8
Сьогодні від самого ранку в мене страшенно боліла голова. Милиця каже, що голова болить, коли наповнена гидотними думками. Моя голова зранку думала про різні речі: про те, чи повернеться коли-небудь Аделіна, і намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделіні не слід; про те, що з кожним днем мені все важче сприймати батька, він мене майже так само дратує, як Клята Шу; звісно, що голова думала і про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефині, що мені зле, і пішов додому. Людина з такою бездоганною репутацією, як у мене, завжди знаходить розуміння керівництва.
Удома я побачив Кляту Шу. Вона сиділа за столом, похмура, зіщулена, і здавалося, що вона зменшилася в розмірах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невідомої, яка стоїть у рамці в чужій квартирі. Наче заходиш, бачиш фотокартку і не розумієш, яке відношення зображена на ній жінка має до цього приміщення. Гість запитує: «Хто це?» А господар не розуміє, про що його питають. «Привіт, – утім, промовив до Клятої я. – Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?»
Ви здивовані тим, що я вітаюся? Зараз поясню. Учора Клята Шу та батько подарували мені дуже зручний комп’ютерний фотель, шкіряний, пружний. Ініціатором цього подарунку виступила Клята, про неї можна говорити будь-що, але вона спостережлива, побачила, що на старому відвалилося коліщатко. Я бачив у вікно, як вони цей фотель тягли. Удвох підтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смішно і сумно водночас…
Клята Шу теж була здивована – чи то через мою несподівану появу, чи через вітальні слова. «Ну, привіт-привіт, – казала вона. – Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?» – «А я додому прийшов, до речі». – «Це я бачу». – «А ти що тут робиш?» – вона знову дратувала мене, і стриматися я був не здатний, буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю, та хто вона така? «Я листи пишу». – «Які?» – «Ти знаєш, що сьогодні Міжнародний день жертв насильницьких злочинів?» Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олівцем креслила щось на папірці. «То ти пишеш листи підтримки жертвам насильницьких злочинів?» – «Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнім родичам. В абетковому порядку. Зі зворотною адресою. Цією. І від твого імені. І дописую, що прагну негайної відповіді». – «У тебе зовсім дах поїхав?» – «Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналітику Хрінів. Іди собі, усі інші кімнати до твоїх послуг. Мені зле».
«Може, поговоримо?» – «Про що?» – «Ха, так! Звісно, про що говорити з таким зарозумілим хлопчиськом?» – «Я ніколи не казала, що ти – хлопчисько. Тим більше – зарозумілий». – «Може, і не казала, але думала». – «Та не думала я. Будеш ти мені тут варнякати, що я думала, а що – ні. Я думала, що ти – невдячна мала потвора і що писок тобі начистити слід. Щоб подумати, що ти – хлопчисько, треба бути добрішою». Такою агресивною я Кляту ніколи не бачив. Щоб вона мені так цвікала у вічі «малими потворами»? Ніколи такого не було, її зброєю була дурнувата усмішка. «Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурні підлітки…» – «Це ти мені говориш?» – Шу відкинула голову та зареготала. А потім стала плакати, так нестримно, так раптово, цього я зовсім не очікував, та я був приголомшений! «Та що, блін, трапилося?» – я не помітив, як став трусити її за плечі.
«Добре. Ти все одно не зрозумієш, та і навіщо воно тобі?» Ось у цьому вона була права, мені це було ні до чого. Але, як це я – і не зрозумію, я що, на її думку, бовдур? «А ти спробуй пояснити». – «О’кей. Мене запросили на дитячий день народження». Я загальмував. «Що?» – «Я ж казала, не зрозумієш, от чого ти щокаєш?» – «А ти б зрозуміла, якби побачила дорослу тітку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи мені якесь путнє пояснення. Хоча б одне». Після цих слів вона знову почала плакати. «Тобі випити принести?» – «Давай». Вона рукою витерла собі під носом, так само робив і батько, зараз вони здалися мені такими схожими, що я подумки всміхнувся. «Для таких речей треба використовувати носовика». – «Ваша правда, пані Віолетто Вайґель-Вітовська», – відповіла Клята. І я засміявся. «Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво». – «Та вже не втечу».
