«Хоч на­ки­да­ла ма­ма пов­ну ха­ту хиб, але, здається, Ло­мицький при­пав їй до душі»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся, до­пи­ва­ючи ко­фе і вти­ра­ючи свої повні, як виш­ня, та чер­воні, як че­реш­ня, ус­та ма­ленькою сал­фе­точ­кою, ви­ши­тою чер­во­ни­ми взірця­ми.

А справді, Мар­та Ки­рилівна роз­ба­ла­ка­лась і лібе­ральни­ча­ла, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем і уяв­ки ви­яви­ти, що во­на, хоч ніби й літня лю­ди­на, але ще мо­ло­да і тілом і ду­шею. Во­на мо­ло­ди­лась своїм лібе­ралізмом та своїми сього­час­ни­ми пог­ля­да­ми. Ви­пив­ши ко­фе, Ма­ру­ся взя­ла стілець, сіла ряд­ком з Ло­мицьким і по­ча­ла з ним ве­се­ленько роз­мов­ля­ти. Ма­тері це не спо­до­ба­лось.

- Марусю! візьми ста­ка­ни та од­не­си в сто­ло­ву,- ска­за­ла ма­ти.

Маруся вста­ла, од­нес­ла ста­ка­ни, вер­ну­лась і знов сіла по­руч з Ло­мицьким. Ло­мицький по­вер­нув стілець й сів ли­цем до Ма­русі. Во­ни знов по­ча­ли лю­бенько ба­ла­ка­ти. Ма­ти мов­ча­ла, пле­ла пан­чо­ху та вря­ди-го­ди ки­да­ла до­пит­ли­вим оком на доч­ку. В Ма­русі роз­чер­вонілись що­ки, заб­ли­ща­ли очі. Ти­хий Ло­мицький і собі роз­во­ру­шивсь, роз­ба­ла­кавсь, став жвавіший. Він не­на­че за­ме­тив­ся од Ма­русі ве­селістю та жвавістю.

«Отже цей мо­ло­дий хло­пець по­до­бається Ма­русі,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Чи ти ба! Як в неї заб­ли­ща­ли очі! Як ллється роз­мо­ва! Отже ще при­че­питься до Ма­русі… а во­на, мо­же, зо­хо­титься та й вий­де за йо­го заміж… По­га­но мені бу­де без Ма­русі… Цц…»

Марта Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її роз­би­рає злість на Ло­мицько­го і на Ма­ру­сю. Во­на підве­ла очі і нес­подіва­но вже крик­ну­ла на доч­ку на­че сер­ди­то.

- Піди ли­шень в пе­кар­ню та по­ди­вись, щоб ку­хо­вар­ка ча­сом не пе­ре­со­ли­ла кот­летів! Та не за­будься по­пе­ре­ми­ва­ти по­суд!

Ломицький витріщив очі з ди­ва: Мар­та Ки­рилівна крик­ну­ла різким го­ло­сом, не­на­че во­ро­на зак­ря­ка­ла. Після її ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня та крик­ли­ва фра­за якось свис­ну­ла й зад­зиж­ча­ла, не­на­че ку­ля.

Маруся з ве­ли­кою нехіттю підве­ла­ся з стільця і вий­шла. В Мар­ти Ки­рилівни дро­ти­ки швид­ше за­во­ру­ши­лись в ру­ках. Во­на на­су­пи­ла тонкі бро­ви, міцно сту­ли­ла ус­та і сер­ди­то вп'ялась очи­ма в пан­чо­ху, не­на­че сер­ди­лась на неї і ка­ра­ла її, штри­ка­ючи дро­та­ми.

«Ого! не все, ма­буть, так ще­бе­че ста­ра, як оце не­дав­неч­ко пе­редніше зо мною ще­бе­та­ла,- по­ду­мав Ло­мицький.- Мо­же, Хрис­ти­на і прав­ду ка­за­ла: щось оце з Мар­ти Ки­рилівни не­на­че вже ви­зир­ну­ла дру­га ба­ба, вже зовсім інша».

