• 1
  • 2
  • »

Василько виїхав на уз­лiс­ся. За лi­сом бу­ло по­ле. На по­лi, край лi­су, сто­яв хрест. Ва­силько по­ба­чив хрест i зра­дiв. "Адже я на до­ро­зi… Се до­ро­га до се­ла, де жи­ве мiй дядько… не­да­ле­ко до се­ла…" Ва­силько виїхав на до­ро­гу… Але що се за вог­ни­ки бли­ма­ють пiд лi­сом?.. Що се чор­не во­ру­шиться на снi­гу?.. Враз ко­нi жах­ну­лись i сiп­ну­ли вбiк. "Вов­ки", - по­ду­мав Ва­силько. Вiн що­си­ли за­тяв ко­нi i вхо­пив­ся за гри­ву… Пе­ре­ля­ка­ний, без шап­ки, за­по­ро­ше­ний снi­гом, мчав­ся Ва­силько по до­ро­зi на­зуст­рiч хо­лод­но­му вiт­ро­вi. За ним навз­до­гiн бiг­ли два вов­ки, ви­ги­на­ючи сi­рi хреб­ти… А хур­товина ви­ла, кру­ти­ла снi­гом та за­мi­та­ла їх слi­ди.

III

Вирядивши Ва­силька, Яким ле­генько зiтх­нув; вiн про­дав ялин­ку за доб­рi гро­шi, а гро­шей бу­ло притьмом тре­ба: тре­ба бу­ло i чо­бiт жiн­цi, тре­ба бу­ло i на Но­вий рiк де­що купи­ти… Яки­мо­вi тро­хи жаль ста­ло Ва­силька, що так лю­бив тую ялин­ку. Та що вдiєш, ко­ли бi­да: нi в вi­що вдяг­ну­ти­ся, нiчог­о й ку­са­ти…

Олена по­ра­лась ко­ло пе­чi, ха­па­ючись, щоб ус­тиг­ти на по­ру з ве­че­рею.

Нiхто не пос­те­рiг, що над­во­рi iшов снiг.

Аж дiв­чат­ка, бав­ля­чи­ся пiд вiк­ном, ра­дiс­но скрик­ну­ли:

- Снiжок! Снi­жок! Пус­тiть нас, ма­мо, над­вiр! Оле­на та Яким ра­зом гля­ну­ли в вiк­но.

- Ой ли­шенько! Як той бiд­ний Ва­силько приб'ється до­до­м­у в та­ку не­го­ду! - скрик­ну­ла Оле­на.

Яким вий­шов над­вiр. Не­бо за­во­лок­ло­ся снi­го­ви­ми хма­рами, рвач­кий вi­тер за­би­вав дух. Яким стри­во­жив­ся. "Ко­ли б ще яка бi­да не лу­чи­лась хлоп­це­вi", - по­ду­мав вiн.

- Ну, що? - спи­та­ла Оле­на, як вiн увiй­пїов до ха­ти.

- Завiрюха… та, мо­же, ущух­не… по­ви­нен би Ва­силько над'їха­ти.

А хур­то­ви­на не вщу­ха­ла. Оле­на раз у раз заг­ля­да­ла в вiк­но, ви­бi­га­ла над­вiр i все зiт­ха­ла та бiд­ка­ла­ся.

Вже смер­ка­ло­ся, а Ва­силька не бу­ло.

Олена пла­ка­ла. I на­що бу­ло по­си­ла­ти ди­ти­ну про­ти но­чi! На­че без тих трьох кар­бо­ван­цiв i не обiй­шлось би? Що з тих гро­шей, ко­ли че­рез їх мож­на поз­бу­тись най­стар­шої ди­тини? Оле­на му­чи­лась i уяв­ля­ла со­бi, як Ва­силько збив­ся з до­ро­ги, як на­па­ли на йо­го вов­ки, як во­ни роз­ри­ва­ють по шма­точ­ку її лю­бу ди­ти­ну… Сер­це її об­ли­ва­ло­ся кров'ю, сльо­зи за­ли­ва­ли очi. Яким мов­чав, але три­во­живсь не менш од Оле­ни. Вiн щох­ви­ли­ни ви­хо­див над­вiр, вдив­лявсь у тем­ря­ву, прис­лу­хавсь, як виє хур­то­ви­на, на­да­рем­не спо­дi­ва­ючись по­ба­чи­ти Ва­силька, по­чу­ти йо­го го­лос…

Люди дав­но вже ве­че­ря­ли, а в Яки­мо­вiй ха­тi й за­бу­ли, який сьогод­нi день. Дiв­чат­ка пос­ну­ли, до­жи­да­ючи ве­че­рi; ста­рi су­му­ва­ли, їжа не йшла їм на дум­ку. Хло­пець су­сi­дин при­нiс ве­че­рю. "Про­си­ли вас на ве­че­рю батько й ма­ти, i я вас про­шу. Будьте здо­ро­вi з свя­тим ве­чо­ром!" - про­ка­зав вiн дзвiн­ким го­ло­сом, по­да­ючи мис­чи­ну в хуст­цi. "А де ж Ва­силько?" - пос­пи­тав вiн пе­ре­го­дом. Оле­на за­го­ло­си­ла. Го­с­по­ди! Всi лю­ди ра­дi­ють, ве­се­ло, як бог при­ка­зав, зу­стрi­чают­ь ве­ли­ке свя­то. Тiльки її по­би­ла ли­ха го­ди­на, вi­дiр­ва­ла вiд неї лю­бе ди­тя й ки­ну­ла йо­го в хур­то­ви­ну на по­талу вов­кам-сi­ро­ман­цям. Усю нiч сум лi­тав по ха­тi, шар­пав за сер­це бiд­них лю­дей та не да­вав їм спа­ти…

