— Мені вже краще. Хоча по обіді було просто нестерпно. Ці мігрені стають щораз сильніші. Треба звернутися до лікаря. А щодо твоїх балачок — то говори собі, я не заперечую… звикла вже.

Це означало, що Марілла любить їх слухати.

Розділ 28

БЕЗТАЛАННА «ЛІЛЕЙНА ДІВА»

— Авжеж, Елейною будеш ти, Енн, — сказала Діана. — Я ніколи б не наважилася поплисти в човні за течією.

— Я теж, — здригнулася Рубі Джилліс. — Тобто я попливла б, якби нас було двоє чи троє, і ми сиділи в човні. Тоді це весело й цікаво. А лежати й удавати мертву… ні, я не зможу. Бо й справді помру від жаху.

— Звісно, це було б страшенно романтично, — припустила Джейн Ендрюс, — але я знаю, що спокійно б не влежала. Зривалася б щохвилини — подивитися, де я і чи не задалеко мене віднесло. А ти ж розумієш, Енн, це зіпсувало б усе враження.

— Таж руда Елейна — це просто смішно, — зажурилася Енн. — Я не боюся плисти в човні й дуже хочу бути Елейною. Але це таки смішно. Нехай буде Рубі — вона така біленька й коси має довгі, світлі, аж золоті — в Елейни ж вони «сяйвом на плечі стікали». Вона була Лілейною Дівою. А як можна бути Лілейною Дівою, коли ти руда?

— У тебе шкіра так само біла, як у Рубі, — серйозно відказала Діана, — а коси дуже потемніли, відколи ти їх зістригла.

— О, ти справді так думаєш? — вигукнула Енн, шаріючись від задоволення. — Я й сама бачила, тільки питати нікого не наважувалася — а ну ж мені сказали би, що це не так? Діано, а як ти вважаєш, їх уже можна назвати каштановими?

— Так, і думаю, що вони дуже гарні, — відповіла Діана, захоплено позираючи на короткі, мовби шовкові кучері, які Енн перев’язала кокетливою чорною оксамитовою стрічкою з бантиком.

Усі вони з’юрмилися на березі ставка поза Садовим Схилом, на невеличкому мисі, зусібіч порослому березами, що схиляли гілки до води. Наприкінці його розташувався маленький дерев’яний поміст, збудований для зручності рибалок і мисливців на качок. Там одного липневого пообіддя бавилися Рубі, Джейн і Діана, а згодом до них долучилася й Енн.

Того літа майже ввесь вільний час Енн і Діана проводили на ставку чи коло нього. Господа Бездіяльності відійшла в минуле: навесні пан Белл нещадно вирубав дерева на своєму дальньому пасовищі. Енн сиділа між пеньків і плакала, частково впиваючись романтичністю миті, проте швидко втішилася, бо зрештою, як невдовзі погодилися вони з Діаною, тринадцятилітнім дівчатам, що вже наближалися до чотирнадцятиліття, не личило гаяти час на такі дитячі забавки, як будиночок для ігор. Тим паче, на ставку вони віднайшли для себе значно цікавіші заняття. Було так гарно вудити форель з містка, та ще обидві подруги навчилися веслувати в маленькій плоскодонці, що її пан Баррі тримав для полювання на качок.

«Бавитися в Елейну» придумала Енн. Взимку вони вивчали поему Теннісона[10] на уроках, позаяк міністр освіти включив її до програми з англійської літератури для шкіл на Острові Принца Едварда. На уроках поему було розібрано по кісточках, учні аналізували кожнісіньке речення й лише дивом після цього ще бачили в ній якийсь сенс; утім, Лілейна Діва, Ланселот, Джіневра та король Артур стали для них живими людьми, а Енн потай сумувала, що народилася не в Камелоті. Ті давні дні, казала вона, були незмірно більш романтичні за теперішні.

План її прийняли з радістю. Дівчата вже з’ясували, що коли плоскодонку відіпхнути від помосту, вона пропливе за течією під містком і приб’ється до нижнього мису, де ставок вигинався. Так вони плавали вже безліч разів, і годі було вигадати щось краще для гри в Елейну.

— Добре, я буду Елейною, — неохоче згодилася Енн, котра хай і тішилася, що гратиме головну роль, а проте, маючи художній смак, не могла стерпіти разючої, як вона вважала, невідповідності між собою та своєю героїнею. — Рубі, ти будеш королем Артуром, Джейн буде Джіневрою, а Діана — Ланселотом. Але спершу ви всі будете братами й батьком. Старим німим слугою доведеться пожертвувати, бо в човні не вистачить місця для двох, якщо я пливтиму лежачи. І ще треба вистелити дно найчорнішим оксамитом. Діано, сюди гарно пасуватиме стара шаль твоєї мами.

