До Ма­русі? Еге так? - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­да­ючи ру­ку Ло­мицько­му.

- Еге! - обізвав­ся Ло­мицький.

- Чи посніда­ли? З ста­рою Ка­ра­лаєвою тре­ба го­во­ри­ти, пе­редніше доб­ре поснідав­ши,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Що ста­ра? Не хо­че од­да­ти за вас Ма­ру­сю?

- Не хо­че; не знаю, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Знаєте що? Вик­радьте ви Ма­ру­сю та їдьте до Ки­ши­не­ва та й повінчай­тесь по­таєнці. Не­хай ста­ра тут собі ку­пається в морі. Ото бу­де па­рить пар­ка, як ви вчи­ни­те цю шту­ку! Кру­ти­ти­меться, аж зве­ре­те­ниться й по­па­ру не знай­де. Го­луб­чи­ку! Встругніть, будь лас­ка, їй цю шту­ку!

- Як же йо­го та­ки вик­рас­ти дівчи­ну та й повінча­тись?

- Дуже прос­то! Ад­же й ме­не вик­рав у батька мій чо­ловік. І не вик­рав, а я са­ма втек­ла вночі в вікно, а він вхо­пив ме­не на ко­ня та в своє се­ло, а піп за­раз-та­ки й повінчав. От і вся шту­ка! Батько мій був ба­га­тий хер­сонський дідич і пре­ли­хий са­мо­дур. Він, ли­бонь, га­дав ви­да­ти ме­не за ста­ро­го яко­гось ге­не­ра­ла або будлі-яко­го ста­ро­го одесько­го банкіра. А я по­лю­би­ла мо­ло­до­го і не ду­же ба­га­то­го сусіда діди­ча. Отак і ви зробіть, бо інак­ше не діста­ти вам Ма­русі, як сво­го ліктя зу­ба­ми. І знаєте, що без цієї крадіжки не обійдеться!

Як же йо­го та­ки-так вик­рас­ти? - спи­тав Ло­мицький.

- Змовитесь з Ма­ру­сею, та в Одес, а з Оде­са в Ки­шинів. От і вся шту­ка!

- А як дізнається на­чальство? Ще втра­чу служ­бу… А по­го­лос­ка піде…

Гей ви, м'яло! А хоч і дізнається? Ви ж не пе­да­гог, а уряд­ник. На пе­да­го­гові це б око­ши­лось. «Казьонна па­ла­та» не по­тер­пить од цього в своїй мо­ралі. Йдіть та по­ба­ла­кай­те з Ма­ру­сею… та ко­ли спра­ва в вас піде до ла­ду, то дай­те мені зна­ти, сповістіть мені за­раз. Як тільки та ба­ба-яга ки­неться вас до­га­ня­ти вер­хом на ко­черзі, я поп­ро­шу знай­омо­го ка­си­ра на станції, щоб він не дав біле­та в поїзд для Мар­ти Ки­рилівни,- ска­же, буцімто біле­ти всі до­чис­та вип­ро­дані. Не­хай тоді го­ниться за ва­ми, сівши вер­хи на ко­чер­гу або на по­ме­ло.

- Гм… не­по­га­не діло, але тро­хи якось ніяко­во,- обізвав­ся Ло­мицький.- Спро­бую ще ле­гальні спо­со­би, а тоді…

- Йдіть про­буй­те. Але я знаю, що ле­гальною стеж­кою до доб­ро­го кінця не дійде­те,- ска­за­ла Хрис­ти­на і розп­ро­ща­лась з Ло­мицьким.

В той час Ма­ру­ся, на­пив­шись з матір'ю чаю і поп­ри­би­рав­ши з сто­ла та впо­рав­шись, сіла на ка­напі край вікна ши­ти со­роч­ку. Тон­ке по­лот­но хви­ля­ми ле­жа­ло на її колінах, спус­ка­лось до­до­лу, па­да­ло на поміст. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та чор­ни­ми взірця­ми ру­кав прик­ра­шу­вав ті білі хма­ри по­лот­на, як рум'янець прик­ра­шує білі дівочі що­ки.

