Изменить стиль страницы

- А, Лев­ко! То-то я при­див­ля­юсь до вас і ба­чу, що ви мені тро­хи по зна­ку! Я вас як ба­чив ще хлоп­цем, то потім не ба­чив вас і до цього ча­су. Як ви підбільша­ли й ви­людніли, вже навіть змужніли! Зовсім ста­ли чо­ловіком, та ще й здо­ро­вим пос­тав­ним чо­лов'ягою, вда­ли­ся в Літо­шевських, - го­во­рив отець Зіновій, зап­ро­шу­ючи ро­ди­ча в по­кої. - От і спа­сибі вам, що ви не цу­раєтесь ро­дичів і та­ки ро­даєтесь з на­ми, не так, як ваш па­но­тець, що од нас ніби од­цу­равсь.

- Коли ж ми да­ле­ко од вас жи­ве­мо. Не ди­во, що мій па­но­тець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я пе­ре­чув че­рез лю­дей, що Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав до Києва, то за­раз і пішов до йо­го з одвідина­ми, - го­во­рив гість на ході, всту­па­ючи в при­хо­жу.

Отець Зіновій зап­ро­сив гос­тя в світли­цю. В світлиці по­ра­лась ма­туш­ка, са­ме сти­ра­ла з фор­теп'яна по­рох. Во­на вгляділа гос­тя й за­раз впізна­ла но­го.

- А! Лев­ко! Сли­хом сли­ха­ти - в вічі ви­да­ти! Як ви ви­рос­ли та ви­людніли! Я вас од­ра­зу впізна­ла, хоч ба­чи­ла вас ще хлоп­цем. Ви з ли­ця ма­ло й зміни­лись, - про­мо­ви­ла Ольга Павлівна, пильно ог­ля­да­ючи гос­тя.

Левко Гна­то­вич сто­яв се­ред світлині, рівний ста­ном, ши­ро­коп­ле­чий, ви­со­ченький на зріст та гар­ний з ли­ця. Він і справді ски­дав­ся на Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча і пос­тат­тю, і ли­цем, тільки був ду­же ру­ся­вий, навіть біля­вий, з тем­но-ру­сою борідкою та з яс­ни­ми ру­си­ми ву­са­ми. Але в йо­го очі бу­ли тем­но-карі, дос­то­ту такі, як і в Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Тільки на вда­чу він був ве­се­лий, го­во­рю­чий, верт­кий та жва­вий, ба­га­то жвавіший, ніж Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Сідайте ж та роз­ка­зуй­те за се­бе, за ва­шо­го па­нот­ця, за ва­шу матір, - про­си­ла ма­туш­ка.

Левко Гна­то­вич роз­ка­зав за сво­го батька, за матір, роз­ка­зав, що він вже на третьому курсі, вчиться на док­то­ра і їде до батька на ва­кації. Але по до­розі заїхав по­ба­читься і з ріднею, і з Софією Ле­онівною, бо во­на зап­ро­шу­ва­ла йо­го до­ко­неч­но заїха­ти на се­ло й по­ди­виться на її жит­ло десь в школі, чи що.

- А де ж та шко­ла? - на­решті спи­тав гість. - Ціка­во б по­ба­чить, як там при­мос­ти­лась Софія Ле­онівна.

- Та во­на ще не в школі, а про­бу­вав тим ча­сом у нас, бо шко­ла ще й досі не опо­ряд­же­на, - ска­зав отець Зіновій.

- От тобі й на! - про­хо­пивсь сту­дент. - А я оце приїхав на гаст­ролі в Ми­ки­тя­ни, бо й я ж тро­хи ар­тист. Я співаю в ук­раїнсько­му хорі Ли­сен­ка й ча­сом вис­ту­паю на йо­го кон­цер­тах навіть в со­лах. Та й в опер­но­му хорі я бе­ру уділ вря­ди-го­ди.

- Ви ж наш гість і ро­дич, та­кий са­мий, як і Фле­гонт Пет­ро­вич, - ска­за­ла ма­туш­ка. - По­будьте і в нас на гаст­ро­лях. Це вам не за­ва­дить.