IV

Вранцi вип­ли­ло яс­не со­неч­ко на по­гiд­не не­бо ог­ля­ну­ти, що зро­би­ла нiч з зем­лею. Вi­тер стих, i чис­тий свi­жий снiг срiб­лом сяв пiд бла­кит­ним на­ме­том не­ба. Зем­ля на­че вбра­лась на рiзд­во у бi­лу со­роч­ку.

Скоро роз­вид­нi­лось. Яким пi­шов до су­сi­да про­ха­ти ко­ней. Вiн мав їха­ти шу­ка­ти Ва­силька. Оле­на на­мог­ла­ся їха­ти з ним.

Весело ри­пi­ли са­ни по снi­гу, ве­се­ло бiг­ли ко­нi, хоч дорог­а бу­ла тро­хи за­би­та. Та не­ве­се­ло бу­ло на сер­цi в Яки­ма та в Оле­ни. Во­ни роз­див­ля­лись на всi бо­ки, бо­ячись по­ба­чи­ти який слiд Ва­силька. Але всю­ди бу­ло рiв­но, бi­ло; снiг бли­щав, аж очi бо­лi­ли гля­ну­ти на йо­го. Во­ни в'їха­ли в лiс. Оле­на пильно ди­ви­лась ме­жи де­ре­ва; їй все зда­ва­ло­ся, що во­на ба­чить то са­ни, то свит­ку Ва­силько­ву, то кiнськi но­ги…

- Коли б хоч їхав хто, - обiз­вав­ся Яким, - роз­пи­та­ли б, чи не ба­чив чо­го в лi­сi.

Зустрiли яко­гось жид­ка од­нiєю ко­няч­кою. Яким роз­повiв йо­му своє го­ре та по­чав роз­пи­ту­вать.

- Я ба­чив зла­ма­нi са­ни, а на них ялин­ку, - ска­зав той. - По­дай­тесь лi­сом уп­ра­во­руч.

- Ой, не­ма вже мо­го Ва­силька, не­ма моєї ди­ти­ни! - заго­ло­сила Оле­на. Той крик сер­ця бо­лiс­ною лу­ною роз­лiг­ся в Яки­мо­во­му сер­цi.

Ще зда­ле­ку за­ма­ня­чи­ли на до­ро­зi по­ла­ма­нi са­ни, зазел­е­нiла при­си­па­на снi­гом ялин­ка. Яким пiд'їхав до са­ней. Оле­на пер­ша зiс­ко­чи­ла i по­ча­ла при­па­да­ти до са­ней та ту­жити на ввесь лiс. Яким сто­яв, сум­но схи­лив­ши го­ло­ву. "Так, - ду­мав вiн, - Ва­силька з'їли вов­ки…" Враз щось пiд'їха­ло. Яким озир­нувсь i не хо­тiв вi­ри­ти своїм очам. Пе­ред ним сто­яли йо­го ко­нi, а на са­нях си­дiв Пет­ро, бра­тiв най­мит.

- Ти звiд­ки взяв­ся тут? - скрик­нув Яким.

- Та ха­зяїн пос­ла­ли ме­не по ва­шi са­ни. Ще й ка­за­ли i сю ялин­ку вiд­вез­ти до па­на… Ва­силько об­ла­мав­ся учо­ра, зби­всь з до­ро­ги i лед­ве до­бив­ся до нас уно­чi.

- То Ва­силько жи­вий?! - скрик­ну­ли ра­зом Яким i Оле­на.

- Та вже ж жи­вий… Оце не­дав­но поїха­ли вдвох з на­шим Омельком до­до­му.

- Чи ти не бре­шеш?!

- Хiба ж я пес - бре­ха­ти! - обiз­вав­ся Пет­ро.

- Слава то­бi, гос­по­ди! - зра­дi­ли бi­до­лаш­нi. - Сла­ва то­бi, го­с­по­ди, що вiн жи­вий!

Петро взяв ялин­ку на свої са­ни, а по­ла­ма­нi са­ни примос­тили на Яки­мо­вих. Яким вйо­кав, на ко­нi, пос­пi­ша­ючи до­дому.

Василько вже був до­ма. Яким та Оле­на пла­ка­ли з ра­до­щiв, обiй­ма­ючи Ва­силька.

- Ми вже ду­ма­ли, що не по­ба­чи­мо те­бе, - ка­за­ли во­ни.

А Ва­силько ве­се­ло ще­бе­тав, опо­вi­да­ючи свої при­го­ди в лi­сi.

21 листопада 1891, с. Лопатинці.