Семен зра­зу не мо­же зва­жи­тись зня­ти бесіду про те, що йо­го так кор­тить ви­яви­ти, але, дос­лу­хав­шись, як хтось жаліється, що не­ма ку­ди то­вар виг­на­ти, бо не­має па­со­виська, ки­дає в гро­ма­ду:

- Кажете: "не­ма па­со­виська", і не бу­де­те йо­го ма­ти! Дех­то звер­тається до йо­го. Ну, звісно, з пальця йо­го не ви­ко­лу­паєш!

- І по­ля не ма­ти­ме­те!..

- Оце ви­га­дав! Хіба йо­го хто відби­рає? І так то­го по­ля ма­ло…

- Мало! А тоді бу­де більше, як поділи­те ме­жи діти на гря­доч­ки? Тоді ж що бу­деш?.. А гроші тяг­ни з се­бе, мов жи­ли: по­дать дай, мирське дай, сю­ди дай, ту­ди дай, а по­ля в іншо­го скиб­ка, а в іншо­го й нічо­го, ви­па­су не­ма, ліс до­ро­гий!.. Тоді хоч ля­гай та вми­рай і "пробі" не кри­чи!

- Це та­ки прав­да!.. Це та­ки так!.. - за­шуміла гро­ма­да, мов зли­ва. - Ой, по­тер­пає шку­ра, як по­ду­маєш собі, до чо­го во­но йдеться… Вже й те­пер су­туж­но, вже й нині труд­но, як з каміння…

- Грунт мож­на роз­до­бу­ти!.. Бу­ли ми панські - те­пер вільні…Да­ли нам во­лю, да­ли й зем­лю… Ма­ло те­пер землі - да­дуть ще! - го­во­рив Се­мен, за­па­ля­ючись.

- Ой, ко­би-то дав гос­подь ми­ло­серд­ний, ко­би-то дав!.. А та­ки чут­но між людьми, що бу­дуть відби­ра­ти панські грун­ти та да­ва­ти лю­дям… Ко­би-то!

- Еге, "ко­би-то"! Ка­за­ти "ко­би-то" не труд­но… Тут тре­ба щось ро­би­ти, а не те­ре­вені-вені пра­ви­ти… Тут тре­ба по­да­ти "про­шеніє", та до са­мо­го ца­ря! Так і так, на­пи­са­ти, обідно нам, крив­да, про­па­даємо, землі нам тре­ба й дітям на­шим!.. Та щоб до то­го "про­шенія" всі поп­рик­ла­да­ли ру­ку, геть усі, ціла гро­ма­да, бо гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік, си­ла… Або ще кра­ще. виб­ра­ти з гро­ма­ди чо­ловіка або двох, хай йдуть аж у сто­ли­цю, до са­мо­го ца­ря, хай роз­ка­жуть йо­му всю на­шу біду, всі наші пот­ре­би…

Люди, по­тов­пи­лись до Се­ме­на, ото­чи­ли йо­го. Зро­би­лось сум'яття. Одні кри­ча­ли, по­ри­ва­лись щось го­во­ри­ти, другі за­цитьку­ва­ли: цитьте, цитьте, най ка­же!..

- Я сам, - про­ва­див далі Се­мен, а очі й ли­ця па­ла­ли йо­му, - я сам піду, аби ва­ша зго­да! Я нічо­го не бо­юсь!.. Я піду, ку­ди тре­ба, я впа­ду нав­колішки, я виб­ла­гаю і при­не­су вам зем­лю!..

Громада за­гуділа, як рій! Кож­ний мав щось ка­за­ти, щось ви­гу­ку­ва­ти.

Роман сто­яв од­далік і мінив­ся на об­личчі. Він якось чуд­но осміхнувсь під ву­сом, слу­ха­ючи пал­ку бесіду Се­ме­но­ву. Але, по­чув­ши про мандрівку в сто­ли­цю від гро­ма­ди, Ро­ман рап­том стре­пе­нув­ся, очу­няв­ся. Пе­ред йо­го очи­ма про­май­ну­ли гроші, навіть за­ше­лестіли під пуч­ка­ми.

