Палажка. Не вчи, не вчи! Бач, "чого пускаєте, стурбують..." А сам чого рипаєшся? Коли нікого, то й сам не ходи...

Маринка (спалахнувши). Як? Щоб Марк Карпович не приходили? Що ви, няню? Марусі вони та і всім...

Палажка. А надто тобі - нема й ріднішого.

Маринка. Няню... як таки...

Палажка. А так: шила в мішку не втаїш, а тільки не в своє діло втручається... Чого пускаю? Діло єсть, то й пускаю: мені Маруся не чужа...

Жалівницький. Няню, пробачте; я не хотів вас образити; я знаю, що ви Марусі за матір...

Палажка. То-то ж! А то: чого пускаєте? Діло єсть, то й пускаю...

Жалівницький. Та не вірте отим розбещеним панам...

Палажка. Чом не вірити? Чоловік поштивий, статечний... Чого пускаєте? Того, що хочу...

Лучицька (з кімнати). Няню, що там?

Палажка. Зараз, зараз іду! (Бере сукню і йде). І ти чоловік добрий, нема що... А то "чого пускаєте"?

Жалівницький. Бурчить-таки; зобидилась...

Маринка. Няня як розсердиться чим, то нешвидко втихомириться... і вже тоді не спиниш - що слід і що не слід скаже: хоч би й про мене...

Жалівницький. Хіба вона видумує про вас?

Маринка (засоромилась). Ні, не те... але для чого? Кому інтересно? Мало що в кого не болить!

Жалівницький. Хороше у вас серце... (Хоче вийти).

Маринка. Куди ж ви? Маруся зараз вийде...

Жалівницький (глянувши на дзигарі). Репетиція швидко: спізнюсь.

Маринка. І мені б треба: Марусі ліпше...

Жалівницький. Слава богу. То й ходім.

Маринка. Так я зараз! (Побігла до кімнати).

Ті ж і Юркович.

Юркович (вліта). Що? Як? Нічого? Га? Нема... Отруїлась?

Жалівницький. Чи ви не сказились? З чого б же вона, борони боже...

Юркович. А знаєте, всякого бува... пригода... чоловік часом не сподівається, і раптом - пуф!

Жалівницький. Остатнього завжди стерегтись треба і держать язик за зубами...

Юркович. Що зуби - пусте! Але в чім непорозуміння? Какой мотив этого таинственного исчезновения: закулисный или личный? Чи привереди, чи слабість, чи...

Жалівницький. Ви найкраще зробите, як дасте Марії Іванівні спокій, найкраще - і для неї, і для себе...

Юркович. Вибачайте, я хутко, не забарю часу... я нишком... В городе, знаете, разнеслись слухи, странные, неприятные.... даже, если хотите, двусмысленного чего-нибудь. Кому же их проверить и исправить, как не нам? (Захлебываясь). Мы - стражи общественной совести, мы заведуем ее мнением, мы направляєм симпатии; на нас лежит злоба дня... Мы должны профильтрировать всякого новости и подносить публике оздоровленную пищу. Наконец, в интересах Марьи Ивановны... задля вигоди її треба провіяти, просіяти плітки...

Жалівницький. Або наплодити їх іще більше?

Юркович. Сохрани бог, борони боже! Що ви? Ми малороси? Ми тільки за правду!

Жалівницький. Так, так! Побільше брехень надряпати та по трояку за стрічку зцарапнути...

Юркович. Но-но! Який грубий матеріалізм! Хто каже: всякому праця коштує, всяк за гешефт мусить мати... Але суть і вищі потреби... і я до Мані Лучицької дуже прихильний... і мені боляче... да, мне больно, если Котенко желает унизить ее, стремится выдвинуть какую-то посредственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що ніби Лучицька теє-то, як його...

Жалівницький. Що-о? Що кажуть?

Юркович. Так... я не од себе... а просто не варто...

Жалівницький. Ні, ви мені скажете! (Наступа).

Юркович (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде...

Жалівницький. Ні, ви мені скажете, іначе матимете діло зі мною! Коли почали, то скажете!

Юркович (одступа). Та пусте... рішительно...

Жалівницький (грізно). Ну? Я не жартую. (Удержує його).

Юркович. Тільки це не я... не я... а чув...

Жалівницький. Ну! Ну ж! (Бере за плече).

Юркович. Кажуть... тільки не я... ніби Лучицька... вірте, не я... перше з вами, а тепер хтось другий... ну і сварка... ну з того й не гра...

Жалівницький. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут!

Юркович. Позвольте... сделайте милость... оставьте... не я!

Жалівницький. Я знайду, хто це виблював... і знай, що тому чи тобі - не животіти...

Юркович. Ферфал!.. Пожалуста... Ой! Заспокойтесь!

Жалівницький (трясе його). Не жи-во-ті-ти! (Вийшов).

Юркович (після паузи). Уф! Хорошого положекие нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец - ложись, рожай ему й подавай! И что за это? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, -  хорошо? И рискуй своим благообразием, -  отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать... й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак... хай його маму мордує!.. А? Антик? Ні, цум тейфель! Буду проситься в фельєтоністи, -  все-таки меньше риску!..

Ті ж і лакей, потім Палажка.

Лакей (в дверях). Еще не отпили...

Юркович (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел?

Лакей. Не могим знать. (Пішов).

Палажка (виходячи). А ти, брехунець, чого вліз? Іди, іди собі геть! (Випроваджує за двері).

Юркович (на ходу). Мужва!

Лучицька, Палажка й Маринка.

Лучицька (сіда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно?

Палажка. А того, що нишпорить та тільки плітки плете... От що цуциком за товстим паном біга.

Лучицька. Юрковича? Чого ж ви на його так?

Маринка. Не люблю отого підбрехача!

Лучицька. Бідний! (Жметься). Як тут холодно... Коли б розпалити коминок... Няню, подзвоніть!

Палажка. Чого там дзвонить: хіба в самої рук нема? (Запалює дрова).

Лучицька (Маринці, що накида на неї шаль). Хто був тут ще?

Маринка (надіва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забігали про ваше здоров'я провідати.

Лучицька. А! Того ти й розчервонілась... А ще, крім Марка?

Маринка. Не знаю; я бігала за хлібом...

Лучицька. І через Марка нікого не бачила... Куди це ти?

Маринка. На репетицію; боюсь спізнитись.

Лучицька. Все одно - Марка не доженеш.

Маринка. Та хіба я... (Припада і цілує Лучицьку).

Лучицька. Знаю, знаю, що і серце б своє надвоє для його розірвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, ціпонько! (Обніма). Я тобі, серце, раю: подалі будь од того лиса Котенка, а виходь заміж за Марка, тоді ніхто не зачепить.

Маринка. Господи! Мені? За пана Марка?

Лучицька. А що ж? Не була б, може, рада?

Маринка. Та чи я ж смію й марити про такий рай? Та я їхнього й мізинця не стою!

Лучицька. Не принижуй себе: твій талан іще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.

Маринка. Марусенько! Ненечко моя! Та він же й не згляне на мене: я для його абищо... його серце цілком у вас... 

Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, наділа окуляри й пішла в спальню. 

Лучицька. Ні, голубко: і він, і я... як брат і сестра, як друзі... Про кохання не може бути й речі...

Маринка. Чого ж то? Хіба пан Жалівницький... не красень?.. Та ліпшого ж і на світі нема, а добрий який, артиста який - а! Сонечко перед ним темне!