- Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? - спи­тав Саіб.

- Тим, що ніко­го ще не по­лю­би­ла, а мо­же, й тим, що те­бе жда­ла, - сміли­во ска­за­ла дівчи­на, осміха­ючись.

- Та й гост­ра ж ти, дівчи­но, на ро­зум! - обізвав­ся Саіб. - Ко­ли ти прав­ду ка­жеш, то я візьму те­бе за жінку. Бу­деш зо мною ца­рю­ва­ти і мені прав­ду ка­зать, бо кру­гом се­бе я чую тільки неп­рав­ду та об­лес­ливість, їдь зо мною, дівчи­но! Дав­но вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні бро­ви, як твої. Якась си­ла приз­на­чи­ла те­бе для ме­не, а ме­не для те­бе; а яка си­ла, де во­на, звідкіль во­на, сього я не мо­жу зна­ти. Без те­бе і сон­це не світи­ти­ме для ме­не…

- Коли ти упо­до­бав так ме­не, то я поїду з то­бою хоч і на край світу, - про­мо­ви­ла Паміра, - а як у те­бе дум­ка, щоб узять ме­не тільки за не­вольни­цю, то спа­сибі тобі за та­ку лас­ку! Я люб­лю во­лю більше, ніж те­бе. Моє сер­це встоює за вольних, за вбо­гих та за без­щас­них.

- Та й моє сер­це до їх гор­неться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до па­ри, - ска­зав Саіб і ви­тяг з ки­шені кап­шук червінців і пок­лав на стіл.

- Це вам, старі, на гос­ти­нець та ку­роч­ка, що не­се зо­лоті яєчка. Пос­тав­те собі гар­ну ха­ту, купіть во­ли та ко­ро­ви, - ска­зав Саіб. - Бу­вай­те здо­рові! Вби­рай­ся ж, Паміро, в до­ро­гу!

Паміра вий­ня­ла з скрині оде­жу, вий­ня­ла чарівний вінок з ру­ти, зе­ле­но­го барвінку та па­ви­но­го пір'я і за­ви­ну­ла йо­го в хус­точ­ку. Во­на поп­ро­ща­лась з батьком та з матір'ю та й сіла на чо­вен з Саібом. Чо­вен поп­лив, і Паміра заспіва­ла на про­щан­ня з батьком та матір'ю пісню. Го­лос поліг ту­гою по­над бе­ре­га­ми.

Пливуть во­ни день, пли­вуть і дру­гий. Третього дня во­ни доп­ли­ли до чу­жо­го царст­ва, де вже ца­рю­вав арабський емір Ка­ра­пет.

Над мо­рем підніма­лись ви­со­ко в не­бо дикі, стрімкі, ске­листі го­ри. Одні гострі вер­хи скель бу­ли чер­воні, не­на­че тліли, як жар, другі сто­яли чорні, як об­горілі, інші бу­ли фіоле­тові, а ви­ще од усіх вга­ня­лась в не­бо біла го­ра, за­ки­да­на льодом та снігом. В синьому чис­то­му небі вер­хи скель виз­на­ча­лись, ніби на­мальовані пенз­лем. А під го­ра­ми сто­яв па­лац з по­зо­ло­че­ни­ми ба­ня­ми. Кру­гом йо­го зе­ленів ста­рий див­ний са­док, кру­гом об­сад­же­ний пальма­ми.

Човен прис­тав до бе­ре­га. Саіб ска­зав Памірі:

- Постережи ж та гля­ди доб­ре чов­на, а ми з Му­ра­том забіжи­мо в гості до ца­ря Ка­ра­пе­та та по­ди­ви­мось, як про­жи­ває мій сусід. Але як я оце піду до нього в па­лац, ко­ли в ме­не не­ма до­ро­го­го уб­ран­ня?

- Скажи Ка­ра­пе­тові, що ти не зу­мис­не приїхав до йо­го, а ви­пад­ком всту­пив по до­розі, - ска­за­ла Паміра.