- Де ж це во­ни ділись, що їх обох не вид­ко? Мо­же, ку­дись поїха­ли в гості? - спи­тав Лев­ко Гна­то­вич.

- Та там десь у сад­ку Фле­гонт чис­те руш­ни­цю. Оце хо­че йти по­лю­вать на ка­чок, - ска­зав отець Зіновій. - Ходім лиш у са­док, то й по­ба­чи­тесь з ним.

Вони усі повс­та­ва­ли й пішли в са­док. За ха­тою під ста­рою гілляс­тою гру­шею ду­лею на лавці сидів Фле­гонт Пет­ро­вич, а на столі ле­жа­ла руш­ни­ця. Софія Ле­онівна хо­ди­ла по стежці й ніби ма­ри­ла про щось на са­моті.

- То це ви приїха­ли? Я чув, що за­гур­котіло в дворі, і ду­мав, що, пев­но, приїхав який­сь сусід ба­тюш­ка, та й не ду­же ціка­вивсь, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, цілу­ючись з гос­тем. - Со­ню! - гук­нув він прос­то в гілля. - А хо­ди ли­шень сю­ди! Приємно­го гос­тя маємо.

Прийшла Софія Ле­онівна і, вглядівши гос­тя, аж ру­ки зня­ла вго­ру з ди­ва.

- А! Лев­ко! Та­ки до­дер­жа­ли сво­го сло­ва! - аж гук­ну­ла во­на, йду­чи доріжкою, і приспіши­ла хо­ду, не­на­че підтюп­цем побігла на­зустріч па­ни­чеві.

Левко Гна­то­вич вхо­пив її за обидві ру­ки й тряс їх дов­го-дов­го. Бу­ло знать, що в їх єднан­ня та бра­терст­во бу­ло ве­ли­ке й щи­ре.

- Ото яка шко­да, що ми не мо­же­мо привітать вас у се­бе, в своїй дачі, цеб­то в школі! - ска­за­ла Софія Ле­онівна, при­мос­тив­шись на вузькій лавці ря­доч­ком з гос­тем.

- То віта­ти­ме­те ме­не от ту­теч­ки під гру­шею. Хіба ж отут по­га­но? Надісь тут кра­ще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідка­лись? Га? Еге, так? - сказав гість.

При цих сло­вах він ляп­нув її в жар­ти по руці, що ле­жа­ла на столі.

Софія Ле­онівна осміхну­лась і з смішка­ми зир­ну­ла на ма­туш­ку: дивіться, мов­ляв, які в йо­го дур­ницькі мо­ло­дечі жар­ти! Але по її ве­се­лих очах бу­ло знать, що такі жар­ти при­па­да­ють їй до впо­до­би.

Софія Ле­онівна роз­ба­ла­ка­лась з мо­ло­дим сту­ден­том, жар­ту­ва­ла, ре­го­та­ла­ся. Він док­ла­дав жартів і вря­ди-го­ди сми­кав її за ру­ку, не­на­че за­ли­цявсь до неї або й же­ни­хав­ся в жар­ти…

Поважний пе­редніший тон у Софії Ле­онівни десь зник. Під гру­шею сиділа й те­ре­вені справ­ля­ла з мо­ло­дим хлоп­цем не­на­че не та по­важ­на панія, що приїха­ла в дім от­ця Зіновія, а якась інша, і ве­се­ла, і жар­товлн­ва, що лю­бе й жар­ту­вать з хлоп­ця­ми, а мо­же, й ли­ця­тись. Вваж­ли­ва та кмітли­ва ма­туш­ка за­раз пос­те­рег­ла ятрівчині но­ро­ви і вда­чу своїм жіноцьким тон­ким ро­зу­мом.

- Чи це ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, йде­те на по­лю­ван­ня? Ко­ли йде­те за­раз, то й ме­не візьміть з со­бою. Я люб­лю швен­дять по лу­ках, - ска­зав пе­ре­го­дя гість.

