«Boeing 777–200» – це великий літак. Розмах крил – 60 метрів, довжина – 65. Вага в момент зльоту з повними баками палива – 250 тонн. Цей широкофюзеляжний авіалайнер є одним з найбільших у світі, вміщає 400 пасажирів. Я, власне, до чого веду: ви уявляєте, яка там була черга?

Пролупивши баньки, я сонно оглянув вервечку з кількох сотень людей, кінця якої не було видно. Позіхнув. Подумав, що треба піднімати гепу і йти займати місце в кінці черги. А тоді побачив, як неймовірно повільно працівниці «Air New Zealand» пропускають пасажирів до рукава, що вів у літак. Їх було двоє на таке стовписько. І почав думати інакше, по-інженерному. По-українськи. «Нема дурних! Без мене не полетять!» Не знаю, звідки у мене взялася така впевненість. Може, через те, що ніколи не запізнювався на літаки? Хай там як, я вирішив не йти в кінець черги, а дочекатися, коли кінець черги підійде до мене. Нехай усі зайдуть, а тоді вже заскочу. Тим більше, сиджу ж перед самим виходом, хіба ні?

Подумавши отак, я знову заснув…

Друзі, а вам ніколи не доводилося сидіти в літаку, повністю готовому до відправки, і чекати одного-єдиного довбня, який у цей час може спокійнісінько цмолити каву в кафетерії або ж, заклавши руки за спиною, блукати магазинами в іншому кінці терміналу? Турбіни вже заведені і жеруть пальне, пілоти готові відшвартуватися від терміналу, диспетчери чекають, щоби поставити борт у чергу на зліт (з мовчазною люттю спостерігаючи, як графік відльотів сходить на пси), триста чоловік на борту сатаніють, непорушно пристебнуті на своїх місцях, а та скотина тиняється невідомо де, якогось дідька думаючи, що вимогливі волання на межі істерики, які звучать по гучномовцю, стосуються кого завгодно, але тільки не його. Оскільки цей довбень уже зареєстрований на рейс, то літак затримують, поки працівники аеропорту виловлять того козла і припруть під потрібний ґейт (при цьому їм іще треба посміхатися, ага). Таке трапляється. Я часто ставав свідком подібних ситуацій і пам’ятаю, з якою ненавистю – з німою, але в той же час насиченою, практично відчутною на дотик злобою – зустрічають того недоумка решта пасажирів і члени екіпажу. Та що там казати! Якби двері відчинялися протягом польоту, я б власноруч викидав таких за борт, супроводжуючи табличкою «ВІН примусив чекати 300 чоловік», прибитою десятисантиметровими цвяхами до грудей.

Так ось, повертаємося тепер до наших баранів.

…Прокинувся я через сорок хвилин. Так, так, ви все правильно порахували: через двадцять п’ять хвилин після того, як рейс NZ 289 мав би вже летіти в напрямку Піднебесної.

Я роззирнувся і з жахом усвідомив, що довкола мене сидять інші люди. Пасажири на якийсь інший рейс, посадка на який відбувалась через сусідній ґейт № 54. Довкола не було жодного з тих писків, які зафіксував, вмощуючись на крісло годину тому. Я похолов. Злякався більше, ніж тоді, коли мене зупинили поліцейські перед кампусом Оклендського університету. Серцебиття віддавалось навіть у очах!

Присягаюся, то було найстрашніше пробудження за все моє життя!

Я зиркнув перед себе і на електронному табло побачив напис «FINAL CALL». Правда, це нічого не означало. Напис міг залишитися вже після того, як лайнер відлетів. Раптом я уявив, як дзвонитиму Притулі і казатиму: «Ти знаєш, чувак, тут така штука… все пройшло класно, але нам… ну, нам треба трохи переглянути бюджет поїздки… Ні, ні, нічого серйозного, просто я заснув перед ґейтом і проспав літак…» Бляха, та він мене повісить у вітальні «Нового каналу»!

Під екраном, де все ще мигало «FINAL CALL», стояла явно розлючена новозеландка у формі «Air New Zealand»: щелепа випнута, риски брів прямі й напружені, на шиї – червоні плями, розкидані у формі Індонезійського архіпелагу. Дівчина піднесла до губ мікрофон, втупила погляд кудись у вічність і покривленим від гніву голосом затягнула:

– Mister Maksym Kidruk, please, come immediately to the boarding gate number 56! We are closing the gate! We are about to depart!!! – Останні дві фрази вона проспівала. Тільки не як у опері, а як на концерті хеві-метал (не Роб Хелфорд,[67] звісно, та все ж мене пройняло). – Maksym Kiduk… Maksym Kidruk… please, come directly to your gate![68]

Кілька секунд я розрізняв тільки своє ім’я і ніяк не міг догнати, що від мене хочуть. А потім до мене дійшло.