«Розповідай». – «Це порядне питво?» – «Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвідчитися в його порядності». – «А що це?» – «Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести це віскі». – «Коньяк, розведений віскі. Дожилася». – «Якщо тебе це втішить, то я до такого дожився на дев’ять років раніше». – «Утішить, еге». – «Розповідай». Вона добряче ковтнула. Чоловічий ковток. «Та тут нема що розповідати, якщо чесно. Розумієш, у моїх друзів та знайомих, у переважної більшості, вже є діти, досить дорослі». – «Розумію, вони твої однолітки? Ну так тобі ж уже за тридцять, це нормально». – «Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з’явився один». – «Хто? А батько про це знає?» – «Знає, звісно, полохливий ти мій захиснику батьківських інтересів. Бо я говорю про тебе. Себто це вони говорять про тебе. Тому вони мене з тобою і запросили на день народження. Дитячий. Сьогодні ввечері. Вони думали, що це смішно. Я навіть посміялася з ними разом, щоб їх не засмучувати».
«Мені здається, що це не смішно». Я присів із нею поруч. «От і мені здається, що це не смішно». – «Але я б із цього приводу не ридав, як не знаю хто». – «Напевне, це смішно виглядає, так. Я б і сама, якби в мене був інший настрій і стан, не звернула на це уваги. Відповіла б, що це невдалий жарт, та й годі. Але ти розумієш… навіть не знаю, чому я все це тобі розповідаю. Як ти думаєш, чого в мене немає дітей?» Я про це не думав. Так і сказав: «Звідки мені про це знати? Може, ти їх не хочеш, не всі люблять дітей».
«У мене було три викидні. Останній два роки тому, саме цього дня. Насправді я б не дуже переймалася, тому що мій чоловік… Він мав певні проблеми зі здоров’ям. Але він був уже третій. Це як убивство через необережність, розумієш? Я ж знала, що мені слід бути уважнішою, не ризикувати, не їхати кататися на конях». – «А ти каталася на конях?» – «А я каталася. Я ще тоді думала, а чи не умисно я таке вчинила? І не знайшла відповіді». – «А ти могла б умисно?» Вона, здавалося, мене не чула. «Коли це сталося вперше, я відчувала шалену провину, неймовірну, я не могла вислуховувати ніяких слів співчуття, тому що вважала себе винною в усьому. Зараз я тобі розповім одну… не дуже приємну дитячу історію, не можу не розповісти, душу рве, от зараз тільки ковтну ще цього пійла…»
Моя історія доволі банальна, але в цілому вона може слугувати ілюстрацією на тему статевої безграмотності підлітків вісімдесятих років минулого сторіччя. Можливо, зараз, за умов наявності доступної відповідної літератури, це і втратило актуальність. У ті часи, коли в мене розпочався статевий розквіт, мало хто переймався питанням контрацепції, навіть про презервативи, які тепер можна придбати біля кас будь-якого супермаркету, знання були поверхові та мізерні.
Мені було чотирнадцять років. І статеве життя я вже вела. Я не знала тоді, що треба відслідковувати свої критичні дні, нічого не відмічала на календарику, а якби й відмічала – не знала б, для чого і що з цим робити. Та й узагалі я довіряла своєму хлопцю тільки на тій підставі, що він був дорослий та досвідчений. Я була переконана, що він усе знає і сам про все потурбується; про вірогідність того, що я можу завагітніти, я не думала. Я була школяркою і не бачила вагітних школярок, знала, що деякі дівчатка з мого класу теж сплять із хлопцями, але не вагітніють. Із цього всього я зробила висновок, що школярка в принципі завагітніти не може, бо це неправильно і такого не буває. Я вважала: мій дорослий хлопець є гарантією того, що завагітніти – це не про мене, він не якась мала нетяма.
