І справді, він виїв дві тарілки бор­щу й потім ще з'їв шма­то­чок пе­чені, а до третьої пот­ра­ви й не до­тор­кав­ся. За­раз по обіді Ле­онід пішов у при­хо­жу, роз­ку­тав з прос­ти­ряд­ла кар­ти­ни, вніс у світли­цю й пос­та­вив на ка­напі про­ти вікон. Кар­ти­ни бу­ли здо­рові й гар­ненькі. На одній бу­ли на­мальовані дівча­та, що тан­цю­ва­ли ко­зач­ка під ворітьми ко­ло сад­ка; на другій бу­ло на­мальова­но озе­ро й Альпи, а над озе­ром на бе­резі сто­яв бу­ди­нок, де на лавці сиділи панія й пан, а ди­ти­на ніби за­ди­ви­лась на во­ду, дер­жа­чи ляльку в ру­ках.

- Олю! - гук­нув ар­тист на всі по­кої ни­зо­вим ба­сом. - А йди ли­шень сю­ди та по­ди­вись на кар­ти­ни!

Ольга Павлівна шви­денькою хо­дою увійшла в світли­цю й ки­ну­лась до кар­тин, бо так са­мо, як і він, ду­же лю­би­ла кар­ти­ни.

- Оця мені спо­добніша: я люб­лю озе­ра та го­ри, а оті дівча­та та ло­бурі па­руб­ки хоч і гар­но на­мальовані, але нам, се­ля­нам, во­ни нев­ди­во­ви­жу, бо ми їх щод­ня ба­чи­мо. Та яка ж кра­са і в тих со­яш­ни­ках та пшінці, он­деч­ки за ти­ном? - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Потривай ли­шень, ось я ви­не­су їх надвір в са­док, а ти по­ди­вись на їх у вікно, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він ухо­пив обидві кар­ти­ни, пішов у са­док і по­че­пив на суч­ках на виш­нях. Кар­ти­ни пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­да в озері аж лисніла. Хвильки на бе­резі аж біліли. Дівча­та й хлопці не­на­че сміялись і ма­нячіли, ніби ма­ленькі ляльки, по­начіплю­вані в зе­ле­но­му гіллі.

- Чи ви їх про­даєте, чи дур­но роз­даєте? - спи­та­ла Софія Ле­онівна в ма­ля­ра.

- Я їх вже по­на­во­зив бра­там чи­ма­ло, а в се­бе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клю­ну­ти. Ко­ли во­ни вам спо­добні, то я й вам щось на­ма­люю. Про­да­ва­ти якось ніяко­во, і та­ки шко­да, та ще як мені сю­жет ду­же при­па­де до впо­до­би. А вольно­го ча­су в ме­не так ба­гацько, щой­ого ніку­ди діва­ти. Які вам до впо­до­би? Чи дівча­та та хлопці, чи Альпи? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Софії Ле­онівни, за­па­лю­ючи папіро­су.

- Обидві гарні. Я люб­лю й дівчат та хлопців… - про­хо­пи­лась во­на й тро­хи не ска­за­ла, - і сту­дентів, - але якось вдер­жа­лось сло­во на кінчи­ку язи­ка.

Він ро­бив папіро­си й пах­кав раз у раз, не пе­рес­та­ючи, та все щось го­во­рив, про щось оповідав. Папіро­са гас­ла, а він знов тер сірнич­ки та її за­па­лю­вав, все пах­кав без­пе­рес­тан­ку та все го­во­рив. Він роз­ка­зу­вав за ар­тистів або за уся­ких ре­гентів, за хо­ри, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої роз­мо­ви в йо­го не бу­ло. Ця од­нобічність роз­мо­ви ски­да­лась на мо­но­манію і зго­дом об­ри­да­ла так, що всім, а більш од усього націям, бу­ла не­ви­держ­ка йо­го слу­хать, і во­ни втіка­ли з світлиці. Як він був ве­се­лий, то лю­бив оповідать ще й пе­ред­раж­ню­ва­ти ті осо­би, за кот­рих го­во­рив. Це пе­ред­раж­ню­ван­ня він так штуч­но уда­вав, не­на­че й справді грав будлі-де на сцені в те­атрі.

