Анна Петрівна. Ай!! (Зомліла). 

Михайла як громом ударило. Всі скам'яніли.  

Завіса

ДІЯ П'ЯТА

Хата Дзвонарихи зсередини. Праворуч - піч і проміж неї вихід у ванькир; [59] наліво - вікна, лави. На переднім кону стіл і інше. Бідні обставини. Ніч. На комині горить каганець.

Катря сама. 

Катря (схилилась на стіл і довго сидить нерухомо; далі підводить голову, ніби памороки забиті). Ох, як голова болить... мов лещатами за виски здавлено... Ну, Катре, тепер що? Насміялась доля? О, як насміялась! І сліз нема; тільки очі горять... Ох! Важко й голову підняти, мов не моя... Пожила-таки я, зазнала щастя... ну й буде! 

Чути з кімнати стогін. 

Матір бідна, непритомна... положила дочка... Може, й очі закриє навіки? Так у мене все в голові крутиться, що й не пригадаю... хто мене вів?.. Упхнули в хату... накинулись... Ох! А Михайло ж де дівся? Забула... Чогось мені тільки так шкода, так жаль... аж коло серця пече!

Катря і Пашка. 

Пашка (ввіходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворі гвалт якийсь стоїть... Чого то?

Катря. Весілля справили...

Пашка. Яке весілля? Що ти кажеш?

Катря. Так-таки: весілля... бучне, панське... Пан і пані поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю... коханою молодою... Ну, й пані теж була дуже рада, так вітала щиро... Вся дворня на радощі збіглася... бенкет такий був!.. Мене напоїли... бач, аж голови не зведу з хмелю!

Пашка. Боже мій! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!

Катря. Що ж? Так і треба... На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кінця, спокутовать... Ох, тільки які ж муки! Кісточки на мені живої нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..

Пашка. Схаменися, Катре! Не рви себе!

Катря. Ох, Парасю! Де вже мені себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другі!.. Як мені тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола мені: там мов свинцю налито, мов топлять його! 

Пашка піддержує їй голову. 

Пашка. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!

Катря. Холодно... у-ух!! Нівечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).

Пашка. Невже Михайло?

Катря. Ні... він... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами і усміхається).

Пашка. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли він - звірюка такий, то я б йому очі видерла з лоба!

Катря. Та він і невинуватий... іначе, певно, не можна... Тільки навіщо було мене, дурну, дурманити? Віщувало серце мені, що не може того статися ніколи... і хотілося вірити, і не тулилося це у моїй голові... Виплакала вже я давно свої очі; уже давно по своїй надії і по собі справляю похорон... Тільки не сподівалася, щоб так немилосердно.

Пашка (обніма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як мені тебе жалко! Бідна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє - забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).

Катря (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?

Пашка. Душу б я свою вийняла за тебе!

Катря. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.

Пашка (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, - аж пашить!

Катря. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?

Пашка. Пакуються всі; вибираються звідціль кудись далеко: либонь, удосвіта й вирушать.

Катря. Удосвіта? А Михайло теж їде?

Пашка. Та їде ж: його ж то, либонь, і везуть...

Катря. Ох! (Хапається за серце).

Пашка. Та забудь його, проклятого!

Катря (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалієш, побіжи у двір, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, - попрощатись тільки... попрощатись тільки... попрощатись!..

Пашка. Для чого він? Плюнь на його! І так слаба! Та до двору й доступитись трудно...

Катря (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься наді мною! Не муч хоч ти мене! Пожалій! Поклич його, на одну хвилиночку... подивитись хоч... глянуть, та й попрощатись навіки! Скажи йому, що я на його не серджусь... Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий... я йому стежки не переступлю! Побіжи-бо, голубочко! (Цілує руки їй).

Пашка. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!

Катря. Ноги цілуватиму, тільки попроси! (Хоче нагнутись до ніг). 

Пашка не допускає. 

Пашка. Чи ти при собі? Приляж краще, голубко, отут на лаві! Я піду, побіжу, попрошу пана Павла, - може, він викличе.

Катря. Хіба Павло тут?

Пашка. А тут, приїхав оце... я його бачила.

Катря (сплеснула руками). Воже мій! Може, ти його мені посилаєш ца поміч, на пораду! Попроси і його, попроси, попроси! Розкажи йому... може, він моєму горю...

Пашка. Та заспокойся ж, я його покличу...

Катря. І Михайла, і Михайла!..

Пашка. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я - зараз!

Катря сама. 

Катря. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, - ворушиться... допевнитись хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня - публіка, глум, зневага... краще, краще умерти... Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, - зразу може покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду: закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити... (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно... Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навіть не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти, несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він, певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?

Катря і Харлампій. 

Харлампій (увіходить і стоїть у шапці коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?

Катря (підвівшись трохи). Хто це? Гука щось...

Харлампій (увійшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?

Катря (труситься, спершись обома руками на стіл). Дядьку...

Харлампій. Дядьку, та вже ж, розуміється, не батьку... Де стара?

Катря (не розбираючи добре). Не знаю...

Харлампій. Не знаю! А з паничем... знаєш?

Катря (якось не при собі). Панич! А!!

Харлампій. Свята та божа! Ну, скоїла гріх там, прогрішилась, значить, то й крилася б уже, сиділа б, слідственно, собі, в рот води набравши: з паничем невелика й біда; пани б пошти не зобідили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, приміром, за яким би голову собі окрила, - а то ще й приндиться! Куди маха? Що собі в думку забрала? Тьху!