Мати ле­жа­ла на низькій ту­рецькій софі, підклав­ши обидві ру­ки під го­ло­ву і прос­тяг­нув­ши но­ги. Во­на, оче­ви­дяч­ки, справ­ля­ла ту­рецький кейф. Її ліниві, ніби ка­ла­мутні од сон­но­ти, очі ди­ви­лись на од­чи­не­не вікно. Че­рез вікно ма­нячів в повітрі хрест мо­нас­тирської церк­ви. Кру­гом по­зо­ло­че­но­го хрес­та ви­ли­ся білі та сизі го­лу­би. На фоні не­ба, си­зо­го од морської імли, білі го­лу­би лисніли на сонці чис­тим блис­ком пер­шо­го снігу. Ка­ра­лаєва, не­на­че га­рем­на тур­ке­ня, зовсім зам'яки­ни­лась і, не ма­ючи ро­бо­ти, во­ди­ла очи­ма слідком за при­над­ним ле­том го­лубів по­над ба­нею та хрес­том. Во­на позіхну­ла.

- Що це ти, Ма­ру­сю, усе шиєш та шиєш? - обізва­лась Ка­ра­лаєва до доч­ки.- Ти б узя­ла яку ціка­ву книж­ку та про­чи­та­ла будлі-що. Чо­гось ме­не бе­ре нудьга. Ко­ли б вже пе­реїха­ти в місто, або­що.

- Коли ж, ма­мо, ніко­ли чи­та­ти. Тре­ба ши­ти,- обізва­лась Ма­ру­ся.

- Чого це тобі так приспіши­лось? Чо­го це ти та­ка спішна? Чи не ду­маєш ти ча­сом іти заміж? - ска­за­ла ма­ти.

- А хоч би й так! Чом же мені не вий­ти заміж? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- І не ду­май, і в го­лові собі не пок­ла­дай. Не ма­ла кло­по­ту, то ма­ти­меш. Надінеш яр­мо на шию, то й бу­деш ка­ятись цілий вік. Але бу­де ка­ят­тя, а во­рот­тя не бу­де, як ка­жуть в при­казці.

- Часом, ма­мо, і яр­мо доб­ре надіти. Я б це яр­мо з охо­тою на­че­пи­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Мені здається, що з ми­лим і яр­мо - не яр­мо.

- Авжеж! Гарні во­ни ті чо­ловіки до вінця, та й годі. А за­раз-та­ки після вінця во­ни заспіва­ють іншої. Ви­кинь оту дурість з го­ло­ви. Ти са­ма про­повідуєш, що жен­щи­на по­вин­на бу­ти вольна, по­вин­на са­ма на се­бе пра­цю­ва­ти. Слу­жи до смерті, і до смерті бу­деш вольна, ні од ко­го не­за­леж­на, не бу­деш ди­ви­тись в ру­ки яко­мусь там егоїстові, вар­ва­рові.

- Я, ма­мо, й те­пе­реч­ки не зріка­юсь своїх пог­лядів. І чо­ловік бу­де пра­цю­ва­ти, і жінка по­вин­на пра­цю­ва­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Лучче пра­цюй са­ма цілий вік. Чи ти ба! Як гар­но білі го­лу­би в’ються гірлян­да­ми кру­гом бані та зо­ло­то­го хрес­та,- на­че про се­бе про­мо­ви­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Я од праці ніко­ли не одріка­юсь,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Женщина по­вин­на са­ма на се­бе хліб за­роб­ля­ти… Ди­вись, Ма­ру­сю, як хи­мер­но пе­ре­вер­та­ються та пе­рек­ру­чу­ються білі во­ло­хаті пе­ре­вертні-тур­ко­ти! Чи ти ба! Один чіп­ляється за самісінький вер­ше­чок хрес­та, та ніяк не вче­питься ніжка­ми! О, пра­ця свя­те діло! В ній і мо­раль, в ній спасіння мо­ралі жіно­чої! Чи ти ба, як го­лу­би обсіли хрес­та? Та самі з се­бе білі! Не­на­че змо­ви­лись! Вий­шов не­на­че хрест з білих го­лубів! Один, два, три, чо­ти­ри, п’ять, шість… Аж де­сять сіло на хресті! О, пра­ця, свя­та пра­ця! Пра­цюй до смерті зо мною вкупі. Ро­би, не­бо­же, то й бог по­мо­же.

