• «
  • 1
  • 2
Коцюбинський М. М.
ЯЛИНКА
(оповідання)
I

Настав Свя­тий ве­чiр.

В Яки­мо­вiй ха­тi ки­пi­ла ро­бо­та. В пе­чi трi­щав во­гонь та си­чав борщ. Оле­на, ма­ти Ва­силько­ва, кру­ти­ла го­луб­цi на ве­че­рю. Ва­силько си­дiв до­лi та м'яв мак до ку­тi. Васильк­овi бу­ло лiт два­над­цять. Вiн був най­стар­ший у сiм'ї. Ва­силько м'яв мак i все пог­ля­дав то на двох сест­ри­чок, що гра­ли­ся з ко­том, то на батька, що си­дiв на по­лу,схи­лив­ши го­ло­ву.

"Чого батько жу­ряться? - ду­мав вiн. - Чи то­го, що нездуж­ають, чи то­го, що не­ма гро­шей ви­ку­пи­ти вiд шев­ця ма­ми­нi чо­бо­ти?"

Рипнули две­рi. В ха­ту увiй­шов який­сь чо­ло­вiк.

- Добридень вам, - удав­ся вiн до Яки­ма.- Чи не про­да­ли б ви, чо­ло­вi­че, тiєї ялин­ки, що рос­те у ва­шiм са­доч­ку? Па­ни пос­ла­ли ме­не знай­ти дi­тям ялин­ку на свя­тий ве­чiр; я вже дру­гий день шу­каю i не мо­жу знай­ти гар­ної…

Яким по­мов­чав.

- А що б ви да­ли? - спи­тав вiн пе­ре­го­дом.

- Та вже не бу­де­мо тор­гу­ва­тись… Ка­жiть цi­ну…

- Три кар­бо­ван­цi дас­те, - вiд­по­вiв Яким.

- Тату, - обiз­вав­ся Ва­силько трем­тя­чим го­ло­сом,- таж то моя ялин­ка, ви її по­да­ру­ва­ли ме­нi ще то­дi, як ме­не похвал­ив учи­тель.

На бла­кит­нi очi в бi­ля­во­го Ва­силька на­бiг­ли сльози. Йо­му жаль ста­ло зе­ле­ної струн­кої ялин­ки, що од­на зве­се­ля­ла зи­мою са­док. Батько гля­нув на си­на. Ва­силько за­мовк, про­чи­тав­ши в то­му пог­ля­дi не­ви­мов­ний сму­ток.

- Добре, я дам три кар­бо­ван­цi, - обiз­вав­ся чо­ло­вiк, - але му­си­те прис­та­ви­ти ялин­ку сьогод­нi, бо па­ни ще хо­тять приб­ра­ти її на ве­чiр.

- А як її прис­та­ви­ти, ко­ли я сла­бий, а хло­пець ма­лий ще, - ска­зав Яким.

Чоловiк гля­нув на Ва­силька.

- Не так-то вже й ма­лий ваш хло­пець… Та й не­да­леч­ко їха­ти - го­ди­ну… За­вид­на за­ве­зе, за­вид­на й по­вер­не…

Яким по­ду­мав i мах­нув ру­кою.

- Якось во­но бу­де… мiс­теч­ко не за го­ра­ми.

Чоловiк дав зав­да­ток, роз­ка­зав, ку­ди за­вез­ти ялин­ку, i пi­шов.

Яким тро­хи по­ве­се­лi­шав: за три кар­бо­ван­цi мож­на бу­ло ви­ку­пи­ти вiд шев­ця жiн­чи­нi чо­бо­ти. Хва­ли­ти бо­га, Оле­на не хо­ди­ти­ме на свя­та в под­ра­них чо­бо­тях.

Вiн одяг­ся, узяв со­ки­ру й по­дав­ся в са­док. За батьком по­бiг i Ва­силько.