В світлиці ста­ло ти­хо. Ло­мицький мов­чав і пог­ля­дав на двері. Він ждав Ма­русі.

- Який же в вас на­чальник? Чи доб­рий чо­ловік? Чи ро­бо­чий? Чи, мо­же, тільки ла­ден пов­сяк­час кри­ча­ти, та при­ну­ку­ва­ти, та по­га­ня­ти? Знаю я ті на­чальства! Знаєте, їх нас­тав­ля­ють більше як при­го­ничів, зад­ля то­го щоб слідку­ва­ти за уря­до­вим лю­дом та при­га­ня­ти, а не зад­ля то­го щоб діло ро­би­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Вивідує… знов ви­пи­тує. Пев­но, хо­че ви­пи­та­ти, чи по­ва­жаю я на­чальство… Тре­ба сте­рег­тись»,- по­ду­мав Ло­мицький.

І він по­чав хва­ли­ти сво­го на­чальни­ка, але так хва­лив, що аж пе­рех­ва­лив на один бік.

Марта Кирилівна знов роз­го­во­ри­лась, але Ло­мицький примітив, що тон її роз­мо­ви вже був інший, хо­лодніший, як ті фар­би в ма­лю­ванні, котрі кла­де ма­ляр на густі матінки під ске­ля­ми та під ви­со­ки­ми го­ра­ми. Він тільки ждав, по­ки вий­де Ма­ру­ся, щоб поп­ро­ща­тись. Ма­ру­ся вий­шла. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Мар­та Ки­рилівна по­да­ла йо­му ру­ку і ще хо­лоднішим, не­на­че льодо­вим, то­ном про­мо­ви­ла:

Сподіваюсь… Що ви в нас… не ос­танній раз? - Але в думці во­на га­ря­че ба­жа­ла, щоб то був ос­танній раз, бу­ли ос­танні йо­го одвіди­ни.

Маруся про­ве­ла Ло­мицько­го в при­хо­жу. Ло­мицький ра­денький вер­тав­ся до­до­му. Ма­ру­си­на ма­ти по­ба­ла­ка­ла з ним ве­се­ленько, лю­бенько і навіть про­си­ла за­хо­ди­ти. Тільки чо­гось ос­тан­ня її гост­ра фра­за все чу­лась та лу­на­ла в йо­го ву­хах, як во­ро­ня­че кря­кан­ня, неп­риємна, роб­ля­чи різніння в її при­хильній до йо­го роз­мові. Ло­мицько­го встріла Хрис­ти­на і все до­чис­та ви­пи­та­ла в йо­го. Во­на заціка­ви­лась йо­го ро­ма­ном, бо бу­ла ду­же охо­ча й ла­са до та­ких ро­манів та ро­манічних при­год.

«Цікаво бу­ло б роз­во­ру­ши­ти ро­ман і са­мої Мар­ти Ки­рилівни. Я ж знаю її давній ро­ман з Бич­ковським, як-то ка­жуть, од дош­ки до дош­ки. Бич­ковський оце швид­ко бу­де в бра­та в гос­тях. Пок­ли­чу я в гості і Мар­ту Ки­рилівну. Во­ни не ба­чи­лись вже, мо­же, років з п'ятнад­цять. Як-то во­ни те­пер стрінуться?» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

IV

Через тиж­день Хрис­ти­на зай­шла пе­ред обідом до Мар­ти Ки­рилівни.

- Марто Ки­рилівно! Я оце забігла до вас по ма­ленько­му ділу,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

Марта Ки­рилівна так заціка­ви­лась, що за­бу­лась вхо­пи­ти в ру­ки свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху.

- За яким ділом? - спи­та­ла во­на.

- Даю вечір в бра­та. Нудьга ме­не бе­ре та­ка, що не знаю, де дітись. За­ходьте до ме­не! Пог­раємо в кар­ти.

- Спасибі вам. Але я не люб­лю карт: це за­бав­ка не по­важ­на - не прис­тає до ли­ця по­важ­ним ста­рим лю­дям,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- От і ви­га­да­ли. Які ж ви старі? То це й я вже ста­ра, по ва­шо­му, чи що?

