На станціях Біскайської затоки та Мак-Сіті за останні роки виросли, мов міражі, гігантські будівлі: заводи тунельних вагонів. Ці вагони викликали нову сенсацію. Вони були трохи вищі від пульманівських, зате майже вдвічі довші й удвічі ширші. Справжні крейсери, кіль яких спирався на чотири пари здоровенних подвійних коліс і які мали в своєму череві гіроскопи, холодильники, резервуари, кабелі й труби — цілий організм. У вагонах-ресторанах були обладнані чудові зали. (Кінематограф і музика мали скорочувати переїзд тунелем.)

Увесь Нью-Йорк юрмився біля станції Хобокен, щоб прокататися в тих новеньких вагонах — поки що хоч би до Мак-Сіті. А в самих тунельних поїздах всі до одного місця були розписані на перші три місяці вже за багато тижнів наперед. І ось настало перше червня...

Нью-Йорк прикрасили прапори. Лондон, Париж, Берлін, Рим, Відень, Пекін, Токіо, Сідней прикрасили прапори. Весь цивілізований світ відзначав першу поїздку Аллана як усенародне свято.

Аллан мав намір виїхати опівночі й опівночі другого червня (за американським часом) бути в Біскайській затоці. Вже кілька днів спеціальні поїзди з Берліна, Лондона й Парижа йшли до Біскайської затоки, а з усіх великих міст Сполучених Штатів — до Мак-Сіті. Цілі флотилії пароплавів вирушали на Азорські та Бермудські острови. Першого червня з раннього ранку до Мак-Сіті щогодини прибувало по двадцять поїздів, напхом напханих людьми — вони хотіли на власні очі побачити, як перший експрес Америка—Європа шугне в тунель. У великих готелях Нью-Йорка, Чікаго, Сан-Франціско, Парижа, Берліна, Лондона готувалися до банкетів, що мали початись о десятій вечора й тривати всі двадцять вісім годин. «Едісон-Біо» мало намір показувати в усіх тих готелях свій довжелезний — на цілих шість годин — фільм про тунель. У вар'єте та концертних залах виступали хори колишніх тунельників, що співали пісні про тунель. На вулицях продавалися мільйони поштових листівок з портретами Аллана, мільйони «tunnel-charms» [93] — невеличких камінчиків із штолень, у металевій оправі.

Аллан від'їздив рівно о дванадцятій ночі. Величезна, найбільша в світі платформа станції Хобокен була до останнього квадратного метра заповнена збудженими людьми, і всі витягували шиї, щоб хоч краєм ока побачити потужний, готовий до відходу тунельний поїзд. Він був сірий, як порох, і весь із сталі.

Тунельний поїзд налічував шість вагонів, рахуючи й головний. Він був яскраво освітлений, і щасливчики, що стояли найближче, зазирали крізь вікна до розкішних салон-вагонів. Люди гадали, що в перший поїзд сяде й Етель, бо нікого з пасажирів не взяли, хоч за квиток пропонували божевільні суми. Без чверті о дванадцятій опустили залізні жалюзі. Напруження в натовпі зростало з кожною хвилиною. За десять хвилин до дванадцятої чотири інженери увійшли до головного вагона, що нагадував торпедний катер з двома круглими очима на гострому носі. З хвилини на хвилину мав з'явитися Аллан.

Він прибув за п'ять хвилин до дванадцятої. Коли він ступив на перон, під дахом прокотився такий грім привітань, що станція, здавалося, ось-ось завалиться.

Аллан почав будівництво молодиком. Тепер це був змарнілий старий чоловік із білосніжним чубом, блідим зів'ялим обличчям і добродушними, сіро-голубими дитячими очима. За ним ішла Етель, ведучи за руку маленького Мака. Далі ступав згорблений дідок у пальті зі зведеним коміром і в широкому дорожньому кашкеті, натягнутому на самий лоб. Він був трохи вищий від малого Мака, й усі прийняли його за темношкірого слугу. То був Ллойд.

Невеличка, заввишки з метр мумія простягла руку Етель та малому Макові і обережно влізла до вагона: отже, пасажиром був Ллойд! Не імператор чи король, не президент республіки, а великодержавний Ллойд. Першим пасажиром були гроші!

Етель зосталася з хлопчиком на пероні. Вона привезла Мака з Роулі, щоб він став свідком цієї великої події.