"А він не та­кий дур­ний, як я га­дав собі, - по­ду­мав він. - То зем­лю ку­пив, а те­пер, бач, хо­че манд­ру­ва­ти на гро­мадські гроші! Знаємо ми ті манд­ри з чу­жи­ми грішми!.. Їй-бо­гу, Се­мен ро­зумніший, ніж я мис­лив!.. Але нічо­го з сього не бу­де. Ку­ди та­ко­му мудьові та до та­ко­го діла! Вже як йти в сто­ли­цю, то ко­му ж, як не сільсько­му пи­са­реві, лю­дині, що і гра­мо­ту знав, і об­ду­ри­ти кож­но­го пот­ра­пить!.. Че­кай-но, бра­ти­ку, не ту­ди тобі ніс стир­чить…

Роман про­тов­пив­ся ме­жи гро­ма­ду.

- Чекайте, лю­ди добрі! - гук­нув він. - Це діло не­пев­не! Хо­ди­ли за ним тро­хи більші го­ло­ви, ніж Се­ме­но­ва, та й то по­вер­ну­ли ні з чим!.. Та ж би там, у сто­лиці, по­ба­чив­ши та­ке ди­во, за­раз би наг­на­ли ік лихій ма­тері: "Ачу, нев­ми­ва­не, на се­ло до ціпа!.." Не­ма ко­го виб­ра­ти, та ціпов'яза!..

- А що ж, те­бе післа­ти? - крик­нув хтось з юр­ми.

- Хіба я ка­жу, що ме­не?.. Хіба не­ма ко­го виб­ра­ти?.. О, як­би я пішов, я б уже знав, як там обер­ну­ти­ся, я б там знав, що, ку­ди і до чо­го!.. А то - ціпов'яз!.. Ха-ха-ха!..

Семен хотів щось ка­за­ти, але гро­ма­да так за­ме­ту­ши­лась, що ніхто нічо­го не чув, ніхто ніко­го не слу­хав. До мо­лод­ших прис­та­ли діди й за­шам­ка­ли.

Воно доб­ре бу­ло б так зро­би­ти, як ра­дить Се­мен, та це спра­ва не та­ка, як з горіхом: роз­ку­сив та й ви­лу­жив зер­нят­ко… Тут ще тре­ба помірку­ва­ти, ро­зу­мом роз­ки­ну­ти… Чи бу­де що з неї, з тої спра­ви, чи ні, а гроші дай… Гроші дай! Еге! Так-то те­пер лег­ко за гроші; вий­няв та й на!..

Громада по­го­моніла, по­го­моніла та й розійшлась.

Семен, ли­хий та сер­ди­тий, швид­ко поспішав з май­да­ну. Злість по­ня­ла йо­го.

"Турма… ота­ра, - ду­мав він, - а не гро­ма­да. Сеє-теє, теє-сеє, а як дійде до діла, то й роз­то­чуться, роз­пов­зуться, як тая ку­па чер­ваків на сонці… Тьху!.. Та дар­ма! Я сам зроб­лю діло, сам! Не тре­ба мені ніко­го!.. Обійдеться!.."

На жидівсько­му заїзді, в ма­ленькій кімнатці, ося­яні бли­ма­ючим світлом ша­басівки, близько си­дять оден ко­ло од­но­го Се­мен і жид-адво­кат. Витрішку­ва­тий ли­сий жид, підсу­нув­ши на чо­ло здо­рові оку­ля­ри і затк­нув­ши пе­ро за ву­хо, лю­бенько на­хи­лив­ся до Се­ме­на і пос­пи­тав:

- То вам "про­шеніє" на­пи­са­ти в суд, па­не ха­зяїн? Мож­на… Пев­но, по­би­лись з ким у корчмі?.. Ну, чо­му не по­би­ти­ся: на те дав бог свя­то й горілку".

- Та ні!..

- А мо­же до ми­ро­во­го: пев­но, су­ди­тесь з ким зи зем­лю…

- Та ні!.. На­пи­ши мені, Морд­ку, до са­мо­го ца­ря…

Мордко з жа­хом відки­нув­ся на­зад, підсу­нув оку­ля­ри аж на ли­си­ну і ви­ря­чив витрішку­ваті баньки на Се­ме­на.

- Чи ви не п'яні ча­сом, па­не ха­зяїн, бо­дай ви здо­рові бу­ли? - пос­пи­тав він з не­певністю в го­лосі.

