Їх раптом пройняв крижаний холод. Гаррі перехопило подих. Холод пронизав його тіло, занурився в груди і досяг самого серця...
Гарріні очі закотилися. Він нічого не бачив. Холод накрив його з головою. У вуха ніби ринула вода. Його затягувало вглиб, шум гучнішав...
І тут він почув віддалений зойк — жахливий, переляканий, благальний зойк. Він хотів допомогти, намагався поворухнути руками, але не міг... густий білий туман вирував довкола нього, всередині нього...
— Гаррі! Гаррі! Що з тобою? — Хтось ляскав його по щоках.
— Щ-що?
Гаррі розплющив очі. Світилися ліхтарі й хиталася підлога — "Гоґвортський експрес" знову рухався, і все було залите світлом. Здається, він упав зі свого сидіння. Рон з Герміоною стояли навколішки біля нього, над ним схилилися Невіл і професор Люпин.
Гаррі було дуже погано. Він підняв руку, щоб поправити окуляри, і відчув на обличчі холодний піт.
Рон з Герміоною затягли його на сидіння.
— Усе гаразд? — стурбовано запитав Рон.
— Так, — відповів Гаррі, зиркнувши на двері. Істота в каптурі щезла. — Що то було? Де ця... постать? Хто кричав?
— Ніхто не кричав, — ще більше стурбувався Рон.
Гаррі оглянув освітлене купе. Сполотнілі Джіні з Невілом дивилися на нього.
— Але я чув зойк...
Щось гучно хруснуло, і вони аж підскочили. То професор Люпин розламав на шматочки величезну плитку шоколаду.
— На, — подав він Гаррі найбільший шматок. — З'їж. Тобі полегшає.
Гаррі взяв, але їсти не став.
— Що то була за постать? — запитав він Люпина.
— Дементор, — відповів Люпин. — Один з азкабанських дементорів.
Усі глянули на нього. Професор Люпин зіжмакав порожню обгортку з-під шоколаду і запхав у кишеню.
— З'їж, — повторив він. — Це допоможе. А мені треба поговорити з машиністом, вибачте...
Він проминув Гаррі і зник у коридорі.
— Гаррі, з тобою справді все нормально? — стурбовано глянула на нього Герміона.
— Не розумію... що сталося? — проказав Гаррі, знову витираючи піт з чола.
— Ну.. та постать... той дементор... — мовила Герміона. — Він стояв і дивився (тобто мені так здається, бо обличчя я не бачила), а ти... ти...
— Я вже подумав, що в тебе якийсь припадок, — сказав Рон, і досі, як здавалось, переляканий. — Ти раптом завмер, а тоді впав на підлогу і затіпався...
— А професор Люпин переступив через тебе, підійшов до дементора, витяг чарівну паличку і сказав: "Ніхто тут не ховає Сіріуса Блека під мантією. Іди звідси". Але дементор навіть не ворухнувся. Тоді Люпин щось пробурмотів, і з його палички на дементора стрілило щось таке сріблясте, той повернувся і безшумно зник...
— Це був такий жах! — пронизливіше, ніж звичайно, мовив Невіл. — Ви відчули холод, коли він сюди зайшов?
— Мені було якось моторошненько, — непевно знизав плечима Рон. — Ніби я вже ніколи не відчую радості...
Джіні, котра зіщулилася в куточку і мала вигляд не набагато кращий за Гаррі, легенько схлипнула. Герміона заспокійливо обняла її за плечі.
— Але невже ніхто з вас... не впав на підлогу? — непевно запитав Гаррі.
— Та ні, — сказав Рон і знову стурбовано глянув на нього. — Хоча Джіні тремтіла, як осиковий листочок.
Гаррі нічого не розумів. Його й далі тіпало, ніби він перебув тяжкий грип. І ще він починав відчувати сором. Чому це сталося тільки з ним?
Повернувся професор Люпин. Він зупинився і, кволо усміхнувшись, промовив:
— Послухай, я ж цей шоколад не отруїв...
Гаррі відкусив шматочок і, на превеликий подив, відчув, як по його тілу розлилося приємне тепло.
— За десять хвилин будемо в Гоґвортсі, — повідомив професор Люпин. — Як почуваєшся, Гаррі?
— Добре, — засоромлено пробурмотів він, дивуючись, звідки професор знає його ім'я.
Решту часу вони майже не розмовляли.
Аж ось потяг зупинився на станції Гоґсмід, і зчинилася метушня — сови ухкали, коти нявчали, а улюблена Невілова жабка голосно кумкала з-під його капелюха. На крихітній платформі було доволі холодно: крижаний дощ не вщухав.
— Перші кляси! Перші кляси! Сюди! — пролунав знайомий голос. Гаррі, Рон і Герміона озирнулися й побачили на протилежному краю платформи велетенську постать Геґріда, що збирав переляканих першокласників для традиційної подорожі через озеро.
— Як ся маєте, всьо файно? — привітався з ними Геґрід. Вони йому помахали, але не встигли нічого сказати, бо, підхоплені юрбою, враз опинилися на ґрунтовій дорозі, де вже стояла з сотня диліжансів. Гаррі подумав, що коні, які мали їх тягти, були невидимі, адже коли вони втрьох залізли в диліжанс і зачинили двері, той покотився сам собою, похитуючись і підскакуючи на вибоїнах.
У диліжансі пахло соломою і цвіллю. Після шоколаду Гаррі почував себе краще, хоча й далі був виснажений. Рон з Герміоною скоса поглядали на нього, ніби боялися, що він знову зомліє.
Коли диліжанс підкотився до розкішних кованих залізних воріт, обабіч яких стояли кам'яні колони з крилатими вепрами угорі, Гаррі побачив ще двох дементорів у каптурах, що височіли біля воріт на варті. На нього знову накотилася холодна хвиля нудоти. Гаррі відхилився на вигнуте сидіння, заплющив очі, і сидів так, аж доки вони проїхали через ворота. Диліжанс покотився довгим схилом до замку. Герміона дивилася з маленького віконечка на численні башточки й вежі, які щораз наближалися. Нарешті диліжанс зупинився, і Герміона з Роном ступили на землю.
Гаррі зійшов за ними. Його випередив протяжний задоволений голос.
— Що, Поттер, ти зомлів? Лонґботом не бреше? Ти й справді торохнувся?
Мелфой відштовхнув ліктем Герміону і, ставши на східцях, перегородив Гаррі шлях до замку. Він самовдоволено шкірився, а його бляклі очі лиховісно поблискували.
— Відвали, Мелфою, — процідив крізь зуби Рон.
— А ти, Візлі? Ти теж зомлів? — голосно запитав Мелфой. — Дружбан дементор налякав і тебе?
— Щось трапилося? — почувся спокійний голос. То з сусіднього диліжанса зійшов професор Люпин.
Мелфой зневажливо глянув на його латану мантію та пошарпаний портфель і з ледь прихованим сарказмом сказав:
— Та ні... е-е... пане професоре , — а тоді гигикнув до Креба з Ґойлом і рушив з ними сходами до замку.