- Хіба з ло­ма­кою піде­те на ка­чок, бо в ме­не не­ма дру­гої руш­ниці, - обізвавсь Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Та в ме­не в ко­морі десь ва­ляється не­го­ден­на ста­ра руш­ни­ця, - обізвав­ся отець Зіновій. - Дер­жу про вся­кий ви­па­док: на злодіїв та роз­би­шак, а то й на ска­же­них со­бак. Ча­сом ля­каю во­рон на вер­бах, бо ці хижі ха­пу­ни як за­на­дяться в осе­лю, то по­ма­леньку так і ви­щез­нуть кур­ча­та й ка­че­ня­та.

- От і доб­ре. Зад­ля та­ко­го влов­чо­го, як я, за­ва­ля­ща руш­ни­ця са­ме підхо­жа, - ска­зав гість.

Отець Зіновій пішов че­рез двір до ко­мо­ри; заб­ряз­кав клю­ча­ми, тро­хи по­товк­ся та по­ниш­по­рив у ко­морі. Щось зва­ли­лось і бряз­ну­ло об поміст; і не­за­ба­ром вий­шов на сон­це з две­рей ко­мо­ри, не­на­че з чор­ної про­дух­ви­ни, отець. Зіновій з ста­рою заіржавілою, але доб­ря­щою руш­нич­кою.

В са­док поп­рибіга­ли діти. Лев­ко по­чав гра­тись з ни­ми та бігать нав­ви­пе­ред­ки по доріжках, не­на­че сам зма­лив­ся й став ди­ти­ною. Діти по­ве­селіша­ли, по­ча­ли ре­го­таться, кри­ча­ли, аж ве­ре­ща­ли. Софія Ле­онівна по­ча­ла й собі сміятись. Один хло­пець поліз на ста­ру гру­шу, не­на­че кіт. Лев­ко ки­нув­ся за ним в гус­те гілля, виліз на са­мий вер­шок груші й по­чав там ку­курікать, а потім за­ку­вав, як зо­зу­ля. Діти ре­го­та­лись ляс­ку­чим сміхом на ввесь са­док.

- Ото пус­тує! Дійсно так, на­че ма­лий шко­ляр, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - І йо­му не за­ва­ди­ла б прис­тав­ле­на нянька або й різка.

- Та він і змал­ку був та­кий пус­тун, що «хо­див на го­лові», як при­ка­зу­ють на селі. Раз якось, як приїха­ли ми до йо­го батька в гості, то він пе­ре­ки­дав­ся на оже­реді со­ло­ми сторч го­ло­вою так, що тро­хи не скру­тив собі в'язів. Він, як то ка­жуть, який­сь ніби кру­че­ний вдав­ся; ча­сом бу­ло ре­го­четься так, що аж спаз­ми схоп­лять йо­го в гру­дях, і ми даємо йо­му на­пи­тись кри­ни­ча­ної хо­лод­ної во­ди, і тоді він тро­хи вга­мується, а потім важ­ко ди­ше та од­са­пує, - ка­за­ла ма­туш­ка і чо­гось важ­ко зітхну­ла.

- Такий вже він навісний та при­ше­ле­пу­ва­тий вдав­ся на вда­чу зро­ду. Що то з йо­го вий­де? - ка­зав отець Зіновій і тро­хи за­ду­мавсь.

- А годі вже вам дуріть з дітьми! Ось і руш­ни­ця ва­ша прий­шла з ко­мо­ри. Лаш­туй­мось ли­шень на бо­ло­то! - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на ввесь са­док, не­на­че за­тяг якоїсь арії.

Левко зліз з груші й прибіг за­са­па­ний, аж по­чер­вонілий. В од­ну мить по­на­би­ва­ли руш­ниці на­бо­ями, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й ру­ши­ли з дво­ра. - Та не ви­хай­те так на ході руш­ни­ця­ми! Гей ви, вловчі! будьте обач­ливіші. А то ще кот­рась руш­ни­ця пальне та на­ро­бе мені по­жежі в дворі, - гу­кав зда­ле­ки отець Зіновій.