- Як же ви там жи­ве­те в Києві? Чи добрі до вас ченці? - спи­тав отець Зіновій.

- Поки що во­ни до ме­не добрі, але я до їх не ду­же доб­рий. Тільки еко­ном на півчеській, отой отець Паф­нутій, вже мені тро­хи ос­то­гид. Ко­ли не прий­ду справ­лять півчу, він усе стов­би­че в две­рях, або підслу­хає під две­ри­ма, або за­зи­рає в двері з-за одвірка. Після співки оце ся­ду та й ба­ла­каю з ве­ли­ки­ми півчи­ми, най­ня­ти­ми дрібни­ми уря­дов­ця­ми з кан­це­лярій, а він усе ви­со­вує сво­го гост­ро­го но­са з-за одвірка, підслу­хає, про що ми ба­ла­каємо, та підгля­дає, чи не стоїть ча­сом в нас пляш­ка на столі. Оце по­зав­чо­ра якось си­ди­мо, та й за­ба­ла­ка­лись до смер­ку. Ко­ли див­люсь, аж з-за одвірка вже ви­со­вується йо­го дов­га ключ­ка, не­на­че жу­ра­вель ви­со­вує сво­го дзьоба. По­ка­же дзьоба та й схо­вається, а ми все си­ди­мо та ба­ла­каємо. Він, пев­но, не втерпів, од­хи­лив дру­гу по­ло­вин­ку две­рей…

Леонід Се­ме­но­вич схо­пив­ся з місця, на­ла­пав на сто­ли­ку-ко­син­чи­ку в кут­ку ста­ру ба­тю­щи­пу скуфію, по­чим­чи­ку­вав в кабінет, надів скуфію, на­ки­нув на­опаш­ки ба­тю­щин каф­тан, за­ки­нув пат­ли за ву­ха, сту­лив до­ло­нею не­ве­лич­ку борідку, згор­нув навх­рест ру­ки на гру­дях і по­чав виг­ля­дать з-за одвірка: ви­су­не го­ло­ву та й схо­вається. Потім по­ма­ле­сеньку, не­на­че зак­ра­да­лась ли­си­ця до ку­рей, увійшов у двері, згор­бив­шись та скор­чив­шись в три по­ги­белі, ще й сту­пав на ході навш­пиньки. Він роз­тяг гу­би сли­ве до вух і так змінив свою пос­тать та обвід ли­ця, що й справді ски­нувсь на яко­гось мо­нас­тирсько­го шпи­гу­на-сли­ма­ка.

Всі за­ре­го­та­лись. Навіть по­важ­на Софія Ле­онівна засміялась. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­ки доб­рий шту­кар і вмів ду­же штуч­но уда­вать уся­ких лю­дей уся­кої верст­ви.

- Господи Іісу­се Хрис­те, по­ми­луй нас! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич то­неньким підлес­ли­вим го­лос­ком. - Чи все в вас га­разд?

- Амінь! Усе га­разд, усе! Тільки не­ма по чарці після співки, щоб гор­тань про­мо­чить, - вже гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич ба­сом і вип­рос­тавсь на ввесь зріст.

- По на­шо­му ус­та­ву це не по­ла­гається, хіба тільки в ве­ликі свят­ки в тра­пезі по­ла­гається по одній кра­со­вулі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, знов згор­бив­шись та підсо­ло­див­ши го­лос.

