Келен, не обертаючись, відійшла геть.

Річард кинувся їй навздогін, на прощання обдарувавши брата лютим поглядом.

4

Він побіг слідом за Келен. Вона стрімко йшла по алеї, освітлена червоними призахідним променями. Білосніжна сукня хиталася в такт швидким крокам, довге волосся хвилями котилися по спині. Келен підійшла до дерева і зупинилася, чекаючи його. Вже другий раз за сьогоднішній день вона стала причиною кровопролиття.

Річард торкнув її за плече, і вона обернулася, спокійна і безпристрасна.

— Прости мене, Келен…

Вона перервала його.

— Ти не повинен просити у мене пробачення. Майкл хотів принизити не мене. Він хотів принизити тебе.

— Мене? Що ти хочеш цим сказати?

— Він заздрить тобі. — Голос її пом'якшав. — Річард, твій брат — людина недурна. Він прекрасно знав, що я прийшла разом з тобою, от і позаздрив.

Річард взяв її за руку, і вони мовчки побрели по дорозі геть від розкішного білого особняка. В душі Річарда наростав гнів, але він засоромився цього почуття: йому здавалося, що, сердячись на брата, він зраджує батька.

— Не знаю навіть, чим пояснити поведінку Майкла. Він — Перший Радник, у нього є все, про що тільки можна мріяти. Вибач, що не заступився за тебе.

— Ти вчинив абсолютно правильно. Зрозумій, Річард, я повинна була осадити його сама. Бачиш, твій брат прагне оволодіти всім, що є в тебе. Варто було тобі втрутитися, як Майкл негайно вступив би з тобою в суперництво. А я стала б у його очах жаданої нагородою. Тепер же він втратив до мене будь-який інтерес. А ось з тобою він обійшовся куди як гірше. Я маю на увазі твою матір. Ти, напевно, хотів, щоб я тебе підтримала?

Річард не відривав погляду від дороги, намагаючись впоратися з обуренням, що охопило його. І нарешті опанував собою.

— Ні, Келен. Ти не повинна була втручатися.

Вони йшли все далі і далі. Будинки по обидва боки дороги ставали все менш розкішними і все тісніше притискалися один до одного, але навіть найменші зберігали чистий і доглянутий вигляд. Тут і там в обгороджених білими парканами двориках метушилися люди, стурбовані останніми приготуваннями до наступаючої зими. Повітря було по-осінньому сухе, прозоре і чисте. Річард знав, що це обіцяє холодну ніч. У таку ніч добре сидіти біля вогнища і насолоджуватися м'яким теплом тріскучих березових полін. Тепер на шляху все частіше траплялися сільські будинки, оточені великими садовими ділянками. Не сповільнюючи кроку, Річард обірвав з нависаючої над дорогою гілки дуба потухлий лист.

— Схоже, ти непогано розбираєшся в людях. Я хотів сказати, ти відчуваєш їх і відразу розумієш, що і навіщо вони роблять.

Келен знизала плечима.

— Я просто вмію вгадувати.

Річард задумливо теребив в руках дубовий листок.

— І тому вони полюють за тобою?

Келен обернулася і, подивившись йому прямо в очі, відповіла:

— Вони полюють за мною тому, що їм страшна Істина. Тобі вона не страшна, саме тому я і змогла тобі довіритися.

Така відповідь припала Річарду до душі. Він посміхнувся, хоча і не зрозумів до кінця, що мала на увазі співрозмовниця.

— Ти ще не надумала дати мені стусана?

Келен ледь помітно посміхнулася.

— Поки що ні, хоча ти вже на це напрошуєшся. — Вона занурилася в свої думки, і посмішка якось відразу померкла на губах, а потім і зовсім зникла. — Річард, не ображайся, але поки що ти повинен вірити мені на слово. Чим більше я тобі розповім, тим у більшій небезпеці будемо ми обидва. Ну як, все ще друзі?

— Все ще друзі. — Він відкинув убік тонку павутинку жилок — все, що залишилося від листка. — Але коли-небудь ти мені розкажеш все?

Вона кивнула.

— Обіцяю. Якщо тільки зможу.

— Гаразд, — віджартувався Річард. — Все одно я «шукач істини».

Келен раптово зупинилася. Зіниці її розширилися. Вона схопила Річарда за рукав і різко розгорнула обличчям до себе.

— Чому ти так сказав? — Запитала вона, свердлячи його зеленими очима.

