- О, тобі все на­мис­та та жу­па­ни в го­лові! Бу­деш у пеклі на са­мо­му дні за ті су­конні сині жу­па­ни, за шерс­тяні юб­ки та спідниці! Чуєш? Бу­деш в пеклі сма­ли­тись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з ба­би­ної кішки! хі-хі-хі!

Роман за­хи­хи­кав так про­тив­но та смішно, що аж малі діти за­ре­го­та­лись. Для Со­ломії Ро­ман став та­кий гид­кий та про­тив­ний, що во­на од­вер­ну­лась од йо­го, сіла на лаві і ди­ви­лась у вікно.

- Сину! що це з то­бою ста­ло­ся? Чо­го ти чеп­ляєшся до мо­ло­диці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб та­ке тобі базіка­ти? І чо­го ти, си­ну, хо­диш усе до корч­ми? Там же стільки уся­кої на­во­лочі та уся­ко­го без­лад­дя! Чи ком­панія ж тобі оті п'яниці, тобі, що лю­биш чи­та­ти святі кни­ги? - обізва­лась ма­ти.

Мати дов­го мов­ча­ла, бо лю­би­ла си­на, але неп­рав­диві до­ко­ри йо­го, хоч він був і п'яненький, вра­зи­ли її.

- Еге! Чеп­ляєшся. Ще що ма­мо, ви­га­дай­те. Чеп­ляєшся. Як я чеп­ля­юсь? Я мов­чу, сид­жу ниш­ком, а во­ни ка­жуть - чеп­ляєшся. Я собі сид­жу за книж­ка­ми, вчу дітей, а во­ни та­ки своєї: чеп­ляєшся та й чеп­ляєшся. Хіба я смо­ла, щоб я лип ко­му до чобіт? От Со­ломія, то це прав­ди­ва смо­ла: сліпцем лізе тобі в вічі, стри­же тобі бо­ро­ду та бурці, а ти їй нічо­го й не ка­жи. Та підлесп­ли­ва, та не­до­тор­ка­на, та об­лес­ли­ва. Хі-хі-хі-хі!

Соломія по­ча­ла пла­ка­ти. Це не пер­ший раз, вер­нув­шись з шин­ку, Ро­ман допікав Со­ломії смішка­ми та до­ко­ра­ми, але ще ні ра­зу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Бідна мо­ло­ди­ця, по­чут­ли­ва зро­ду, вже не мог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти. Неп­рав­ди­ве й брех­ли­ве нарікан­ня за лінивст­во та нед­бай­ність вра­зи­ло її в са­ме сер­це. Во­на схо­пи­лась з ла­ви, за­го­ло­си­ла, як по мерт­во­му, за­ту­лив­ши очі до­ло­ня­ми, ки­ну­ла­ся з ха­ти, вибігла в сіни, а потім вско­чи­ла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

Баба Зінька пос­те­рег­ла, що Со­ломії дійшли до са­мо­го сер­ця Ро­ма­нові смішки та до­ко­ри. Ста­ра бу­ла ро­зум­на лю­ди­на, ба­га­то років про­жи­ла на світі, ба­га­то ба­чи­ла на своєму віку, ба­га­то де­чо­го чу­ла про лю­дей. Во­на пос­те­рег­ла, що Со­ломія од ве­ли­ко­го од­чаю мо­же са­ма собі за­подіяти й смерть. І ста­ра ма­ти рап­то­во схо­пи­ла­ся з ле­жан­ки і ніби пог­на­ла­ся за Со­ломією. Во­на увійшла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

Соломія одімкну­ла свою скри­ню і ви­би­ра­ла, звідтіль свої со­роч­ки та спідниці.

- Що ти, доч­ко, ото ро­биш? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, сто­ячи ко­ло по­ро­га.

- Покину Ро­ма­на! Годі вже мені терпіти та му­чи­тись! Піду до батька. Бу­ду в йо­го жи­ти й на се­бе ро­би­ти. Та­ки на хліб щось собі за­роб­лю. Піду слу­жи­ти за най­мич­ку, а не бу­ду з ним жи­ти.

- Що то ти ви­га­да­ла. Со­ломіє! Чим ми тобі не спо­добні? В чо­му тобі в нас не­до­го­да? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

- В то­му, ма­мо, що Ро­ман вже дав­но мені не чо­ловік, а я йо­му не жінка. Я йо­го зне­на­виділа. Годі вже йо­му підку­рю­ва­ти ме­не ла­да­ном! Мені не тре­ба йо­го ла­да­ну. Мені тільки жаль вас, ма­мо, бо ви бу­ли для ме­не добрі, як рідна ма­ти; шко­да мені й дітей.