Сигнал тривоги подала моя мати. Ти вже вибач за деталі, але тоді не було такої відомої на цілий Усесвіт речі, як гігієнічна прокладка, зараз діти про це віршики складають, сама чула. Тоді жінкам доводилося користуватися ватою, марлею та ганчірками. Маму зацікавило, а чому кількість вати, марлі та бинтів, якими я користувалася, залишилася незмінною. Вона не підозрювала мене в тому, що я вагітна, та хай Бог милує, їй на думку не спадало, що я можу з кимось спати, крім іграшкових ведмедиків. Мати, можливо, і подумала, що в мене затримка, але в моєму віці це було природним явищем, цикл іще не впорядкувався. Вона просто поцікавилася, а чи не треба купити ще марлі, помітила, що марля є, і запитала, чи нормально я почуваюся. Не знаю, як і чим це пояснити, але коли мати почала цю розмову, мене кинуло в жар, тому що я зрозуміла ЧОМУ. Не знаю, як мені, яка не замислювалися навіть про можливість вагітності, стало зрозуміло: я завагітніла, але то був факт. Я це зрозуміла. Мене не нудило, нічого особливого за собою я не помічала. Але я це знала. Утім, мені було необхідно підтвердити або розвіяти підозри. У той час не було такої жіночої забавки, як тести на вагітність. Залишався один шлях – гінекологи.
Потім була паніка. Така паніка, коли ледь стримуєш внутрішнє виття, усе палає: обличчя, нутрощі, пах, така пожежа, яку не знаєш, чим згасити, серце вистукує перше запитання: «Кому розповісти, щоб не почуватися самотньою?» Та друге: «Що робити?»
Першим рішенням, яке я схвалила, було нічого не розповідати батькові дитини. Це виглядало дивним, але він був дуже агресивною людиною, неврівноваженою, мені здалося, що за цю вагітність він здатний мене скалічити. Я думала, що він може віддати мене до рук лікаря-вбивці й позбудеться і мене, і дитини. Адже він вів статеве життя з неповнолітньою. А за це передбачалася кримінальна стаття, інколи його друзі жартома нагадували йому про це. Немає вагітної «малолєтки» – немає статті. Немає страху. Звідки такі думки? Не знаю.
Одного разу він вирішив, що я зрадила йому. Підійшов, коли я сиділа на огорожі біля мого будинку, за якою були сходи, що вели до підвалу, та легко штовхнув. У мене була добра спортивна реакція, і я встигла зачепитися ногами за металевий шворінь огорожі. Та він вдарив мене по ногах так, що вони відчепилися від шворня, і я покотилася сходами, проїхалася по них головою, тілом. Коли я підвелася, його вже не було поряд, поруч була моя подруга, якій я розповідала, що бачу чудові кольорові кола, які миготять, наче барвисте пір’я павича, у моїх заплющених очах. Він не повертався до цієї події, не вимагав пояснень і сам нічого мені не пояснював. Але відтоді в мені народився тваринний страх перед ним. Бачив, як пригинається собака, яку ти хочеш покликати, щоб погладити, а вона, та, що завжди відчувала на своєму тілі каміння та стусани, труситься та відстрибує від твоєї лагідної руки?… Це те саме. Я інстинктивно відчувала, що йому про це говорити не можна.
Мама з числа порадників викреслювалася безжально. Я не могла їй про таке розповідати, вона би з глузду з’їхала, не тому навіть, що їй було б шкода мене, хоча мене б їй було шкода, а тому, що вона не хотіла брати на себе таку відповідальність, це було занадто для неї. Її маленька порядна дівчинка, відмінниця – і вагітна? Та не може такого бути! Її сором не можна було б порівняти з моїм соромом, бо вона почне думати, що була поганою матір’ю, яка виплекала хвойду. А ще люди… Я ніколи не переймалася думками сторонніх людей щодо мене, а мати будувала своє життя з огляду на думки інших. На додачу до всього вона була викладачем. І що могли сказати з цього приводу люди? Люди сказали б: «Як вона виховує інших дітей, якщо оно в неї самої виросла така шльондра?!»