- Ні, не п'яний… На­пи­шеш, що ска­жу… Тільки ка­жи, що тобі да­ти за "про­шеніє"? А не зап­рав, як за рідно­го батька!

Мордко, склав­ши ру­ки на че­реві, пус­тив млин­ка ве­ли­ки­ми пальця­ми і підвів вир­ло­окі баньки на сте­лю. Він щось ду­мав.

- Так, па­не ха­зяїн, - оз­вав­ся, врешті жид, - як я пи­шу в суд, то бе­ру кар­бо­ван­ця, як пи­шу до ми­ро­во­го, то дев'ять зло­тих, а як до ца­ря, то хіба ба­га­то бу­де - си­ню?

- Гм… а мен­ше не бу­де?

- Ні!

- Ей, бійся бо­га, спус­ти хоч тро­хи…

- Не мо­жу!

- Ну, то пи­ши…

Мордко швид­ким ру­хом ски­нув на ніс оку­ля­ри, поп­лю­вав на пальці, об'яснив ша­басівку і на­ла­го­дивсь пи­са­ти.

- Пиши так, - по­чав Се­мен, при­су­нув­шись ближ­че до жи­да, - пи­ши так: "Ясний наш ца­рю й батьку! Ми всі твої діти - і па­ни, і му­жи­ки. Му­жик дав рек­ру­та, му­жик пла­тить по­дать…"

- Ай-ай-ай, па­не ха­зяїн! Бійте­ся бо­га, чи ж я мо­жу пи­са­ти до ца­ря по-му­жицьки? - скрик­нув зди­во­ва­ний жид.

- Пиши так, як ка­жу. Ад­же не дур­но пи­шеш.

Мордко здвиг­нув пле­чи­ма, осміхнув­ся сам до се­бе і взяв­ся до пи­сан­ня, а Се­мен по­чав про­ка­зу­ва­ти. Йо­го дум­ки, що зро­ди­лись у серці, а зрос­та­ли в го­лові, плив­ли вільно, як про­зо­ра течія в зе­ле­них бе­ре­гах, і кла­лись ряд­ка­ми на па­пері. Ще ніяка супліка в світі не бу­ла на­пи­са­на в такій щирій, неш­тучній формі, і, мо­же, ні в од­ну не бу­ло вкла­де­но та­ко­го не­зар­но­го по­чут­тя, та­кої гли­бо­кої віри в свою прав­ду, та­кої надії на пе­ре­мо­гу над усім тої прав­ди!

Лойова ша­басівка стіка­ла на ліхтар роз­топ­ле­ним лоєм, тріща­ла і чаділа чор­ним гно­том, а Се­мен роз­жевріли­ми очи­ма сте­жив за Морд­ком, що ви­во­див на па­пері ря­док за ряд­ком, осміха­ючись інко­ли не­помітно над своєю ро­бо­тою.

Скоро Се­мен заніс на пош­ту та пос­лав своє "про­шеніе" - йо­му лег­ше ста­ло на серці, не­мов він ски­нув якусь ва­гу з йо­го. Те­пер усе бу­де га­разд, те­пер до­ля не за го­ра­ми! По­дя­ку­ють ко­лись йо­му за піклу­ван­ня. Не батьки, то діти по­дя­ку­ють. Він бу­де ста­рий, не­мощ­ний, то лю­бо бу­де чу­ти, як звіду­сю­ди дя­ку­ва­ти­муть йо­му: "Спа­сибі, діду, спа­сибі, що по­ря­ту­ва­ли". Гар­но бу­ло Се­ме­нові, та він че­кав ще кра­що­го.

Минув місяць і дру­гий, а з сто­лиці відповіді щось не при­си­ла­ють. Та бай­ду­же, не­за­ба­ром му­сять надісла­ти. По­ми­ну­ли й жни­ва. Се­мен спро­дав тро­хи хліба й зап­ла­тив па­ну Ян­ковсько­му п'ятде­сят кар­бо­ванців дов­гу. Ро­ма­нові ні з чо­го бу­ло вип­ла­ти­ти хоч би й час­ти­ни, і це тро­хи гриз­ло Се­ме­на, бо вже брат на­тя­кав йо­му за довг.