В сад­ку ле­жав гли­бо­кий снiг. Яки­мо­вi но­ги, узу­тi в здо­ровi чо­бо­ти, гли­бо­ко по­ри­на­ли в снiг i ли­ша­ли за со­бою цi­лу низ­ку ямок. Ва­силько то стри­бав у тi ям­ки, то роз­гор­тав но­га­ми бi­лий пух­кий снiг. Чор­нi, го­лi де­ре­ва сто­яли в сад­ку, нас­тов­бур­чив­шись за­мерз­ли­ми гi­лоч­ка­ми, i, на­че мерт­вi, не во­ру­ши­ли­ся од вiт­ру. Пiд де­ре­ва­ми, на бi­ло­му, як цу­кор, снi­гу, сiт­кою ляг­ла тiнь. Аж ось зда­ле­ку зе­ле­ною гли­цею за­ма­ня­чи­ла ялин­ка. Ва­силько з батьком пi­дiй­шли до ялин­ки.

Їм обом жаль ста­ло мо­ло­до­го де­рев­ця. Струн­ке, зе­ле­не, ве­се­ле, во­но ма­яло гi­лоч­ка­ми, на­че ра­дi­ло гос­тям… Яким пi­дiй­шов ближ­че, за­мах­нув­ся со­ки­рою i вда­рив по сто­в­бу­р­овi. Ялин­ка зат­рем­тi­ла вiд ни­зу до вер­шеч­ка, на­че зля­ка­ла­ся нес­по­дi­ва­но­го ли­ха, i кiлька зе­ле­них глиць упа­ло на снiг. Яким ру­бав, а ялин­ка трем­тi­ла, як у про­пас­ни­цi. Ва­силько­вi зда­ва­лось, що во­на от-от зас­тог­не. Аж ось де­ре­в­це по­хи­ли­ло­ся, хрус­ну­ло i, пiд­тя­те, впа­ло на снiг… Ва­си­ль­ко­ ма­ло не пла­кав з жа­лю. Вiн ба­чив, як батько взяв ялин­ку за стов­бур, за­ки­нув на пле­чi i по­нiс. Вер­ше­чок з ялин­ки во­лiк­ся за батьком i ли­шав на снi­гу дов­гу, мов сте­жеч­ка, смуж­ку. Ва­силько гля­нув на свi­жий пеньок, i двi сльози­ни ско­ти­лись йо­му по щiч­ках. Вiн не мiг ба­чи­ти то­го пенька, то­го мiс­ця, де за хви­лин­ку пе­ред цим сто­яла йо­го ялин­ка, i по­чав на­гор­та­ти снi­гу на пеньок. Не­за­ба­ром з-пiд ку­пи снi­гу не ста­ло вид­ко пенька.

- Васильку, го-ов! а йди сю­ди! - гук­нув з под­вiр'я батько. Ва­силько по­бiг до батька.

- Лагодь, си­ну, са­ни, вiд­ве­зеш ялин­ку. Та ха­пай­ся, си­ну, бо вже ген-ген з по­луд­ня, а тре­ба вер­ну­тись за­вид­на… Ко­ли б ще снi­гу не бу­ло, - ка­зав Яким, удив­ля­ючись у край не­ба, - на­че хма­ра на­су­вається. Не гай­ся, Ва­сильку, не гай­ся, бо не­ра­но…

На ста­реньких са­нях ле­жа­ла вже ялин­ка. Ва­силько по­чав ла­го­ди­тись у до­ро­гу. Вiн зап­рiг ко­ней, удяг ко­жу­ши­ну i виїхав з дво­ру.