Батькові я також не могла довіритися. Батько дуже мене любив, йому було б боляче: його донечка, на яку він покладав такі надії, яка наслідувала його цупкий розум, вагітна? Вагітна, а ще не закінчила школу? Схибнутися можна. А як далі вчитися, а що робити? Впоратися з цією проблемою він не зміг би, мені здавалося, що він невіглас у питаннях раптової вагітності не те що доньок, а й узагалі жінок.
У мене були подруги. Але мої подруги ще не були жінками. Звісно, вони про мене знали усе, та ділитися такою новиною мені не хотілося. Незважаючи на те, що дві мої найближчі подруги були старші за мене, серед нас я вважалася ватажком. Як допомогти вагітному ватажкові – вони не знали, бо завжди все вигадувала я. Ми могли б разом поплакати, то й усе.
Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нічого не соромилася. Ми були з ним відвертими завжди. Він привчив мене до відвертості. «Якщо ти хочеш щось сказати – кажи, не вагайся. А якщо не хочеш – просто не кажи і все». А ще в Марлена був швидкий розум.
Спочатку він злякався. Але за якихось хвилин десять опанував себе і почав думати. Він перший згадав про Лес – валютну повію, з якою нас колись познайомив батько моєї дитини. «Я так думаю, що вона повинна про все таке знати, професійні знання і таке інше… Принаймні, якби я таким займався, я б знав». – «Ну от я займаюся, але не знаю». – «Я маю на увазі не секс як секс. А секс як професію. У тебе воно не професія, у тебе воно для розваги. А до розваг ніколи ніхто не ставиться серйозно, бо вони ж розваги, а от до роботи… До того ж вона старша за нас».
До Лес ми пішли удвох, ледь її розшукали. Вона не зраділа, що мусить допомагати вирішувати мені мою проблему. Злякалася, бо кому ж кортить мати справу з неповнолітніми. Але лікарю зателефонувала та відвела мене до нього, поставилася з розумінням, можливо, щось пригадала зі свого життя, думаю, їй було що пригадати. Лікар запитав, скільки мені років, загнав мене на крісло, потім зігнав, бо я не стягла трусів. Потім сказав, що пошле мене зараз під три чорти, якщо я не розсуну ноги і не дам йому нормально працювати. Потім сказав, що він не мати Тереза, щоб займатися моїми сльозами та витримувати весь цей безлад. Потім він уже не знав, до кого звертатися, та розмовляв то зі мною, то з моєю піхвою, щоб хтось із нас розслабився.
Нарешті він побачив усе, що йому треба, та всівся за стіл. Мені було так боляче, що я не звертала уваги на мої труси в руках Лес, вона наполегливо їх до мене підштовхувала. А я тим часом тримала руками промежину – від тепла біль вщухав – так здавалося – і тихо плакала. Ноги трусилися зсередини. Усе трусилося, навіть серце. Лікар говорив, що треба ще здати аналізи, але вагітність є очевидною. Я не розуміла, до кого він усе це говорить. Його слухала Лес. Вона спитала: «А як щодо аборту?» Він сказав: «А як щодо батьків?» Вона відповіла: «Батьків немає». Він запитав: «А гроші є?» – «Скільки?» – уточнила Лес. Він назвав суму. Я сказала, що грошей немає, вони десь разом із батьками. Тобто я щось чула. «Подумай, може, хтось чи щось із них з’явиться», – промовив лікар.
Вагітності було трохи більше за три тижні. Одне я розуміла чітко: батьки не з’являться. А що робити з грошима? Звісно, можна було їх позичити. Наприклад, у Лес. Але як їх віддавати? Можна було позичити гроші у батька дитини, не кажучи про вагітність, але я ніколи не просила в нього грошей. Лес мені сказала, що ще є «бабчині рецепти», як перервати вагітність. «Спробуй, що тобі втрачати? Я сама колись впоралася з цим за допомогою петрушки. І мої дівчатка пробували».