– It’s me! Це я! – вихоплююсь, неначе чортик із табакерки. – Почекайте! – Добре хоч не викрикнув: «Рятуйте!» Бо мені хотілося. Чесно. Від однієї думки про те, що літак саме в цей час відчалює від рукава, темніло в очах. – Я Максим Кідрук!

Обличчя дівчини з «Air New Zealand» потрібно було бачити. Працівник авіаліній за будь-яких умов повинен залишатися чемним із клієнтом. Такі у них правила. За виявлену грубість чи недоречне зауваження можна навіть роботу втратити. (N. B. «Аерофлоту» це не стосується.) Проте новозеландка, усвідомивши, що той кретин, якого півгодини шукали по всьому аеропорту, спокійнісінько відсипався у них перед носом, завагалася. Я бачив це по її очах. Вона хотіла висловитися. Їй уже було плювати на кар’єру в «Air New Zealand».

– Ви… ви… – На щастя, дівчина таки стрималася. Незрозуміло вишкірившись, вона ткнула прямою, як стріла, рукою в напрямку виходу до літака і просичала: – Швидко!

Підганяти мене не було потреби. Підхопивши з підлоги наплічник, я вихором помчав по рукаву. Проминувши розгалуження (ліворуч відходив рукав до бізнес-класу, прямо йшов коридор до місць у економ-класі), з полегшенням побачив, що «Boeing» усе ще на місці.

Біля входу чекала стюардеса.

– Скільки можна?! – скрикнула вона, здійнявши руки. – Нарешті!

Відчувалося, вона теж стримується, щоби не вставити якийсь епітет.

Я заскочив на борт і тут побачив, що мене вичікувала не лише стюардеса. За смаглявою ширококостою острів’янкою стояв низенький чоловічок. Підтягнутий, акуратно підстрижений і чисто виголений. У синій уніформі з чотирма жовтими смугами на рукавах кітеля. Я клацнув кадиком і спинився. Чотири смуги можуть бути лише в однієї особи на літаку – капітана. Переді мною стояв капітан 777-го «Boeing»!

Пілот розпікав мене розлюченим поглядом, високо задерши гостре підборіддя. Він грізно витріщався і супився, неначе боксер, якого звели лицем до лиця з найзапеклішим супротивником на передматчевому зважуванні. Байдуже, що чоловічок ледве діставав тім’ям до мого плеча.

– I’m sorry, sir, – пролепетав я, відводячи очі. Так соромно мені ще не було ніколи.

«От він точно не мовчатиме», – подумав я, очікуючи на запальну тираду. Хорошого капітана не виженуть тільки за те, що він виматюкав йолопа, який півгодини тримав готовий до відправки борт припнутим до аеропортового рукава. Натомість коротун голосно фиркнув, на мить ставши схожим на кумедну річкову видру, крутнувся круг себе на п’ятах і рішуче закрокував у напрямку носової частини літака. Коротше, інтелігент трапився.

– Місце 63Н, – повернувся я до стюардеси.

– Лівий коридор, – похмуро кинула вона і почала закривати двері (у 777-му десять паралельних ліній крісел, які скомпоновані у три групи за схемою 3–4 – 3, і відповідно, два проходи – зліва і справа).

Я нарешті зайшов у салон, але спинився, не зробивши й двох кроків. Наче наткнувся на невидиму стіну.

Пригадайте, що ви бачите, коли заходите під час посадки у салон літака. Маю на увазі, під час нормальної посадки. Пасажири товпляться у проходах: відшукують свої місця, пакують габаритні клунки (які на реєстрації невідомим науці способом вдалося замаскувати під ручну поклажу) на верхні багажні полиці, дехто вже починає розпивати придбані у дьюті-фрі напої. Народ рухається, штовхається, свариться і розмовляє. А тут – мені аж плакати схотілося – всі сидять. Чемненько, рядами, із застебнутими ременями безпеки. Ніхто не ходить у проходах, ніхто не совається вздовж рядів. Чотири сотні пасажирів з усіх куточків світу, котрі чекали сорок хвилин, поки я спав у терміналі за три метри від виходу на посадку № 56. І всі ці чотири сотні дивляться на мене. Якби від людських поглядів можна було зайнятися, я б там за лічені секунди спопелів. Без дурні!