Нечуй-Левицький І.С.
СКРИВДЖЕНІ  Й  НЕСКРИВДЖЕНІ
Легенда індуська
I

Був пиш­ний май­ський вечір. Сон­це за­хо­ди­ло за си­зу ле­геньку хмар­ку й не­на­че об­ве­ло її навк­ру­ги зо­ло­тим, лис­ня­чим об­ру­чи­ком. Синє не­бо бу­ло про­зо­ре та гли­бо­ке, не­на­че во­да ко­ло бе­ре­га в морі. На небі по­де­ку­ди пла­ва­ли білі хмар­ки, як білі ле­беді, і не­на­че гра­ли­ся й роз­ко­шу­ва­ли в тем­но­му повітрі. Не­бо на за­ході не­на­че сміялось, по­мальова­не делікат­ни­ми ве­се­ли­ми фар­ба­ми. Пок­роп­ле­на май­ським до­щи­ком зем­ля ніби ди­ха­ла па­хо­ща­ми вес­ня­них май­ських квіток. Якась делікат­на, ніби діво­ча, кра­са бу­ла роз­ли­та в тих пиш­них та делікат­них білих, опа­ло­вих, синіх та ро­же­вих фар­бах та сутінках не­ба. Зірни­ця зійшла на не­бо й ніби гу­ля­ла по ро­же­вих хма­рах. Ти­хий ро­же­вий світ об­ли­вав її чу­до­ве, ма­то­во-біле ли­це та ру­ки, одс­ло­нені до пле­чей, не­на­че ви­то­чені з сло­но­вої кості. Ве­ликі чорні очі бли­ща­ли, як зорі. Чорні густі ко­си ви­ли­ся ло­ко­на­ми по білих пле­чах. На го­лові в неї бли­ща­ла гірлян­да з тро­янд. Яс­но-зе­ле­на сук­ня спус­ка­ла­ся на хма­ри і бу­ла вся по­ви­та пиш­ни­ми гірлян­да­ми та бу­ке­та­ми з рож та нар­цисів. Зірни­ця ти­хо сту­па­ла по хмар­ках біли­ми ніжка­ми, і за слідом її ніг хма­ри вкри­ва­лись не­на­че ро­жа­ми та біли­ми леліями.

Саме в той час з півдня не­бо по­чорніло, не­на­че з не­ба до са­мої землі впа­ла завіса з тем­но-си­зо­го сук­на. Над тією тем­ною завісою нес­подіва­но ви­су­нув­ся на не­бо дов­гий, блідо-си­зий гребінь хмар, ніби вер­хи ви­со­ких гір нес­подіва­но ви­рос­ли з землі і гор­до підня­лись в яс­не не­бо. Сон­це ки­ну­ло за­ми­ра­ючі проміння. Дов­гий гребінь за­чер­вонів, як чер­во­на мідь, по­де­ку­ди об­ли­та кров'ю. Вер­хи хмар за­па­ла­ли пе­кельним світом. Над хма­ра­ми спах­ну­ла ве­сел­ка і увігна­лась в се­ре­ди­ну не­ба гост­рим кінцем. На чор­но­му фоні не­ба заб­ли­ща­ли стріла­ми блис­кав­ки; за­гур­котів в хма­рах грім. На хма­рах з'явив­ся чор­ний бас­кий кінь з ог­ня­ни­ми очи­ма. На коні сидів Іван Гро­мо­вик в чер­во­но­му уб­ранні. Йо­го гар­не смуг­ля­ве ли­це світи­лось чер­во­няс­тим од­лис­ком од хмар. Що­ки аж па­ла­ли рум'янцем. Ве­ликі блис­кучі очі си­па­ли ніби іскра­ми. Іван Гро­мо­вик ка­тав ко­нем по хма­рах. Кінь ба­су­вав, не­на­че грав­ся на хма­рах, з-під ко­питів си­па­лись на хма­ри іскри й зви­ва­лись блис­кав­ка­ми. Блис­кав­ки кру­ти­лись по хма­рах, мов ог­няні га­дю­ки, і си­па­лись на зем­лю, на ліси, на се­ла, мов ог­няні стріли. Гро­мо­вик гу­ляв і ми­лу­вав­ся не­бом. Нес­подіва­но він уг­лядів Зірни­цю і за­ди­вив­ся і спи­нив ко­ня на вер­шеч­ку хма­ри. Він по­ди­вив­ся на див­ну кра­су Зірниці і пус­тив по­во­ди сво­го ко­ня. Кінь заг­рав під ним, ніби по­летів з од­ної хма­ри на дру­гу, як орел, вда­рив зо­ло­ти­ми підко­ва­ми об хма­ри і вик­ре­сав блис­кав­ку. Блис­кав­ка бриз­ну­ла з хмар на чор­не не­бо, по­си­па­лась на зем­лю. Заг­римів страш­ний грім. Го­лос­на лу­на пішла по хма­рах. Кро­ваві хма­ри за­во­ру­ши­лись, мов живі. Блис­кав­ка по­си­па­лась ог­нен­ни­ми стріла­ми на зем­лю, на ліси, на се­ла, на го­ро­ди. Столітні ду­би роз­си­па­лись в лісах тріска­ми. Скелі роз­па­да­лись. Ха­ти за­па­ла­ли. Ог­няні стріли по­си­па­лись і влу­ча­ли в лю­дей, влу­ча­ли в ви­сокі дзвіниці і баш­ти. На землі підняв­ся плач, по­ли­лись сльози. А кінь ба­су­вав, літав ор­лом з хма­ри на хма­ру. Іван Гро­мо­вик чва­нив­ся своєю сміливістю та си­лою пе­ред чу­до­вою Зірни­цею.