- А я ду­маю: дай на­ля­каю оцього неп­ро­ха­но­го наг­ля­да­ча, - за­го­во­рив він вже своїм го­ло­сом. - Та обер­нувсь до вікна, заг­ля­нув та як гу­ко­ну ніби з ди­ва: «Отець Паф­нутій! Он отець намісник іде в кло­буці; ко­ли в кло­буці, то це він, пев­но, хо­де по чер­не­чих келіях». Як стре­пе­неться мій шпи­гун, як шуг­не в двері! - «Ой, гос­по­ди Іісу­се Хрис­те! А в ме­не ж на столі пляш… Бу­ли в гос­тях сусіди ієро­мо­на­хи», - ка­же він з пе­ре­ля­ку. В йо­го, ма­буть, са­ме тоді сто­яли на столі пляш­ки з на­лив­ка­ми, бо він ду­же лю­бе на­лив­ки. Аж тут і справді в сінці при­сур­га­нивсь о. намісник. Лед­ве не­се свою си­ту глад­ку осо­бу.

Леонід Се­ме­но­вич на­ки­нув на го­ло­ву бри­ля, що ле­жав на фор­теп'яні, вер­нувсь в кабінет, вхо­пив сест­ри­ну чор­ну хуст­ку, що висіла на стільці, нап­нув її на бриль, ніби чер­не­чу намітку, вип­рос­тавсь на ввесь зріст, за­дер го­ло­ву, вип­нув че­ре­во, на­пин­дю­чивсь і по­ва­гом увійшов у двері. Кінці хуст­ки ко­ли­ва­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки. В йо­го в од­ну мить ніби ви­рос­ло та­ке че­ре­во, не­на­че він підмос­тив під каф­тан діжу з тістом. Сту­пив­ши по­ва­гом кільки сту­пенів, він ко­ли­вавсь на обид­ва бо­ки, ще й при­дер­жу­вав обо­ма ру­ка­ми пу­зо, цей осе­ре­док чер­не­чої ва­ги й вар­тості.

- А ви, от­че Паф­нутію, тут? - гук­нув він низьким ба­сом, ніби го­ло­сом си­то­го й глад­ко­го чер­нецько­го на­чальни­ка.

Постать бу­ла та­ка смішна, та­ка хи­мер­на, що всі ре­го­та­лись, аж сльози вис­ту­пи­ли з очей. Мет­ля­лись кінці хуст­ки, ко­ли­ва­лось і че­ре­во. Уся здо­ро­ва пос­тать не­на­че хи­та­лась на но­гах од ве­ли­кої ва­ги чер­не­чо­го че­ре­ва.

- А ви, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, на співці? - про­мо­вив він до ме­не з по­ро­га.

- А тут, - ка­жу. - От і доб­ре, що я зострівся з ва­ми. Мої півчі наріка­ють, що їх го­ду­ють пісним бор­щем з ло­бо­дою та з тар­ха­на­ми… А він до ме­не: «Та то во­ни ви­га­ду­ють! В мо­нас­ти­рях спа­са­ються не тар­ха­ни, а ченці та спа­се­ни­ки-про­ча­ни, та лю­де божі. Цьому неп­рав­да», - ка­же він до ме­не та й го­ло­вою затріпав, аж намітка за­ко­ли­ва­лась.

І Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­зав, як намісник затріпав го­ло­вою. Кінці хуст­ки за­теліпа­лись, не­на­че він за­ма­хав здо­ро­вецьки­ми ву­ха­ми. Вий­шло та­ке смішне опу­да­ло, що ма­туш­ка аж по­ко­ти­лась на ка­напі од ре­го­ту. Софія Ле­онівна. по своїй вдачі здерж­ли­ва та по­важ­на, не мог­ла на цей час здер­жаться й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю. Діти аж ви­ща­ли од ре­го­ту.

- Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив ме­не! - го­во­ри­ла сест­ра, аж чер­во­на од ре­го­ту.

- Що це ви ви­га­дуєте на нас? Я, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, чув це про вас не впер­ше. Це якась пе­ня на нас, та ще й на­да­рем­на, якась на­мо­га, якась при­че­па, хто йо­го зна й за що. Я бу­ду жаліться на вас архієреєві. По­ба­чи­мо, хто виг­рає, а хто прог­рає. Не бу­де Га­ля, то бу­де дру­гая, - гримів Ле­онід Се­ме­но­вич докірли­во ба­сом на всю світли­цю та все тріпав хуст­кою, не­на­че пей­са­ми.