Соломія зга­да­ла про дітей. Та згад­ка, не­на­че ко­сою, підко­си­ла її но­ги. Во­на сіла на ла­ву, схи­ли­ла го­ло­ву на край од­хи­ле­ної скрині і за­го­ло­си­ла:

- Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас бу­ду жи­ти? - го­ло­си­ла Со­ломія, не­на­че в неї ра­зом по­мер­ли обоє дітей. - Ой ма­мо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, дог­ля­дай­те їх, станьте за ме­не, бо вже не си­ла моя дов­ше терпіти.

- Геть, доч­ко! Од­дай сю­ди оті свої со­роч­ки та оде­жи­ну, а я са­ма поск­ла­даю та й за­чи­ню скри­ню. Ос­ту­пись, доч­ко! Зас­по­кой­ся, бо ти з го­ря та з ту­ги й са­ма не знаєш, що ро­биш. Богз­на-що хо­чеш ти оце вчи­ни­ти! Сядь та пе­ре­пе­чалься, пе­реп­лач, по­ки я усе поз­гор­таю та поск­ла­даю в скри­ню.

- Ой, бу­де вже з ме­не! Вже ж я так пе­ре­пе­ча­ли­лась. Ду­маю-га­даю і не ба­чу краю своєї пе­чалі. Вже ж він не той став для ме­не, що був ко­лись, - ска­за­ла Со­ломія і ра­зом пе­рес­та­ла пла­ка­ти. Сльози не­на­че за­мер­ли й ста­ли в її очах.

Вона зав'яза­ла свою оде­жу та со­роч­ки в здо­ро­ву хуст­ку і пішла до две­рей. Обер­нув­шись ко­ло две­рей до ба­би Зіньки, во­на пок­ло­ни­лась їй до по­яса і ска­за­ла:

- Прощайте, ма­мо, мо­же, й навіки! мо­же, й до моєї смерті!

Соломія вий­шла з ха­ти. Ба­ба Зінька сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині, смут­но ди­ви­лась на по­роз­ки­дані со­роч­ки та хуст­ки, підпер­ши що­ки до­ло­нею, й за­ду­ма­лась:

«Усіх синів по­же­ни­ла: усім тра­пи­лась добірная па­ра, а моєму ко­ха­но­му Ро­ма­нові он який ви­пав та­лан! Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Яке ж і мені ви­па­ло го­ре на старість! І бо­га про­си­ла, і бо­гу мо­ли­лась, а не вип­ро­си­ла в бо­га щас­тя моїй ко­ханій ди­тині! Ой си­ну мій ко­ха­ний! Я б сер­ця сво­го вкра­яла, ко­ли б зна­ла, що че­рез це змо­жу да­ти тобі та­лан та щас­тя! Чу­ла моя ду­ша щось не­доб­ре… так во­но й вий­шло. І хто з їх ви­нен, один бог відає. А на мені все ли­хо око­шиться: прий­деться на ста­рості літ не од­по­чи­ва­ти, а пра­цю­ва­ти, як і пер­ше пра­цю­ва­ла: і то­пи­ти, й ва­ри­ти, й во­ду но­си­ти, і ого­ро­ду глядіти, і ко­па­ти, й сіяти».

І ба­ба Зінька дов­го сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині мовч­ки, не­на­че ска­меніла. Важкі ду­ми не­на­че ка­ме­нем по­ляг­ли на її ду­шу. З ста­рих очей ви­ко­ти­лись дві сльози і по­тек­ли по змор­ще­них що­ках. В хаті бу­ло ти­хо, і бабі Зіньці ста­ло так важ­ко на душі, не­на­че Со­ломія вже ле­жа­ла в до­мо­виш.

Рипнули двері. В кімна­ту увійшов Ро­ман і, хи­ли­та­ючись, поп­рос­ту­вав до по­лу. Він впав на піл, підмос­тив­ши під го­ло­ву дві по­душ­ки. Ба­ба Зінька опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Во­на поск­ла­да­ла в скри­ню по­роз­ки­да­не уб­ран­ня, за­чи­ни­ла й замк­ну­ла скри­ню.

- То ви, ма­мо, веш­таєтесь по хаті? А я ду­мав, що то Со­ломія. А Со­ломія де? - обізвав­ся Ро­ман з по­лу.