Аллан попрощався з сином та Етель. Вона сказала:

— Well, good bye, Mac! I hope you will have a nice trip! [94]

Гіроскопи закрутилися, сповнивши вокзал лунким гудінням з присвистом. Коли вони набрали потрібного числа обертів, підпори автоматично відійшли від поїзда, і він повільно вийшов з вокзалу під шалені, радісні вигуки натовпу. Прожектори кидали снопи блідого світла на Хобокен, Нью-Йорк і Бруклін, сирени пароплавів у доках, на Гудзоні й у бухті, на Іст-Рівері гули й вили; дзвеніли телефони, працювали телеграфи... Нью-Йорк, Чікаго, Сан-Франціско вирували. В цій поїздці Аллана супроводжував тріумф усієї планети. Водночас на п'ять хвилин зупинилися всі технічні підприємства світу, перестали крутитися гвинти всіх пароплавів, що борознили цієї хвилини світовий океан; в цей час завили, загули сирени й свистки всіх поїздів і суден, які були в дорозі. Несамовитим, могутнім криком праця вітала своє творіння.

Старий Ллойд дозволив роздягти себе й ліг спати.

Вони були в дорозі.

О десятій годині тисячі людей сіли в готелях за столи, схвильовано обговорюючи майбутню поїздку. Грали оркестри. Збудження дедалі зростало. Людей охопило піднесення, вони навіть читали вірші. Тунель називали «найбільшою справою людських рук за всі часи». «Мак Аллан створив епос із заліза й електрики». Згадуючи про удари долі, що спостигли Аллана за двадцять п'ять років будівництва, його навіть називали «Одіссеєм новітньої техніки».

За десять хвилин до дванадцятої спалахнув екран товариства «Едісон-Біо». На екрані стояло: «Увага!»

Відразу запала цілковита тиша. І ту ж мить запрацював телекінематограф. У всіх найбільших містах світу водночас побачили вокзал Хобокен, чорний від людської юрби. Побачили потужний тунельний поїзд, побачили, як Мак Аллан прощається з дружиною та сином, як натовп на пероні махає капелюхами, як поїзд рушає...

Знявся невимовно радісний, гучний крик, що не стихав кілька хвилин. Люди вилазили на столи, розбивали й розтоптували сотні келихів від шампанського. Оркестри грали «Тунельну пісню»: Three cheers and a tiger for him!..» Але галас стояв такий несамовитий, що ніхто нічого не чув.

Потім на екрані постав напис: «Двадцять п'ять портретів». Аллан на початку будівництва. Аллан тепер. Прокотився новий ураган захоплених вигуків. Хоббі, Штром, Гарріман, Берман, С. Вулф, «Товстий Мюллер», Ллойд. Потім пустили сам фільм. Він почався з наради на даху «Атлантіка», з того дня, коли «в землю вперше встромили лопату». Протягом ночі перед очима глядачів з перервами проходили всі періоди будівництва, і щоразу, коли на екрані з'являвся Аллан, здіймався новий вибух радісного захоплення. У цьому довжелезному фільмі люди бачили катастрофу й страйк. Знов показували, як Аллан звертається через мегафон до армії робітників (а фонограф відтворював уривки його промови!), показували демонстрацію тунельників, велику пожежу. Все-все.

Через годину, о першій ночі, на екрані з'явилася телеграма: «Аллан в'їхав до тунелю. Юрба в неймовірному захваті! У товчії багато людей покалічено!»

Фільм ішов далі. Тільки через кожних півгодини його переривали телеграми: Аллан пройшов сотий кілометр... двохсотий кілометр... Аллан зробив на хвилину зупинку... Люди йшли в заклад на величезні суми. Фільм уже ніхто не дивився. Всі підраховували, билися об заклад, кричали! Чи вчасно Аллан прибуде на Бермудські острови? Перша поїздка Аллана стала своєрідним спортивним пробігом — пробігом електричного поїзда, і тільки! Диявол рекордів розходився! Вже першої години Аллан побив рекорд для електричних поїздів на лінії Берлін—Гамбург. На другій годині він впритул підійшов до світових рекордів аеропланів, а на третій перевершив їх.

О п'ятій годині напруження вдруге сягнуло апогею.

На екрані постав, переданий кінематографом, залитий яскравим сонцем вокзал на Бермудській станції; на платформі роїлися люди й пильно вдивлялися всі в один бік. О п'ятій годині дванадцять хвилин випірнає сірий тунельний поїзд і стрімко летить на камеру. Аллан виходить на платформу, розмовляє зі Штромом, потім обидва повертаються до вагона. Ще п'ять хвилин — і поїзд мчить далі. Телеграма: «Аллан прибув на Бермудські острови з запізненням на дві хвилини».

вернуться

93

Тунельних талісманів (англ.).

вернуться

94

Ну, прощавай, Маку! Сподіваюся, подорож у тебе буде приємна! (Англ.)