- Ви - що інше: вам ще мож­на й заміж вий­ти. А я знов що інше,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і зро­би­ла по­важ­ну міну.

- Як же то ви «що інше»? І мені мож­на ще вий­ти заміж, і вам мож­на. Ми ж од­нолітки або ко­ли ви ще й не мо­лодші од ме­не.

- Молодша… на шість місяців, вдається,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

- От ба­чи­те! Вам са­ме заміж йти вдру­ге. А я нак­ли­ка­ла же­нихів і для се­бе і для вас.

- І годі вам! В вас все жар­ти,- крик­ну­ла ко­кет­на Мар­та Ки­рилівна.

- От по­ба­чи­те! Нак­ли­ка­ла я і ву­са­тих, і бо­ро­да­тих, і си­во­во­ло­сих, і ли­сих, як об­ли­за­ний ма­когін! - го­во­ри­ла і ра­зом ре­го­та­лась Хрис­ти­на.

- О, цур тим ли­сим та си­во­бо­ро­дим! Цих я не хо­чу. Цих беріть собі! - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась і собі Мар­та Ки­рилівна.

- Нехай бу­де й так! Я візьму й ли­сих. А си­во­бо­ро­дих скла­де­мо в архів та й двері за­пе­ча­таємо: цих і я не хо­чу. Я нак­ли­ка­ла та­ких Юпітерів Олімпійських, що ви з ди­ва вмре­те або… або… заміж піде­те,- тріща­ла й ре­го­та­лась ве­се­ла без­робітня удо­ви­ця.

- Коли нак­ли­ка­ли Юпітерів, то вже прий­ду та по­див­люсь на ваш Олімп, хоч ска­жу вам, що вва­жаю на усіх тих Юпітерів і Апол­лонів як на вар­варів та дес­потів,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна вже з по­важ­ною міною.

- Не бійтесь! Прий­де­те, по­ба­чи­те і зміни­те свою неп­рав­ди­ву дум­ку. Юпітерів в ме­не на кар­тах бу­де до­волі. Тре­ба до їх і Юнон та Діан, а то, чо­го доб­ро­го, без Юнон мої Юпіте­ри по­розбіга­ються та з нудьги повтіка­ють на Олімп,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- О, ви - так прав­ди­ва Діана! А з ме­не яка ж там Діана? - обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла, але все хит­ренько пог­ля­да­ла на Хрис­ти­ну. Во­на жда­ла, що на це ска­же Хрис­ти­на.

- І годі вам! Ви то й є прав­ди­ва Діана. Цвіте­те, як пов­на ро­жа, рум'янець на всю що­ку! І з ли­ця не старі і ду­шею мо­лоді! Годі вам Ла­за­ря співа­ти! Ще й заміж піде­те,- го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

- Йдіть ви пе­редніше, по­ка­зуй­те стеж­ку, а тоді й я за ва­ми,- ска­за­ла насмішку­ва­то Мар­та Ки­рилівна,- я вже заз­на­ла цього доб­ра.

- А ду­маєте, не пішла б хоч і сьогодні, як­би хто гар­ний при­че­пив­ся?.. Піду з вис­ко­ком та й вас за со­бою по­цуп­ри­кую.

Обидві удо­виці ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись од сміху. Насміявшись вво­лю, Хрис­ти­на поп­ро­ща­лась з ха­зяй­кою й вий­шла.

«Христина ка­же, що в неї бу­дуть на кар­тах Юпіте­ри: ціка­во по­ди­ви­тись на ті вінці сот­воріння. Я люб­лю та­ких, та й, мо­же, тра­питься хто… А чом би пак мені не вий­ти заміж? Я ще не ста­ра на літа, а на ви­ду зовсім мо­ло­да; і мис­ля­ми і лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми я зовсім та­ка, як моя Ма­ру­ся,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла зшу­ку­ва­ти та ог­ля­да­ти свої убо­ри.- Доч­ки не візьму, бо там, пев­но, бу­де Ло­мицький. Ой, той мені Ло­мицький! Як би йо­го од­би­ти од своєї Ма­русі?»