Молитви по до­розі, щоб гос­подь

І ум йо­го, і сер­це освітив.

Ввійшовши до Ва­лентія в’язниці,

Кайдани батько з си­на мовч­ки зняв

І мовч­ки вий­шов. Наб­ли­зивсь Пам­филій

І, осінив­ши­ся зна­ком хрес­та,

Сказав: “Прос­лав­лен будь гос­подь на небі,

Що в серці твоїм, си­ну, роз­бу­див

Бажання прав­ди, світла й царст­ва сво­го!

Я, смир­ний раб йо­го, со­суд ску­дельний,

Вважатимусь щас­ли­вим - от­во­ри­ти

Тобі, освіче­но­му, двері раю.

Велика, си­ну, сла­ва твоїх діл

Пішла по світі, чес­на, доб­ра сла­ва.

Багато ти страж­ду­щих укоїв,

Багато сліз сирітських осу­шив, -

А всі во­ни за­пи­сані у бо­га.

Бо бог наш, си­ну, ми­ло­сер­дя бог,

І син йо­го ска­зав свя­теє сло­во:

“Не кож­дий, що мні ска­же “Гос­по­ди!

господи!”

Ввійде до царст­ва мо­го!” Віра, си­ну,

Без діл мерт­ва, і лиш тру­дящі ру­ки

Та щи­ре сер­це го­ри пе­ре­но­сять”.

Стояв Ва­лентій, слу­хав і стовпів,

Мов кож­де з тих спокійних, яс­них слів

Було уда­ром мо­ло­та в чо­ло.

Вкінці отя­мивсь, го­ло­ву схи­лив

І смир­но обізвавсь: “Я грішний, от­че!”

“Бог ми­ло­серд­ний, си­ну, - відка­зав

Памфилій, - лік ли­шив нам і на гріх.

Коли у те­бе сок­ру­ше­не сер­це

І щи­рий жаль, то сповідай­сь гріхів.

Я маю вдасть прос­ти­ти їх тобі”.

І звільна, за­пи­на­ючись, розк­рив

Валентій всі свої грижі й пе­чалі

Перед Пам­филієм, все те, що після

Розмови з стар­цем зру­ше­на ду­ша

З гли­бин сер­деч­них виг­реб­ла й страш­ним

Гріхом вва­жа­ла. Сти­ха, доб­ро­душ­но

Всміхавсь Пам­филій, слу­ха­ючи тих

Уриваних, га­ря­чих слів. Він ба­чив

Перед со­бою яс­ну, чис­ту ду­шу,

Що рвесь нев­держ­но до доб­ра й до прав­ди,

Та ба­чив ра­зом, над яку бе­зод­ню

Страшенних сумнівів, грижі, роз­пу­ки

І са­моз­ни­щен­ня дійшла ду­ша та,

Як тяж­ко з не­без­печ­них тих шпилів

Звести її на рівную до­ро­гу

Спокою й умірко­ван­ня, що скром­но

Веде по розг­рані доб­ра і зла.

“Мій си­ну, - рік він, як скінчив Ва­лентій, -

Один ще гріх, най­більший з всіх гріхів,

Ти утаїв мені”. -

“Який гріх, от­че?” -

Спитав Ва­лентій і поблід з три­во­ги.

“Страшенний гріх: невіру в лас­ку бо­жу!

Чи ду­маєш, що на землі й на небі

Є хто безгрішний, крім од­но­го бо­га?

Сім раз на день упа­де й пра­вед­ник

І сім раз вста­не. Бог, як батько доб­рий,

Всі наші сла­бості най­ліпше знає,

Бо нас сла­би­ми сот­во­рив; не так

Болить йо­го наш гріх, як ве­се­лить

Наш жаль, по­ку­та й щи­ра хіть поп­ра­ви”

“О так, поп­ра­ви щи­ро я ба­жаю!

Хрести мя, от­че, і бла­гос­ло­ви

Спокутувать гріхи свої в пус­тині,

В мо­литві, сльозах, в строгій са­моті!”

“Хрестити ра­до я хре­щу те­бе, -

Сказав Пам­филій, - але йти в пус­ти­ню

Благословить те­бе не мо­жу, си­ну”. -

“Не мо­жеш?” -

“Ні, так, як гос­поднім сло­вом

Благословить не мо­жу зла, убійства,

Непошанівку за­повідей бо­жих”.

“Хіба ж се зло - мо­ли­тись і терпіти?” -

“Чи ж се доб­ро - вби­вать вітця ста­ро­го?” -

“Щоб тішить батька - я вби­ваю ду­шу”, -

“А вбив­ши батька, ти спа­сеш її?” -

“Іду ту­ди, де менш по­кус до зла”. -

“Герой іде ту­ди, де густ­ше стріл”. -

“Я не ге­рой, я зла не пе­ре­мо­жу”. -

“Сли так, то й наз­ви хрис­тя­ни­на ти

Не стоїш. Не втікать від зла ка­зав

Христос, а з злом бо­ро­ти­ся що­си­ли.

