* * *
вулична пташка дощ
видзьобує з наших розмов
раціональне зерно
перелітна пташка душа проситься у тепліші краї
а рідкісна птиця любов
в таких недоступних місцях кладе гніздо,
що ні один орнітолог-лох не знайде ні його, ні її
будемо жити тут на пташиних правах,
на темному боці місяця
вересня, дев’ять з половиною днів
доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг,
запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів.
не даватимем волі словам, бо слово не горобець,
бо невблаганний час стежить за нами в приціл,
бо між журавлем у небі й синицею в жмені
щодня розривається серце
і сонце знову сходить
на манівці
* * *
Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана,
дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала,
заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала,
і пустить його найдовшою у світі доріжкою.
Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє,
нібито все при тобі: і нозі, і руці є
тільки немає в тобі
для щему ущелини
для сльози сльозоточини
для душі віддушини.
І несе в собі чоловік, скільки може винести,
по самі краї заливається оковитою,
але як би душа у п’ятах його не билася,
а – не передбачено ніякого запасного виходу.
І живе собі чоловік, аж ходова зноситься,
аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить.
І під тиском обставин бухає кров носом.
І лежить чоловік на шляху.
І – ні пари з уст.
Кохання на відстані
зачитані до чорних дір листи,
і вже з рядка в рядок не доповзти,
не пронести підбите тіло змісту
повз розділових знаків блокпости
у цих листів засніжених полях,
де навіть галочка від нігтя твого – птах
реліктовий, у кров стирати лікті —
повзти nach Osten, або просто нах…
у цій давно не азбучній війні,
де окликів надривні позивні
обламуються в мертвому ефірі,
морзянку серця не вловить мені
є простір, але часу – на нулі,
щоб всі крапки розставити над «ні»
суцільна терра коґніта розлуки —
їй всі на світі мапи замалі
а там, де починаються рядки,
там над письмом, від ніжності крихким,
сидиш таким самотнім чоловіком,
що й літери тікають з-під руки
* * *
тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»
безбарвним голосом каже, напевно, всоте
за кожним разом втомлено трубку вішає,
думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…
я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,
цій її впертій брехні,
цьому її голосу.
вистукую номер, стискаю мобільник, звірію —
коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться
«зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»
скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,
що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,
і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта
для чоловіка, який себе поважає.
дай їй відпочити, відпусти її пораніше
хай піде собі на каву або до спа-салону,
подумай про інших, подумай врешті про інших —
поповни рахунок,
заряди батарею,
повернися в зону…
* * *
називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі
білому, наче сіль тропічних морів,
що в’їдається в шкіру
і жодною рідиною її не витравиш звідти
казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,
де (на поштівці тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні та кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло
в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд
називала рибою
писала, що дуже хоче торкнутись рукою
я не заперечував я чекав я навчився плавати
я вивчив напам’ять усі прибережні води
я перестав виходити на берег,
щоб її не проґавити,
та вона – не приходила
я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,
врешті-решт я зробився рибою,
мовчазною і сильною
то якого такого милого
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?
* * *
є така форма людських стосунків – колишні коханці
минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:
болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,
алергічний нежить дистанції,
фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить
тоді помагає дивитись на воду, яка колує
в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння
змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми
із задавненими рубцями дотиків і поцілунків
тоді згорнуті калачиком,
скоцюрблені волосини інтимності
на білій емалі піддону – як тріщини,
як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди
До Сильвії Плат
о Сильвіє, наставив на мене сильце
на ситцевих полях у дрібненьку кратку
так, наставив на мене сильце,
на лляних полях з рубчиком
хоче мене впіймати
окільцювати, о Сильвіє, хоче
на бавовняних полях, м’яких як забуття,
позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,
як відмираючий вид, Сильвіє
прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,
щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:
– мнути ці поля у кратку,
– зрошувати потом ці поля з рубчиком,
– знесилюватись і сивіти
на цих бавовняних полях, м’яких як забуття
о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу
дорожче, ніж Америка?