* * *
кажеш – день
кажеш – вода
кажеш – тече
я відчуваю дотики позачасся
падає ранок
просто з твоїх очей
падає на лице промінь
падає щастя
день де були ми вдвох
де були ми всі
день що лунає музикою над нами…
випий роси – доведи щось потім отій росі…
дівчинка зовсім маленька – стрибає рядками
ніби вона – це все
а вона – це все
віриш слідам її і її волоссю
падає промінь
падає на лице
ця неймовірна
меланхолійна осінь
щоб захлинутися – вистачить кілька надій
аби збагнути що сталося – сяйвом отрути —
тепло торкнутися крил мов торкнутися вій
ніби – пробачити
ніби – померти
i не відчути
* * *
ногами по вікнах
пройшов дощ
ніби міcцеві вибори —
дівчинко я пам’ятаю усі твої голоси,
волосся в деталях – вигини вибрики вихори
викрики в темряву – мов у найкращі часи,
корки котрі на дорогах що тягнуть до тебе,
номер котрий не відповідає мені…
скільки води ще – хто скаже – у цьому небі?
скільки коштовних камінчиків там – на дні?
добре тому хто пірнув повернувся і вижив
вирвав останній стрибок – на останній межі…
час випинається час по-котячому хижий
яблуко мокре впало собі й лежить
* * *
ці небеса не варті твоєї присутності.
я вірю собі, тобі та від того не легше.
хочеться пити тебе, їсти з тебе черешні.
ніби усе як вперше, завжди як вперше…
карнавал розкутості
знаєш я міг би казати – тобі лиш казати
доки хмари сіють свої сніжинки.
ніхто не пояснить – ні виправдання, ні вчинки,
але пишу тебе – як на льоду картинки —
притрушеному, тонкому, ніби смачні цитати.
і твій запах що залишився на простирадлі.
і твій усміх котрий у мені ще досі…
я знов наступаю на ті ж самі граблі.
це осінь? ні – це зима. забудь про осінь.
адже легені тримають чимало повітря.
і твої таксі десь їдуть – нехай собі. вірю.
вигинаюся подібний змію, подібний звіру.
кружляю немов на лещатах обабіч виру
настромлюю тебе на вістря.
але поки ти є – десь є – хай не зовсім поруч
але поки все так – повторюється та існує
серце моє росте у мені як овоч
кожна клітина – коли росте – вібрує
* * *
кавалькада дощів
і рум’яно
ти таки контрастуєш із хмарами
й вибухає фортепіано
поцілунками…
хочеш – поганою
бути —
бісишся і
шаленіючи
світ тобі підкоряється – вражений
і нашіптує ніжне —
опівночі —
потойбічне ритмічне адажіо
* * *
ящірка не питається:
ти де
ящірка показує:
я тут
на літньому сонці
трава стає жорсткою
дві дівчинки
на пронизливих велосипедах
наближають минуле
і дорогу до ріки
натискаючи на педалі
розчавлюючи мене
* * *
так пахнуть молоді листки після дощу
так пахне річка…
немов з якогось там сторіччя
тебе висвітлюють зірки
ці фантастичні кольори плавці
у плавнях – плавні-плавні
такі зворушливі і вправні
учасники моєї гри
бо танці сонця – масть руда
бо подихи в алеях темних —
це все напевно недаремно
це все – вода вода вода
* * *
а жінка яку кохав – стала чужою дружиною
а книжка котру гортав – перестала бути цікавою
і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною
грієшся уночі чорною кавою
твої пролітають – і маякують крилами
чужі проминають – падає листя з дерева
маскуються по життю приливи з відливами
і виривають слова – то з серця то з черева
і сніг витягує зорі затягує вузлики
і олені мчать по небу кружляють між хмарами
і хочеться раптом побути на лезі музики
стрибнути у забуття чотирма октавами
Рожеве небо
ще тихо
але за мить
зацокотять підборами дівчата
повертаючись з нічного клубу
і рибалка на мопеді
пронесеться з повним кошиком риби
літо вміє виявляти спражню сутність речей
п’яні крики біля кіоску зазвичай
лунають гучніше за розмови ранкових птахів
десь у глибині зелених крон
листки вигинаються
і темні очі здаються невагомими
і лінія долі напинається ніби вітрило
і мости котрі
чи то поєднують
чи то розділяють нас
здригаються під тиском рожевого неба