Бо як поч­нем усі від зла втіка­ти,

То за­па­нує зло на всій землі.

Повір мні, си­ну, світ не є так злий,

Як гу­то­рять пус­тин­ни­ки-аске­ти,

Котрі йо­го й не зна­ють. Мно­го мож­на

Добра зро­би­ти, люб­ля­чи лю­дей,

І те доб­ро на­пев­но пе­ре­ва­жить

Усі гріхи, з жит­тям тим не­роз­лучні.

І вір мні, бор­ше всту­пить в царст­во бо­же

Любов без віри, ніж віра без люб­ви”

Валентій слу­хав, але не всту­па­ли

Слова ті до йо­го душі; якесь

Підозріння бу­ди­лось в нім, чи се

Не підступ батька, щоб зло­вить йо­го.

Коротка ас­ке­тич­на прак­ти­ка

Порозпускала вже коріння в серці.

І він рішивсь на підступ підсту­пом

І хитрістю на хитрість відповісти.

“Так що ж ро­би­ти ра­диш мні, о от­че?”

“Покинь дум­ки про сльози і пус­ти­ню.

Вшануй батьківське сер­це і лю­бов,

Трудись по-давньому! Твій щи­рий труд

Бог над­го­ро­дить вірною жо­ною,

Дітьми і всім доб­ром. От­се моя

Сердечна ра­да, се по­ку­та бу­де

За ті гріхи, що ти мені сповів.

Коли мені спов­нить се при­ре­чеш,

Тоді я розгрішу тя в ім’я бо­же

І хрест гос­по­день пок­ла­ду на те­бе!” .

І ті сло­ва, хоч з сер­ця гли­би­ни

Плили, в умі Ва­лентія ли­шень

Скріпили ще підозріння по­га­не.

Він чув, як ост­рий біль прой­шов му сер­це,

Но швид­ко пе­реміг се­бе. Схи­лив­шись

І б’ючи в гру­ди, рік він: “Прирікаю!”

Мов ан­гел щас­тя про­летів в тій хвилі

На не­ви­ди­мих кри­лах по­над дім,

Так все віджи­ло, зра­ду­ва­лось в нім.

Прикликаний Пам­филієм, отець

З сльоза­ми ки­нув­ся на шию си­на,

І обнімав, і цілу­вав йо­го,

До ніг впа­дав Пам­филію, без­зв’язні

Щасливі воск­ли­ки замісто слів

Видобувалися з гру­дей йо­го.

Весь дім прист­роєно в праз­нич­ний вид,

Усі ра­би діста­ли вольні лис­ти

І щедрі да­ри. Щоб з лю­би­мим си­ном

Не роз­лу­ча­ти­ся нічим навіки,

Отец рішив­ся тож при­ня­ти хрест,

Рішилась тож і Сільвія Мамілла.

Все, все бу­ло за­бу­те! Сльози всі,

Неспані ночі, пе­ре­буті му­ки!

Валентій жив! Між ни­ми жив! Вер­тав

Назад в жит­тя, з кот­ро­го їм гро­зи­ла

Геть ви­дер­ти йо­го таємна си­ла.

Минають ясні дні. Радіє батько,

Радіє й Сільвія. Їі діво­ча

Уява вже ма­лює їй чарівний,

Щасливий день, ко­ли її лю­бов

Найкращої дізнає над­го­ро­ди,

Коли в руці Ва­лентія спо­чи­не

Її ру­ка, батьківське й бо­же сло­во

Благословить їх на щас­ли­ву путь

Життя в любві. О гар­ний, гар­ний дню,

Чи дов­го ж то ще жда­ти їй на те­бе?

Та що ж, не радісно, ма­буть, пли­ли

Ті дні для то­го, круг кот­ро­го вся та

Любов, мов пер­ла круг яд­ра, гор­ну­лась.

Валентій в домі, на­че тінь по­ну­ра,

Ходив в за­думі мовч­ки, ос­то­ронь

Від всіх. В то­ва­ристві сидів, мов в терні.

Де й ділась дав­ня бесідливість щи­ра!

Немов медвідь на лан­цюзі, глядів він

Довкола, ки­дав зне­хо­тя сло­ва­ми,

А йду­чи, якось бо­яз­но дов­ко­ла

Оглядувавсь, мов злодій.

Не ка­зав

Отець йо­го слідить, ні пільну­ва­ти,

Лякаючись ще дуж­че под­раз­нить

Його уяву.

“Хорий ще, - він ду­мав, -

А сво­бо­да - най­кра­щий лік на ту

Хоробу”. Знав він, що Ва­лентій, дав­ши

Святеє сло­во - не тікать в пус­ти­ню,

Вже й не вте­че. Ох, та не знав не­щас­ний

Отець, яку стра­шен­ну му­ку син

Терпів! Не знав, що син що­день, щоніч

По пиш­но­му саді йо­го блу­кає

І ру­ки ло­мить, го­ло­вою б’є

О білий камінь, то в гу­ща­вині

Кропивою, тер­ном би­чує тіло,

Що всіх мо­литв йо­го один кінець,