Шаль принесли, Енн розклала її на дні й лягла сама, заплющивши очі та схрестивши на грудях руки.

— Вона справді ніби мертва, — схвильовано прошепотіла Рубі Джилліс, дивлячись на біле непорушне лице під мерехтливими тінями беріз. — Дівчата, мені страшно. Гадаєте, це добре, що ми так бавимося? Пані Лінд каже, що театральні вистави — то неймовірна гидота.

— Рубі, не згадуй про пані Лінд, — суворо звеліла Енн. — Це зіпсує нам враження, бо Елейна пливла в човні за сотні років до її народження. Джейн, простеж за цим, бо дурниця виходить, що Елейна мертва, а розмовляє.

Джейн «простежила» бездоганно. Золотого парчевого укривала не було, та за нього чудово послужила жовта серветка з японського крепу, яка прикрашала піаніно. Білої лілії напохваті теж не виявилося, втім, довгий блакитний ірис у схрещених руках Енн виявився не менш доречним.

— Тепер вона готова, — сказала Джейн. — Мусимо поцілувати її спокійне чоло, і кажіть обидві якомога тужливіше: ти, Діано, кажи: «Сестро, навіки прощай», а ти, Рубі — «Спочивай, кохана сестро». — Енн, усміхнися, на Бога, хоч трошечки! Ти ж пам’ятаєш, Елейна лежала, «ніби всміхнена». Отак краще. Відпихаємо човна!

Човна відіпхнули, і він ударився об стару палю, що на неї спирався поміст. Діана, Джейн і Рубі зачекали якусь хвилинку, пересвідчилися, що човен пливе за течією в потрібному напрямі й рвонули до містка — крізь ліс, тоді дорогою й схилом униз — де Ланселот, Джіневра та король Артур у їхньому виконанні мали чекати на Лілейну Діву.

Кілька хвилин Енн, поволі пливучи вздовж річки, відверто насолоджувалася своїм романтичним становищем — аж раптом сталося дещо геть неромантичне. Човен почав протікати. Враз Елейна зірвалася на рівні ноги, підхопила своє золоте укривало та найчорніший оксамит і втупилась у величезну щілину в дні плоскодонки, крізь яку до неї вливалася вода. Це жмут вовни, прибитий до човна, віддерся після зіткнення з палею. Енн і гадки про те не мала, хоч миттю збагнула, що вона в небезпеці. Невдовзі човен наповниться водою, і вона потоне, так і не допливши до нижнього мису. А де ж весла? Лишилися на помості!

Енн коротко здушено скрикнула — ніхто цього навіть не почув. Вона пополотніла, а втім, не розгубилася. Одна надія на порятунок у неї ще була. Одна-єдина.

— Я страшенно злякалася, — розповідала вона наступного дня пані Аллан, — і мовби кілька років минуло, відколи човен плив собі до містка. Води ставало дедалі більше. Я ревно молилася, та очей не заплющувала, бо знала, що Господь може врятувати мене, тільки підігнавши плоскодонку досить близько до однієї з паль, на яких стоїть міст, і зробити так, щоб я на неї видерлася. Ті палі, ви знаєте, — це колишні стовбури дерев, і вони дуже сукуваті. Я мала неодмінно молитися, та не забувала й про свою роботу: пильнувати й бути напоготові. Тож я повторювала знову й знову: «Милий Боже, нехай тільки човен підпливе до палі, а решту я вже зроблю сама». За таких обставин я й не думала робити молитву пишномовною й квітчастою. Та Господь однаково її почув, бо якоїсь миті плоскодонка просто наштовхнулася на палю, а я закинула на плече шаль і серветку з піаніно й видерлася на стовбур, що його послало мені Провидіння. І от, пані Аллан, я у нього вчепилася, а він був такий слизький, і ніяк було ні видряпатись нагору, ні спуститися вниз. Дуже неромантично, але тоді я про це не думала, бо хіба ж так можна, коли щойно уник водяної могили? Отож, я одразу проказала подячну молитву й зосередилась на тому, щоб триматися якнайміцніше. Адже я знала: для того, щоб опинитися на твердій землі, доведеться чекати допомоги від людей.

Човен проплив під містком і затонув. Рубі, Джейн і Діана, котрі вже чекали на нижньому мисі й бачили, як він зник просто на їхніх очах, нітрохи не сумнівалися, що й Енн потонула разом з ним. На мить вони вклякли, пополотнілі й нажахані цією трагедією; потім, оглушливо заверещавши, рвонули крізь ліс, навіть не спинившись на дорозі й не глянувши в бік моста. Енн, щосили вчепившись у свою ненадійну палю, спостерігала, як вони мчали геть, і чула їхні крики. Невдовзі мав прибути хтось на допомогу, та поки що їй було непереливки.