II

Повiвав хо­лод­ний вiт­рець. З краю не­ба на­су­ва­лись бi­лi, на­че мо­лочн­i, хма­ри. Раз­но бiг­ли ми­шас­тi ко­не­ня­та. Дорог­а бу­ла слизька, i са­ни йшли в за­то­ки. На обид­ва бо­ки вiд до­ро­ги, скiльки ски­неш оком, розс­те­ли­лось по­ле, вкри­те снi­гом, мов бi­лою ска­тер­кою. Твер­дий си­ня­вий снiг грав на сон­цi са­моц­вi­та­ми. Чор­не во­рон­ня сi­да­ло гро­ма­да­ми на снiг i знов здiй­ма­ло­ся з мiс­ця. Вi­тер дуж­чав. На­су­ну­ли снi­го­вi хма­ри i опо­ви­ли не­бо. Сон­це схо­ва­лось за хма­ри. По­си­п­ав снi­жок. Ва­силько вйок­нув на ко­нi, i во­ни по­бiг­ли пiд­тюп­цем, наб­ли­жа­ючись до лi­су, що чор­ною стi­ною сто­яв пе­ред ни­ми. До лi­су як­раз по­ло­ви­на до­ро­ги. Ще пiв­години­ тре­ба бу­ло їха­ти лi­сом. Ва­силько в'їхав у лiс. Здо­ро­вi кост­ру­ба­тi ду­би грiз­но сто­яли в снi­го­вих за­ме­тах; їм бу­ло бай­ду­же, що бур­хав хо­лод­ний вi­тер, iшов снiг… Мок­рий снiг бив у ли­це Ва­силько­вi, за­лiп­лю­вав очi, на­ла­зив за ко­мiр… Ми­шас­тi ко­нi зов­сiм по­бi­лi­ли, об­лiп­ле­нi снi­гом. Ва­силько за­гор­нув ру­ки в ру­ка­ва, на­су­нув на очi шап­ку й схи­лив го­ло­ву, щоб хоч тро­хи за­хис­ти­тись од хо­лод­но­го вiт­ру та снi­гу. Вiн i не пос­те­рiг, що ко­нi звер­ну­ли з до­ро­ги i по­бiг­ли пра­во­руч. Враз - са­ни пiш­ли в за­то­ки i вда­ри­лись у гор­бик. Трiсь! Щось трiс­ну­ло в са­нях, i Ва­силько дав стор­ча­ка в снiг. Ко­нi ста­ли. Ва­силько пiд­вiв­ся, обт­рi­пу­ючись з снi­гу, пiд­бiг до са­ней. Ста­рi, трух­ля­вi ко­пи­ли зла­ма­лись, ва­саг ле­­жав на­рiз­но вiд са­нок. Ва­силько обiй­шов навк­ру­ги са­ней, ог­ля­нув їх i ма­ло не зап­ла­кав. За­по­бiг­ти ли­хо­вi не мож­на бу­ло. "Пi­дож­ду, мо­же, хто над'їде та дасть ме­нi яку ра­ду", - по­ду­мав вiн, пог­ля­да­ючи на до­ро­гу, яку раз у раз за­мi­тав снiг. Але в лi­сi бу­ло пус­то. Тiльки вi­тер гу­чав ме­жи де­ре­ва­ми та си­пав снiг, зак­ри­ва­ючи бi­лою сiт­кою да­ле­чiнь… Ва­силько ступ­нув кiлька ступ­нiв на­пе­ред i став, ши­ро­ко розк­рив­ши очi з пе­ре­ля­ку та нес­по­дi­ван­ки. Пе­ред ним з'явивсь ярок, яко­го не по­вин­но бу­ти на йо­го до­ро­зi. Ва­силько пос­те­рiг, що збив­ся з до­ро­ги. Що тут ро­би­ти? Хi­ба ли­ши­ти са­ни з ялин­кою в лi­сi, а са­мо­му вер­та­ти­ся з кiньми до­до­му? Ва­силько вип­рiг ко­нi, сiв вер­хи i поїхав на­зад по до­ро­зi.

В лi­сi по­су­те­нi­ло. Нас­тав ве­чiр. Ва­силько їхав лi­сом, ко­нi гли­бо­ко по­ри­на­ли в снiг i лед­ве-лед­ве пе­рес­ту­па­ли з но­ги на но­гу. Ва­силько не­за­ба­ром по­мi­тив, що вiн їде не доро­гою, а так, лi­сом, нав­ман­ня. Вiн став. "Тре­ба кон­че знай­ти до­ро­гу, по­ду­мав Ва­силько. - Вер­нусь на­зад до са­ней i звiд­ти поїду навп­рос­тець до­ро­гою". Вiн по­вер­нув ко­нi i поїхав на­зад. Дов­го їхав Ва­силько про­ти вiт­ру та снi­гу, а са­ней не бу­ло. "Я десь узяв ду­же соб, а тре­ба тро­хи ца­бе", - по­ду­мав вiн i по­вер­нув улi­во­руч.