Зірниця ди­ви­лась на Гро­мо­ви­ка і ми­лу­ва­лась йо­го чу­до­вою пос­тат­тю та бист­рим рушінням на хма­рах. Во­на ки­ну­ла очи­ма на зем­лю, вгляділа по­же­жу та людську смерть і її сер­це об­ли­лось жа­лем. Мах­ну­ла во­на ро­же­вою хус­точ­кою на Гро­мо­ви­ка. Гро­мо­вик при­дер­жав за по­во­ди сво­го ко­ня. Зірни­ця мах­ну­ла хус­точ­кою вдру­ге, - дов­гий гребінь кро­ва­вих хмар по­су­нув­ся кінцем до са­мих її ніг. На йо­му щез­ла фар­ба крові та чер­во­ної міді. Гро­мо­вик ско­чив з ко­ня і пус­тив йо­го на во­лю. Кінь, як пти­ця, пірнув в чорні хма­ри. Іван Гро­мо­вик наб­ли­зив­ся до Зірниці.

- Скажи мені, ти, шкод­ли­ва си­ло на­ту­ри, на­що ти чи­ниш лю­дям та­ке ли­хо? - спи­та­ла Зірни­ця у Гро­мо­ви­ка.

- Я і в думці не маю чи­ни­ти лю­дям ли­хо! Я по­си­лаю їм доб­ро на зем­лю. Ди­вись, як зе­леніють ни­ви, зе­леніють лу­ги, цвітуть сад­ки! То все моє діло! - ска­зав Гро­мо­вик.

- А при­ди­вись ли­шень луч­че до тієї бідної землі! Чи ти не ба­чиш, як че­рез твої іграш­ки он­деч­ки го­рять ліси, го­рять ха­ти, па­да­ють мерт­ви­ми лю­де, роз­ва­лю­ються па­ла­ци та баш­ти? Чи вже ж ти то­го не примічаєш? - спи­та­ла Зірни­ця.

Іван Гро­мо­вик спус­тив очі вниз і примітив по­же­жу та смерть. Він за­ду­мав­ся.

- Я не дог­лядівся, що я на­ро­бив шко­ди лю­дям. Але, бач, мені, мо­ло­до­му, так хотілось на­гу­ля­тись по небі, в хма­рах, по­ба­су­ва­ти на моєму див­но­му коні та ще пе­ред та­ки­ми пиш­ни­ми очи­ма, як твої… Як уг­ля­нув я те­бе всю в ро­жах та леліях і як уг­лядів твої чорні очі, то не вдер­жав сво­го ко­ня, пус­тив по волі… - ска­зав Гро­мо­вик.

- А я люб­лю лю­дей. Я кроп­лю їх сад­ки та ліси ро­сою, по­ли­ваю по­па­лені сон­цем по­ля, на­ли­ваю со­ком їх овощі, кроп­лю ви­ног­рад ро­сою. Ро­би й ти лю­дям доб­ре! На­що ти крив­диш їх, ро­биш їм шко­ду?