Саіб та Му­рат поп­рос­ту­ва­ли до па­ла­цу. Між дво­ма зуб­час­ти­ми баш­та­ми сто­яла ве­ли­ка бра­ма; ко­ло бра­ми ле­жа­ли два при­ко­вані лан­цю­га­ми ле­ви. Саіб та Му­рат прой­шли че­рез бра­му, пе­рей­шли са­док і увійшли в па­лац. Саіб ска­зав служ­ни­кам, щоб оповісти­ли Ка­ра­пе­та, що сусід ца­ре­вич Саіб, гу­ля­ючи чов­ном по морі, за­вер­нув до па­ла­цу і хо­че з ним по­ба­чи­тись. Служ­ни­ки вве­ли Саіба й Му­ра­та в па­ла­ту. На зо­ло­то­му троні сидів ста­рий цар Ка­ра­пет з си­вою дов­гою бо­ро­дою. На йо­му бли­ща­ла ви­ши­та зо­ло­том мантія, а на го­лові сяв зо­ло­тий вінець, об­си­па­ний до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Саіб пок­ло­нив­ся йо­му і привітав­ся з ним.

Старий Ка­ра­пет гор­до­ви­то по­ди­вив­ся на Саіба з сво­го тро­ну, бист­ро оки­нув оком йо­го прос­ту бу­ден­ну оде­жу і не гля­нув навіть на йо­го то­ва­ри­ша. Він схи­лив го­ло­ву і щось ду­мав; потім звелів не­вольни­кам зас­те­ли­ти стіл, поп­ро­сив гос­тей на обід, сів і сам по­руч з ни­ми, але все на­суп­лю­вав бро­ви і більш мов­чав, ніж роз­мов­ляв.

Тим ча­сом Ка­ра­пе­то­ва доч­ка Ми­лек­си­та заг­ля­да­ла з своїх по­коїв в за­лу че­рез вікон­це з крат­ка­ми, кот­ре бу­ло зроб­ле­не ви­со­ко в стіні, сли­ве під сте­лею. Во­на бу­ла вже не­мо­ло­да, не­гар­на, ду­же чор­на, ще й гор­да, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум'яні що­ки та чорні ку­чері, во­на зра­зу по­ко­ха­ла йо­го так, що тро­хи не вис­ко­чи­ла з своїх по­коїв та не побігла до царсько­го сто­ла. Ста­ра нянька вхо­пи­ла її за ру­кав, вп'ялась ру­ка­ми, мов п'явка­ми, і на­си­лу вдер­жа­ла її за ру­ку.

Пообідавши з Ка­ра­пе­том, Саіб ска­зав:

- Вибачай мені, яс­ний рад­жо, що я так по-прос­тацькій заїхав до те­бе, гу­ля­ючи по мо­рю на човні, але смію спи­та­ти те­бе: чо­го ти та­кий сум­ний та не­лас­ка­вий до сво­го сусіди? Мо­же, те­бе будлі-чим прогнівав мій батько?

- Та то, Саібе, в ме­не з твоїми пред­ка­ми давнє во­ро­гу­ван­ня. Двісті год ми­ну­ло, як прап­радід тво­го батька во­ював з моїм пра-п­ра-п­радідом і од­няв од йо­го один го­род та двоє сіл, заб­рав сто волів, двісті ове­чок, три ко­ро­ви, два бу­гаї та три по­росні свині. Це за­пи­са­но в на­ших ста­рих пер­га­мен­тах. І я вчо­ра не­на­че зу­мис­не за це про­чи­тав. Це для мо­го ро­ду ве­ли­ка га­на й при­ни­жен­ня. Я не мо­жу бу­ти твоїм щи­рим при­яте­лем, хоч ти мій сусід…

Саіб при­ку­сив спідню гу­бу, ук­ло­нив­ся Ка­ра­пе­тові й мовч­ки вий­шов з па­ла­цу. Ми­лек­си­та не втерпіла і, зас­ло­нив­ши вид гус­тим сер­пан­ком, про­жо­гом вибігла в са­док, щоб ос­танній раз гля­ну­ти на Саіба. Во­на ди­ви­лась на йо­го з-за кущів тро­янд, як він ішов між квітка­ми, потім вхо­пи­лась за сер­це і впа­ла на тра­ву. Ста­ра нянька на­си­лу до­ве­ла її до по­коїв.

Саіб сів у чо­вен і поп­лив ко­ло бе­регів мо­ря до своєї сто­лиці. Діждав­шись ночі, він прис­тав чов­ном до бе­ре­га в сад­ку сво­го батька і повів Паміру до ви­со­кої баш­ти, кот­ра сто­яла на скелі над самісіньким бе­ре­гом се­ред ви­со­ких пальм. Він увів її в ма­ленькі, але гар­но і чис­то приб­рані по­кої в дом­ку, що сто­яв спостінь з баш­тою, і звелів їй там зос­та­тись. Му­рат пок­ли­кав од­ну служ­ни­цю, Се­ли­му, звелів їй зос­та­тись з Памірою в башті, слу­жи­ти їй і при­но­сить їсти й пи­ти, уся­ко­ву їжу й ви­но. Саіб обіцяв одвіду­ва­ти Паміру, по­ки він ста­не ца­рем та й візьме її за жінку.