І Мар­та Ки­рилівна ліни­во по­тяг­ла­ся, як кіт зи­мою на ле­жанці.

Маруся гля­ну­ла на неї і осміхну­лась.

- Ви б, ма­мо, по­мог­ли мені ши­ти, ніж ма­ли б го­лу­би на хресті лічи­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- От і дорікаєш мені. Ма­тері мож­на й го­лу­би та гал­ки лічи­ти, бо во­на ста­ра та підтоп­та­на, а доч­ка по­вин­на пра­цю­ва­ти. Ро­би, бо ти ще мо­ло­да.

Не встиг­ла во­на цього до­ка­за­ти, в двері хтось ніби обе­реж­но пос­ту­кав. Ма­ру­ся впізна­ла той несміли­вий стукіт щи­ко­лот­ка Ло­мицько­го. Впізна­ла йо­го й ма­ти. Во­на підве­ла­ся рап­том, не­на­че її підве­ло якесь зна­ряд­дя, і спус­ти­ла но­ги з со­фи. Но­ги бу­ли босі. Мар­та Ки­рилівна лед­ве на­ла­па­ла туфлі і лед­ве встиг­ла всу­ну­ти їх в туфлі.

- Увійдіть! - ска­за­ла го­лос­но Ма­ру­ся.

В но­мер увійшов Ло­мицький і ки­нув очи­ма на Ма­ру­сю, її не­ве­лич­ка пос­тать бу­ла ніби за­ку­та­на в білі хма­ри. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав біле тон­ке по­лот­но, про­ми­нав­ся в поб­гані жму­ти. По­лот­но світи­лось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі очі, не­на­че дві зірки між лег­ки­ми біли­ми хмар­ка­ми ча­сом бли­щать в пиш­ну вечірню до­бу. Він при­га­ду­вав, як зас­тав Ма­ру­сю пер­ший раз в її домі за та­кою са­мою ро­бо­тою. І во­на більш од усього по­до­ба­лась йо­му за та­кою хатньою жіно­чою ро­бо­тою се­ред хвиль біло­го тон­ко­го по­лот­на, з гол­кою в ру­ках. На йо­го по­дих­ну­ло ду­хом сім’євої мир­но­ти, хатнього ти­хо­го жит­тя. Йо­му за­ба­жа­лось сісти з Ма­ру­сею по­руч і сидіти, сидіти хоч би й до ве­чо­ра і ди­ви­тись на її темні тихі очі, ди­ви­тись, як її ма­то­во-біла ру­ка швид­ко та хут­ко ми­гає над білим по­лот­ном. Ло­мицький ле­генько зітхнув. Він зга­дав, що до то­го щас­тя не таж-то лег­ко дос­ту­пи­тись.

Він привітав­ся з матір'ю, а потім з доч­кою. Ма­ти навіть не поп­ро­си­ла йо­го сісти. Во­на мов­ча­ла й су­пи­ла свої тонкі довгі бро­ви.

Сідайте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу! Дав­ненько вже ви бу­ли в нас,- ска­за­ла Ма­ру­ся, при­хильно й спо­чу­ва­юче ки­нув­ши на Ло­мицько­го своїми лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Давненько, це прав­да. Але ра­да б ду­ша в рай, та гріхи не пус­ка­ють,- од­ка­зав Ло­мицький.

Марта Ки­рилівна зо зла зир­ну­ла на йо­го, не­на­че п'ята­ка да­ла. Во­на зро­зуміла, які то гріхи не пус­ка­ють йо­го в рай: ті гріхи - бу­ла во­на са­ма.