- Я ла­ден хоч і за­раз по­лю­би­ти тих лю­дей, ко­ли ти за їх встоюєш і ос­ту­паєшся, бо я те­бе по­лю­бив, як тільки вглядів твої дивні очі. По­лю­би ме­не, і я по­люб­лю лю­дей, по­люб­лю зем­лю і бу­ду ла­ден роз­ли­тись по світі іскра­ми, вли­тись в жи­вот­тя лю­дей; я ла­ден хоч і за­раз жи­ти з ни­ми, на­да­ру­ва­ти їх щас­тям… ко­ли ти то­го схо­чеш, навіть по­ми­ра­ти з ни­ми, - ска­зав Гро­мо­вик.

- Ми не вмре­мо, бо ми нев­ми­рущі і вічні, - ска­за­ла Зірни­ця. - Ти за це, ма­буть, й за­був­ся?

- Я те­пер за це за­був­ся… По­ди­вись на ме­не лас­ка­во твоїми чор­ни­ми очи­ма, і я за­раз впа­ду на зем­лю і на­да­рую лю­дей щас­тям. А як ме­не не по­лю­биш, то я з го­ря розіллю­ся, роз­сип­лю­ся в на­турі і зги­ну без сліду навіки… В ме­не огонь в серці, по­лум'я в душі. Я на­ро­бив ли­ха лю­дям, але я увесь доб­ро, як і ти вся доб­ро й ко­хан­ня й щас­тя!

Громовик ухо­пив своєю га­ря­чою, як огонь, ру­кою білу ру­ку Зірниці й поцілу­вав га­ря­чи­ми ус­та­ми. В синьому небі блис­ну­ли срібні блис­кав­ки і по­гас­ли. Грім заг­римів сти­ха, не­на­че ве­се­ленький сміх розлігся в хма­рах. Зірни­ця гля­ну­ла на чорні Гро­мо­ви­кові ку­чері, на блис­кучі очі і ска­за­ла:

- Я те­бе люб­лю, але жаль мені землі, шко­да мені без­щас­них лю­дей!

- Я розіллю­ся, роз­сип­лю­ся і впа­ду на зем­лю для людсько­го щас­тя, для доб­ра, тільки поцілуй ме­не хоч один раз! - ска­зав Гро­мо­вик.

- Як ти впа­деш на зем­лю, то й я впа­ду слідком за то­бою: без те­бе мені не­бо вже не бу­де не­бом, - ска­за­ла Зірни­ця, і її що­ки спа­лах­ну­ли рум'янцем. Во­на по­ло­жи­ла свої хо­лодні мар­мо­ряні ру­ки на йо­го дужі, міцні плечі. Гро­мо­вик об­няв Зірни­цю га­ря­чи­ми ру­ка­ми і поцілу­вав. І на землі в той див­ний май­ський вечір роз­пус­ка­лись, роз­ви­ли­ся й зацвіли мільйо­ни рож, тро­янд, лелій та нар­цисів. За­пах­ли квітки і роз­ли­ли свої со­лодкі па­хощі на всі сад­ки та сте­пи; жи­ве жи­вот­тя вда­ри­ло дже­ре­ла­ми по всій країні. Од­ра­зу ви­рос­ли в од­ну ніч зе­лені посіви на ни­вах. За­зе­леніли лу­ки буй­ною тра­вою. За­пах­ли зіллям та квітка­ми ліси та гаї. Зем­ля ніби за­куріла аро­ма­та­ми. Заспіва­ли за­ра­зом со­ло­вей­ки в са­дах, за­ще­бе­та­ли уся­кові пташ­ки, заспіва­ли дівча­та на ули­цях. Очі дівочі роз­ли­ли ніби ча­ри на мо­ло­дих хлопців. Зем­ля і не­бо на­ли­ли­ся ра­до­ща­ми, щас­тям та ко­хан­ням. Затріпав­ся, за­ки­дав­ся жив­чик на­ту­ри й са­мо­го жи­вот­тя, - і все, що бу­ло на землі жи­ве й мо­ло­де, по­чу­ти­ло в собі од­гук то­го жи­ву­чо­го жив­чи­ка.