Саіб з Му­ра­том ти­хенько вер­ну­лись у свої по­кої та й по­ля­га­ли спа­ти.

III

Вранці в па­лаці і в місті прой­шла чут­ка, що ца­ре­вич вер­нув­ся. В па­лаці все за­во­ру­ши­ло­ся. Збу­ди­ли ца­ри­цю. Ца­ри­ця про­жо­гом побігла до си­на в кімна­ту і ки­ну­лась і вхо­пи­ла в обнімок та цілу­ва­ти. Націлу­вав­шись, во­на ста­ла сер­ди­тись та до­ко­рять си­нові, що він поїхав в світи, її не спи­тав­шись. По­ча­ла во­на роз­пи­ту­ва­ти, де він був, що він ба­чив?.. Син роз­ка­зав все до­чис­та про свою мандрівку й при­го­ди, тільки нічо­го не ска­зав, що привіз з со­бою ту кра­су­ню, кот­ра все при­вид­жу­ва­лась йо­му у сні.

- Ото, ма­мо, наші паші наб­ре­ха­ли нам, що в на­шо­му царстві всім доб­ре жи­ти. Я ба­чив на свої очі свій на­род, і мені зда­лось, що то навіть не лю­де… а ніби якісь жи­во­ти­ни або мав­пи, щось тільки схожі на лю­дей. Ой ма­мо, ма­мо! Як во­ни жи­вуть! що во­ни їдять! як во­ни пра­цю­ють! Нігде прав­ди діти - по­га­но в нас!

Саіб роз­ка­зав, що заїздив до сусіди еміра Ка­ра­пе­та; роз­ка­зав, як той царьок гор­до і неп­ривітно обійшов­ся з ним. Ма­ти стра­шен­но зобіди­лась, розгніва­лась і пішла та й роз­ка­за­ла своїм па­шам. Паші роз­лю­ту­ва­лись і обіця­ли помс­ти­тись над Ка­ра­пе­том, як тільки Саіб ста­не рад­жею.

Минуло кілька день. Ма­ти приміти­ла, що її син хо­дить все смут­ний, все чо­гось за­ду­мується та час­то ку­дись утікає з па­ла­цу, не­на­че десь хо­вається.

- Чого ти, син­ку, ну­диш­ся? Мо­же, ти на­ди­вив­ся на всякі ди­ва на світі і тобі в на­шо­му па­лаці ста­ло не­ве­се­ло? Маєш во­лю, маєш зо­ло­то-срібло. Роз­ва­жай се­бе усім, чим тільки твоя ду­ша за­ба­жає!

Вона пок­ли­ка­ла мо­ло­дих синів пашів і веліла їм за­бав­ля­ти си­на кінським ска­ко­ви­щем. На ве­ли­кий ви­гон виїха­ли си­ни пашів на до­ро­гих ко­нях. Ви­ве­ли й Саібові та­ко­го арабсько­го ко­ня, кот­ро­му й ціни не мож­на бу­ло склас­ти. Ви­нес­ли йо­му до­ро­гий убір, об­си­па­ний до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Саіб зир­нув на ко­ня і по­ве­селішав. Він не схотів вби­ра­тись в до­ро­гий убір, надів чер­во­ний прос­тий жу­пан і ско­чив на ко­ня. Кінь став диб­ки й захріп. Си­ни пашів ста­ли з ним по­руч на ко­нях, і всі во­ни по­ка­та­ли нав­ви­пе­ред­ки. Саібів кінь роз­пус­тив хвос­та по вітру, роз­дув ноздрі, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, як стріла. Всі зос­та­лись по­за­ду. Саіб по­чу­тив у собі жи­ву си­лу вітру та блис­кав­ки, торк­нув ко­ня в бо­ки зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми. Кінь ка­тав, не­на­че летіла стріла, не чер­ка­ючись ко­пи­та­ми об зем­лю. Чер­во­ний жу­пан на Саібові ми­готів, як блис­кав­ка. Саіб при­ка­тав до па­ла­цу, ки­нув по­во­ди, сів на східцях і знов за­ду­мав­ся. Вже навіть не ди­вив­ся на ігри­ще.