наш любий професор Люпин?

— Боюся, що він знову занедужав, — сказав Дамблдор, припрошуючи всіх до трапези. — От бідолаха: захворіти на саме Різдво!

— Але ж ти, Сивіло, мусила про це знати? — підняла брови професорка Макґонеґел.

Трелоні кинула на неї холодний погляд.

— Авжеж, я знала, Мінерво. Але не стану ж я хизуватися перед вами своїми знаннями. Я рідко демонструю свій дар володіння Внутрішнім Оком. Навіщо дратувати інших?

— Он воно що! — в'їдливо мовила Макґонеґел.

— Якщо хочеш знати, Мінерво, — в голосі професорки Трелоні зненацька пропала звична потойбічність, — я бачила, що бідолашному Люпину не довго ще бути з нами. Здається, він і сам це усвідомлює. Коли я запропонувала йому погадати на кришталевій кулі, він просто втік...

— Уявіть собі! — зіронізувала Макґонеґел.