В лi­сi зов­сiм за­тем­нi­ло. На зем­лi i в по­вiт­рi бi­лiв снiг та ма­ня­чи­ли цуп­кi, за­мерз­лi стов­бу­ри де­рев, за­ку­ре­них снi­гом.

Василько їхав, а са­ней не бу­ло. Ко­нi, брьоха­ючись по за­ме­тах та по ку­чу­гу­рах, по­то­ми­лись i ста­ли. Ва­силько за­блу­дивсь. Йо­му бу­ло го­лод­но й страш­но. Вiн зап­ла­кав. На­вкруги ви­ла хур­то­ви­на, бур­хав хо­лод­ний вi­тер та кру­тив снi­гом, а Ва­силько­вi зга­да­лась теп­ла, яс­на батько­ва ха­та. Ве­се­ло го­рить в ха­тi ка­га­нець. На сто­лi стоїть ку­тя. Батько та двi сест­рич­ки си­дять за сто­лом, ма­ти по­дає ве­че­рю. Всi та­кi ве­се­ли, го­мо­нять, ра­дi­ють свя­теч­ку. Хлоп­цi та дiв­ча­та при­но­сять ве­че­рю, поз­до­ров­ля­ють з праз­ни­ком, пи­та­ють про Ва­силька… А мо­же, не ра­дiсть, не щас­тя гос­тює в ха­тi. Мо­же, ма­ти пла­чуть, що не­ма з ни­ми Ва­силька; мо­же, бать­ко жу­ряться та сум­нi-сум­нi си­дять край сто­лу i не їдять ве­черi. Ох, ко­ли б хоч виїха­ти з сього мерт­во­го лi­су, по­ба­чи­ти до­ро­гу, ха­ту… Ва­силько торк­нув ко­ней; ко­нi зня­ли­ся з мiс­ця i неш­вид­ко поб­ре­ли по гли­бо­ко­му снi­гу… Але що се? Ва­силько ви­раз­но по­ба­чив свою ха­ту. Йо­му ви­да­лось, що в ма­леньких вiк­нах блим­нув во­гонь. Ва­силько зра­дiв i по­вернув до ха­ти. То був кущ, об­си­па­ний снi­гом, i зда­ле­ка ви­давсь ха­тою. Ва­силько й ру­ки опус­тив. Що тут чи­ни­ти? Вiн гля­нув навк­ру­ги: здо­ро­вi ду­би сто­яли в лi­сi, мов стра­хо­ви­ща­, i звi­ду­сю­ди прос­тя­га­ли до нього цуп­кi чор­нi гiл­ки. Ва­силько­вi зда­ло­ся, що то мер­цi, за­ку­та­нi бi­лим по­кривалом, прос­тя­га­ють до йо­го свої ру­ки. Йо­му ста­ло страш­но. Враз - щось зiр­ва­ло Ва­силько­вi шап­ку з го­ло­ви, хо­лод­ний снiг по­си­павсь йо­му на го­ло­ву… То гiл­ляч­ка за­чепила шап­ку та зби­ла її в снiг. Тiльки Ва­силько наваживс­я злiз­ти з ко­ня по шап­ку, як десь да­ле­ко по­чу­лось: а-у-у-у! - i лу­ною по­ко­ти­ло­­ся в лi­сi. А-у-у-у! - вiд­гук­ну­ло­ся з другог­о бо­ку i дов­го не вга­ва­ло. Ва­силько по­хо­лов з ост­раху. Во­лос­ся по­лiз­ло до­го­ри, сер­це пе­рес­та­ло сту­ка­ти в гру­дях. Дум­ка про вов­кiв про­май­ну­ла у йо­го в го­ло­вi. Вiн в не­стямцi за­тяв ко­ней i зник по­мiж де­ре­ва­ми.