Остап Сливинський – поет, перекладач, есеїст, критик. Народився 1978 року у Львові. Автор поетичних збірок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004), «М’яч у пітьмі» (2008), «Рухомий вогонь» (2009, у польському перекладі Богдана Задури). Вірші та есеїстика друкувалися в часописах «Сучасність», «Четвер», «Критика», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг 76», «ШО», «Новинар», «Український журнал», газетах «Дзеркало тижня», «Поступ», «Коментар», «Львівська пошта», альманахах та антологіях. Поезії та критичні тексти перекладені 12-ма мовами. Був співупорядником і перекладачем Антології сучасної української та білоруської поезії «Зв’язокрозрив / Сувязьразрыў» (2006). Перекладає з польської, болгарської, македонської, англійської, російської, білоруської мов. За переклад книги А. Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» (2007) отримав Премію Посольства Польщі в Україні за найкращий переклад року.
Лауреат Літературної премії «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1997) та Премії Губерта Бурди для молодих поетів зі Східної Європи (2009).
З 2009 року входить до української редакції польсько-німецько-українського літературного часопису «Радар».
* * *
Як?
Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець
і воно зупиняється.
Не знаю, як пояснити.
Ще вчора досить було клацнути язиком,
і все застигало, радісне і примружене; воротар
підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт —
а я лише брязкав кишенями, усміхаючись.
І йшов, освітлюючи собою найближчу траву,
сам собі – ціль і куля, сам проводир і сліпець;
повний найпотрібніших слів —
однакових і різних, як пальці однієї руки.
Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі,
на рівнині – як тут, – де ніщо нікуди не впадає, де
дороги закінчуються в згромадженому листі;
у туманному центрі,
на самому дні вуха, де найглухіше.
Зонґ
Світло неспокійне, як шерсть на вітрі
– кінець лютого, полудень, —
і багато облич над великим
аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут —
ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби
не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і
прикурюють від одного вогню – як
непотрібні маятники, приєднані
до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка
флотилія на тлі сухопутних батьків.
Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою,
– знаю – між однакових дерев
їх водить блискучий король.
Вода (Бог у деталях)
Він був так само близько тоді,
коли ти – ще дитина – вперше побачив Його у деталях,
відкритого і втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,
подібного на якусь церкву біля залізниці
чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,
Як і тоді,
коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс, що шелестіли мокрим асфальтом,
а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу,
й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе
по блискучих листках живоплоту,
щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.
І тепер,
такий же, як Він – усміхнений і безмовний, —
ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.
Брама
Яка радість! Знов стільки величезних світил.
Люди та їхні тварини йдуть берегом.
Світ показав нам свій фокус і збирає просте причандалля:
декілька камінців, червону лампу над нескінченною водою,
затоки, в яких рибалять птахи.
Хто співав, тепер переводить подих.
Хто говорив чи писав, бачить вузол, який нічого ні з чим не зв’язує.
Де колись була Брама, тепер лежить освітлена сонцем лука.