Довелося йти на ринок. Я була така засмикана, що не витримала і розповіла про все своїм подругам. Як і передбачалося, вони плакали, але зараз мені не потрібна була їхня порада, я знала, що робити, мені потрібна була їхня підтримка, тому на ринок ми пішли разом. Там ми придбали коріння петрушки та материнку. Бабця, яка все це продавала, дивилася на нас, невпевнених підлітків, злими очима, мені здавалося, що вона викрила наші злочинні задуми.
Спочатку ми таємно в моєї подруги заварювали коріння петрушки та материнку. Я все це чесно пила п’ять днів. Ховала відвари в ящику, де зберігалися протипожежні засоби. У тому самому ящику, де колись ховала і вигодовувала сліпе немовля-пацюченя. Удома відвари могли б помітити. Але нічого мені не допомагало. Одного ранку я зауважила дві краплини крові на трусах, але далі цього справа не йшла. Тоді ми вирішили розпочати операцію «Зрив». Операцію ми здійснювали в мене вдома, добре, що всі мої працювали. До школи ніхто з нас не пішов. Від самого ранку я пила материнку та петрушку, більше нічого не їла, потім дівчатка наповнили ванну гарячою водою та поставили поруч відро з окропом, щоб підливати; доводив воду до кипіння та підносив нові відра Марлен, до абортарію його не пустили.
Я всілася у ванну, було нестерпно гаряче, але я терпіла. У руки дівчата передали мені ручну швацьку машинку «Зінгер», що залишилася від моєї бабці. Не знаю, з чого її було зроблено, але то була дуже важка машинка. І я почала присідати з машинкою «Зінгер» у руках, мені було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запарені, наче естрадні зірки на сцені, але я продовжувала механічні рухи. Встала – сіла – встала – сіла, зарядка в піонерському таборі. І раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я присідала, а потім обм’якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дівчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка «Зінгер», до неї прилипли клаптики червоної матерії.
Потім подруги ледь витягли мене з води, добре, що я була худою, вони закутали мене в халат Марленчиної матері, який він спеціально приніс; халат був дорогий та теплий. Йому потім за це перепаде. У мені розпочинався землетрус. Я слухняно ковтнула пігулку анальгіну, більше ми нічого не мали і нас не було проінструктовано, як поводитися після операції «Зрив». Мої друзі сиділи поруч, хтось бігав на кухню, щоб принести мені гарячий чай, розповідали смішні історії, а потім і я почала щось розказувати, ми сміялися, потім я заснула, а коли прокинулася, ми знову розважали одне одного кумедними історіями, а я не вірила, що все скінчилося і що все це відбувалося та відбувається зі мною.
Чи я почувалася винною перед моїм малям, що прилипло червоними клаптиками до швацької машинки? Ні, я про це не думала. Узагалі. Я тоді навіть не думала про те, що могла б стекти кров’ю, що могла вмерти, що мені поталанило, що все могло б завершитися трагічно. Про все це я не думала, бо нічого не знала про можливі щасливі та нещасливі наслідки операції «Зрив». Я не замислювалася над тим, що для чогось Бог вирішив залишити мене на цій землі. І не знала, що згодом у мене буде доволі часу та випадків, щоби про все це подумати.
Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свій перший викидень, то, перебуваючи на відпочинку в Греції, побачила кав’ярню, де замість столів були швацькі машинки «Зінгер». Я зайшла, всілася за одну з них, натискала на ковану педаль, пила джин склянками, думала і плакала. Я потрапила в «зінгеровий» полон, швацькі машинки – знаряддя вбивці – маскувалися під столи кав’ярні та мовчки дивилися на мене – вбивцю, нам було що пригадати.