- Де ти бу­ла? Чом ти не по­да­ла за се­бе звістки? - спи­та­ла в неї ма­ти, і го­ре чу­лось в її ста­ре­чо­му го­лосі.

- Була вчи­телькою в селі, а потім пішла в на­род. Де я бу­ла, за те ме­не, ма­мо, не пи­тай­те. Я слу­жи­ла на­ро­дові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й за­мовк­ла.

І знов по­ли­ну­ли її ду­ми в не­да­ле­ке ми­нув­ше. В кімнаті в ма­тері бу­ло так са­мо, як бу­ло ко­лись пе­редніше. «Все по-давньому… Тільки я те­пер не та ста­ла… Бу­ла си­ла, бу­ло здо­ров'я. І скільки си­ли й я по­чу­ва­ла тоді в собі! Бу­ла си­ла, надія, зав­зят­тя, бу­ли мрії, іде­али, ма­нячі до праці, ко­рисні для людськості. А те­пер… Моя до­ля про­па­ла, сер­це навіки роз­би­те, лю­бов зник­ла, сер­це вмер­ло, а здо­ров'я впа­ло…» - сну­ва­лась дум­ка в Му­раш­ко­вої.

Зоя че­рез си­лу пи­ла чай, не­на­че то був гіркий по­лин, і вдер­жу­ва­ла сльози, що бу­ли гіркіші за по­лин. Во­на вже нічо­го не пи­та­ла в доч­ки, бо зна­ла, що нічо­го не до­пи­тається.

Прийшла стар­ша На­ди­на сест­ра, що вже дав­но вий­шла заміж. Щоб роз­ве­се­ли­ти На­дю, ма­ти й сест­ра по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти за її то­ва­ри­шок, за знай­омих. На­дя ди­ви­лась на їх бай­дуж­ни­ми очи­ма і тільки каш­ля­ла.

- А Се­лаб­рос вже два ро­ки як оже­нив­ся; взяв ба­га­ту мол­да­ван­ку, а за нею взяв се­ло над Дністром; те­пер він ба­га­тенький, вже не слу­жить в бан­ку, - ска­за­ла На­ди­на сест­ра.

- І, пев­но, ста­не швид­ко банкіром в Одесі, - з гірким осміхом обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Пус­та лю­ди­на, але за се­бе доб­ре дбає! Я за це довіда­лась, та, на моє го­ре, вже пізно…

І знов по­хи­ли­ла во­на го­ло­ву низько й не слу­ха­ла, за що їй го­во­ри­ли сест­ра та ма­ти. «За все, про все мені бай­ду­же! - ду­ма­ла во­на. - І хо­чу ду­ма­ти, і не мо­жу: дум­ки мої рвуться, як стліла нит­ка…»

Настала ран­ня вес­на. На Ве­лик­день при­бу­ли в гості до Му­раш­ко­вої, Са­ня й Ко­маш­ко, про­чув­ши, що во­на вер­ну­лась сла­ба до­до­му. На­дя вже че­рез си­лу хо­ди­ла.

Абрикосовий са­док ста­рої Зої зацвів. Са­ня й Ко­маш­ко ви­ве­ли На­дю в са­док і по­са­ди­ли під аб­ри­ко­са­ми. Го­ди­на бу­ла ти­ха та теп­ла. Старі аб­ри­ко­си бу­ли об­литі біло-ро­же­вим цвітом од вер­ху і до ни­зу. Че­рез рідкі гілки синіло чис­те яс­не вес­ня­не не­бо. Світ сон­ця лив­ся че­рез білий цвіт аб­ри­косів, і по синьому небі, як по шов­ковій синій тканці, ніби бу­ли роз­ки­дані білі, об­си­пані цвітом гілки, білі бу­ке­ти, білі віноч­ки. В повітрі пах­ло вес­ною. Теп­лий вітрець бу­див нер­ви, бу­див жи­вот­тя. Бруньки на во­лоських горіхах вже на­буб­нявіли й роз­ли­ва­ли нар­ко­тич­ний аро­мат. Брость на ку­щах вже зе­леніла.

Надя гля­ну­ла вго­ру на си­не не­бо, ніби зат­ка­не біли­ми взірця­ми. І си­не не­бо, і заквітча­ний білим цвітом са­док - усе ди­ха­ло ду­хом вес­ни, во­ру­ши­ло нер­ви, три­во­жи­ло сер­це. На­дя й са­ма нез­чу­лась, як зга­да­ла Се­лаб­ро­са, йо­го пишні очі, чер­воні ус­та, зга­да­ла лю­бов до йо­го, що на­ро­ди­ла­ся в та­кий са­мий вес­ня­ний час, при та­ко­му са­мо­му нар­ко­тич­но­му повіванні вес­ни.

«Нащо я три­во­жу свою ду­шу? На­що три­во­жу за­мер­ше сер­це? Ми­ну­ло, ми­ну­ло моє щас­тя! А що ми­ну­ло, те ніко­ли не вер­неться», - по­ду­ма­ла На­дя. І дві сльози, як дві краплі ро­си, по­ко­ти­лись по її блідих що­ках.

Зацвіли сад­ки. Нас­тав май. Ста­ра Зоя по­хо­ва­ла свою доч­ку.

1888 ро­ку. Київ.