— Що сказав? А-а, що я «шукач істини»? Так називає мене Зедд з тих пір, як я себе пам'ятаю. Він стверджує, ніби я у всьому прагну докопатися до суті. Ось, власне, і все. А що? — Він подивився на нову знайому, злегка примружившись.

— Так, нічого. Не звертай уваги. — Келен знову попрямувала вперед.

Річарду здалося, що він ненароком торкнувся чогось забороненого. Юнак з усіх сил боровся з розпираючою його цікавістю. Зрештою, кожен має повне право зберігати свої секрети! Але як він з собою не боровся, все було марно. Жага знайти розгадку тільки сильніше терзала його. «Ці люди переслідують її зі страху перед істиною», — думав Річард. Коли він назвав себе «шукачем істини», Келен засмутилася. Може, ці слова навели її на підозри? Що, якщо тепер вона боїться і його, Річарда?

— Ти можеш хоча б сказати, хто тебе переслідує? Хто такі «вони»?

Келен йшла поруч, опустивши очі. Річард вже втратив всяку надію почути відповідь, коли вона нарешті сказала:

— «Вони» — це поплічники одного дуже негарного чоловіка по імені Паніз Рал. А тепер, будь ласка, ні про що більше не питай. Не хочу про нього навіть думати.

Паніз Рал… Ну що ж, тепер він, по крайній мірі, знав ім'я.

Вечоріло. Сонце повільно опускалося за гряду оленячих пагорбів. В повітрі почала розливатися прохолода. Вони мовчки брели по пологих горбах, що поросли деревами. Річарду було не до розмов: його турбував ниючий біль у руці, а тепер до цього додалося легке запаморочення. Йому хотілося тільки одного: скоріше помитися і влягтися в ліжко. Ліжком треба б поступитися Келен, подумав Річард, а сам він може поспати і в улюбленому кріслі, яке так затишно поскрипує. Теж непогано. День видався важким, і Річард відчував себе зовсім розбитим.

Він зупинився під березою і жестом вказав супутниці на ледь помітну стежку, що веде в бік його будинку. Келен слухняно першою зійшла на вузьку стежку. Річард трохи затримався: не спускаючи з неї очей, він зчищав налипле на обличчя павутинку. Найтонші павукові мережі перегороджували прохід буквально на кожному кроці.

Річарду не терпілося скоріше дістатися до будинку. Вранці він забув в поспіху не тільки ніж, але і ще дещо, найголовніше. Те, що залишив йому батько.

Свого часу той довірив Річарду таємницю і зробив сина хранителем чарівної Книги. На знак того, що Книга не вкрадена у справжнього власника, а лише взята на зберігання, батько вручив Річарду невелику штучку: трикутне ікло в три пальці завтовшки. Річард причепив ікло на шкіряний шнурок і завжди носив його на шиї. А сьогодні допустив помилку — залишив ікло будинку. Як, втім, і ніж, і заплічний мішок. Втрать він ікло, і будь-хто зможе звинуватити батька в крадіжці, як це вже зробив сьогодні Майкл.

Подорожні пройшли березовий гай і, минувши відкриту кам'янисту ділянку дороги, заглибилися в ялинник. Лісова підстилка змінила зелений колір на спокійний бурий. Товстий килим з хвоїнок м'яко пружинив під ногами.

Раптово Річарда охопила тривога. Він потягнув Келен за рукав.

— Давай-но я піду попереду, — тихо сказав він.

Келен запитально глянула на нього й мовчки поступилася дорогою. Наступні півгодини Річард йшов повільно, уважно вивчаючи грунт і оглядаючи кожну гілку. Коли між ними і будинком залишився тільки один, останній пагорб, він зупинився біля заростей папороті і присів навпочіпки.

— Щось не так? — Стривожено запитала Келен.

Річард невизначено похитав головою.

— Можливо, нічого страшного, — прошепотів він, — але тільки хтось уже пройшов сьогодні цієї стежкою. — Він підняв з землі роздавлену соснову шишку, задумливо покрутив її — в руках і відкинув убік.

— Як ти здогадався?

— Павутина. — Він подивився на вершину пагорба. — Поперек дороги ніде не було павутини. Значить, хтось пройшов перед нами і порвав її. Причому зовсім недавно. Павуки не встигли виткати нову.

— Тут поблизу ще хтось живе?

— Ні. Звичайно, це міг бути звичайний подорожній, який пройшов далі своєю дорогою. Але взагалі тут рідко хто ходить.