- Пішла до батька, си­ну, по­ки­ну­ла вже нас! - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Покинула ота то­роп­ле­на! ота навісна! Ой, яка ж во­на муд­ра! Та й не­чуст­венні ж ті мо­ло­диці. І хто їх соз­дав? Ой гос­по­ди! прос­ти ме­не грішно­го.

Баба Зінька ні докірли­во­го сло­веч­ка не ска­за­ла си­нові. Во­на зна­ла, що бу­ло б на­да­рем­но і до­ко­ря­ти, і наріка­ти і що до­ко­ра­ми во­на нічо­го не вдіє.

«Ой бо­же мій! Час пли­ве, вечір за­хо­дить. Вже за­то­го смерк­не! Вже ж час і ве­че­рю ва­ри­ти», - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез сіни та й ста­ла по­ра­тись ко­ло печі: не бу­ло ча­су бідній бабі Зіньці й жу­ри­тись.

«А мо­же, ще Со­ломія опам'ятається? Мо­же, во­на втя­мить, яке ли­хо нам во­на вчи­ни­ла? Мо­же, їй ста­не жаль дітей, і во­на знов вер­неться до гос­по­ди», - втіша­ла се­бе дум­ка­ми бідна Зінька.

Тим ча­сом ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а Со­ломія не вер­та­лась. Третього дня навідав­ся до Зіньки Филін. Ба­ба Зінька роз­повіда­ла йо­му про все. Увійшов у ха­ту й Ро­ман і про­сив Фи­ло­на, щоб він вго­во­рив мо­ло­ди­цю вер­ну­тись до йо­го. Са­ма ба­ба Зінька хо­ди­ла до Со­ломії і про­си­ла її вер­ну­тись до Ро­ма­на. Але Со­ломія не­на­че за­тя­ла­ся і нічо­го не хотіла й слу­ха­ти.

- Обрид він мені, став про­тив­ний. Не піду на­зад, зро­ду-звіку не вер­ну­ся до йо­го. Він те­пер не той став, що ко­лись був, - го­во­ри­ла Со­ломія і батькові, і своїй ма­тері, і бабі Зіньці, - що хо­че­те робіть мені, хоч втопіть ме­не, а я до Ро­ма­на не вер­ну­ся.

Через тиж­день Филін з жінкою приїхав візком до Ро­ма­на, щоб узя­ти Со­ломіїну скри­ню та ко­жух. Ба­ба Зінька од­чи­ни­ла скри­ню, виб­ра­ла з скрині де­яке ди­тя­че уб­ран­ня та ди­тячі со­ро­че­ня­та та штанці і од­да­ла ключі Фи­ло­нисі. Филін з жінкою взя­ли скри­ню, ви­нес­ли надвір і пос­та­ви­ли на візку. Бабі Зіньці чо­гось зда­ло­ся, ніби хо­ва­ють мерт­во­го, ніби з ха­ти ви­но­сять Со­ломіїну до­мо­ви­ну. Во­на пла­ка­ла, не­на­че по мерт­во­му, і вти­ра­ла хус­точ­кою сльози. Діти, вглядівши, що ба­бу­ся пла­че, по­ча­ли й собі пла­ка­ти. Дівчин­ка зап­ла­ка­ла го­лос­но. А Ро­ман сто­яв не­по­руш­но в світлиці і тільки мовч­ки ди­вив­ся, як ви­но­си­ли Со­ломіїну скри­ню на віз, не­на­че зди­во­ва­ний і тро­хи пе­ре­ля­ка­ний, як див­ляться на по­же­жу малі діти, котрі самі підпа­ли­ли клу­ню, гра­ючись та розк­ла­да­ючи ба­гат­тя в зас­то­рон­ку: що це, мов, та­ке страш­не ста­ло­ся з на­шої ди­тя­чої іграш­ки? Ро­ман тільки ши­ро­ко ви­ря­чив свої вип­нуті сірі очі, не­на­че з яко­гось ве­ли­ко­го ди­ва, і ні сло­веч­ка не про­мо­вив до Фи­ло­на, навіть не зітхнув, не­на­че ви­но­си­ли з ха­ти не Со­ломіїну скри­ню, а чи­юсь чу­жу. Тільки блідо­та на ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­ла йо­го за­таєну в серці ве­ли­ку три­во­гу та по­чу­ван­ня нес­подіва­но­го го­ря.