I серця не хвилюй дарма!
Ша в у л а
(в розпачi береться за голову).
Ще кажуть - вiйту клопоту нема!
Куди не ткнися - скрiзь одна рахуба:
Там кожум'яки голову гризуть,
Тут воєвода грiє чуба -
I тут i там виходить тiсний кут.
Завiса.
ВIДМIНА ДРУГА
Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.
Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.
І
Р и ц а р i
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане в землi,-
Назад земля поверне
Зерно, що їй дали.
Виносить хвиля перли
З морської глибини -
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане на днi.
Не згасли в пущах темних
Литовськiї вогнi,
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане у тьмi.
Ульрiка вводить обережно Свiчку.
У л ь р i к а
Постiй отут - ти звiдси все побачиш.
Не тупоти ногами, як ведмiдь.
С в i ч к а
А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,
Що в нас забрав вельможний воєвода.
На все б Подольє стало.
У л ь р i к а
Он, дивись,
То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз
Пожалування пану воєводi,
А той, що кубок золотий бере,-
Пирхайло-рицар - скiльки ж вiн вина
Та меду може випить - просто жах!
С в i ч к а
А хто отой - суворий, довговусий,
Убраний просто, з шрамом на лицi?
У л ь р i к а
Та це якийсь Звенигородський рицар -
Не рицар - якось дивно їх зовуть,-
Живуть вони в степу - татарiв б'ють
Й нiкому не коряться - Козир-Косог...
А, здумала. Козак! То ось i цей
Такий козак - старший над ними - Кмiтич.
С в i ч к а
Я чув про нього... Ось би нам таких.
(Озирається).
I як би це довiдатися тiльки,
Де грамоти ховає вiн...
У л ь р i к а
Ходiм...
Не бачу я, що панi тут... Та тихше.
Не тупоти. Ступає, наче кiнь.
Виходять. Свiчка озирається.
II
Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.
Р у з я
А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi
Там бавились в мисливському покої -
Спiвали, трохи випили. А що ж!
Сидiти та дивитись, як вони
Там вихиляють кубки,- дуже вдячна.
Ти чула, як спiває Флорiан,
Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.
А скiльки знає всяких вiн пiсень!
Г i л ь д а
Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi
Не до смаку твоєму чоловiку...
Р у з я
Ат, вигадки! Доволi вже того,
Що згодилась я жити в цiй хуртизi,
Та ще з таким ведмедем, що його
Лиш перець може трохи зворушити.
Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм -
Нащо вже я весела й нежурлива,-
Не вижила б, здається, й трьох хвилин.
Не дивно ж, що i ти така сумна...
Г i л ь д а
Була i я безжурна та щаслива
На батькiвщинi радiснiй моїй...
О, подивись, яке сумне це мiсто-
Як темно там в долинi... жодний вогник
Не свiтиться в хатах, неначе всi
Там вимерли... i чарiвник всесильний
Важку на мiсто руку наложив...
Яка нудьга... Коли я знов побачу
Мiй осяйний, веселий Кутногорськ...
Ру з я
А я мою Варшаву... о, вже йдуть.
Ну, постривай - тепер ми затанцюєм,
I джуру я нiкому не вiддам!
III
Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.
О л ь ш а н с ь к и й
То там, я чув, привiлля на степу,
На ваших тих грунтах Звенигородських
Земля не мiряна - ори де хочеш,
А риби, м'яса, меду хоч залийсь,
К е з г а й л о
А перцю-то напевно вже нема.
К м i т й ч
Привiлля, що й казати, там, мiй княже,
А перцю бiльш як треба - так i жди,
Щоб татарва, як вихор, не знялася
Та перцем не засипала очей.
I оремо i сiємо з шаблями,
З сокирою лягаєм i встаєм.
П и р х а й л о
Та хто ж вони, цi люди? Козаки?
Напевно, лотри, наволоч ледаща...
К м i т и ч
Ця наволоч є купка смiльчакiв,
Що не злякалась шаблею й сохою
Далекi нашi межi боронить!
Недовго б ти пишався в вашiй Вiльнi,
Коли б ми там не бились на чолi.
Давно б уже сидiв в татарськiй ямi.
П и р х а й л о
(про себе).
Зухвалий хлоп!
Виходить обурений.
К е з г а й л о
(регоче).
Ха-ха! Я бачу, й ти
Умiєш перцем очi засипать.
Стривай, я скоро сам до вас приїду.
Набридло вже за мурами сидiть.
Р у з я
Та годi вже - нуднi розмови вашi
Могли ви там за кубками вести.
Пора до танцiв - пане воєводо,
Звели музицi грати для гостей.
В о є в о д а
Не проти я рицарської розваги,
Нехай дадуть до танцiв перший знак.
(Фанфари).
Лунає гасло втiхи й насолоди,
Хай кожен гiсть запросить i веде
Прекрасних пань звичаєм стародавнiм.
Подає руку Гiльдi, iншi подають своїм дамам, i всi обходять залу повiльним урочистим темпом, пiсля чого вiдводять дам на їхнi мiсця.
Р у з я
Тепер танцю веселого й швидкого,
Щоб розiгрiти, розiгнати кров!
Пан Ольбрахте, звели, щоб джура твiй
Веселого нам танцю влаштував.
Гоньоного, вирваного, млинка,
Такого, як в Варшавi чарiвнiй.
О л ь ш а н с ь к и й
(до Кезгайла).
I справдi, що з дружиною такою
Тобi не треба перцю, друже мiй.
Вона сама - як перець стручковий.
К е з г а й л о
Дивися краще, щоб тобi в ярах
Не всипав майстер Свiчка перцю з маком.
Рузя та iншi дами тягнуть на середину Флорiана, молодого вродливого джуру.
Р у з я
Мерщiй-бо, Флорiане, заспiвай
Пiсень веселих до танцiв швидких.
Ф л о р i а н
Тодi ставайте, панi й кавалери,
Давайте "пшепюречку" танцювать.
Спiває. Всi стають кружка й танцюють, не пускаючи з кола "пшепюречку", що танцює всерединi й нарештi прориває коло.
Ф л о р i а н
Як в ставку кружляють рибки,
В'ються ластiвки моторнi,
Як в млинi танцюють жорна,
Ми в танку зiв'ємось швидкiм.
А панянка в колi в'ється,
На всi боки утiкає -
Скрiзь їй виходу немає,
Скрiзь їй пiсня в очi ллється:
Фiт, фiт, фiт, пшепюречко,
Хорошуле, бiлолиця,
Не втечеш ти до пшеницi,
Не втечеш ти, коханечко!
Р у з я
Тепер гоньоний. Ценар чи млинка!
Ф л о р i а н
Прекрасних пань покiрний я слуга.
О л ь ш а н с ь к и й
Дивись, у залi, наче вихор буйний,
Знялися танцi з захватом новим.
Танцi.
В о є в о д а
Поглянь, Кезгайле, де твоя дружина,
Вирує там веселiсть через край.
Лиха з такою жiнкою година,
Хоч нi на крок од себе не пускай.
К е з г а й л о
Не бачу в тiм лихої я прикмети,
Що в танцях жiнцi весело моїй -