Михайло. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!

Павло. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга! [36] Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, - це раз...

Михайло. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.

Павло. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?

Михайло. Атож!

Павло. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!

Михайло. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?

Павло. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".

Михайло. А як я не схочу їхнього рятунку?

Павло. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!

Михайло. А далі що?

Павло. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.

Михайло. Трудне щастя...

Павло. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!

Михайло. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...

Павло. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!

Михайло. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!

Павло. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб? [37]

Михайло. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...

Павло. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!

Михайло. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?

Павло. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!

Михайло. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх  грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?

Павло. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!

Михайло (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...

Павло. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так, - а замордують твою милу.

Михайло. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі - до вас.

Павло. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.

Михайло. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.

Павло (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю! 

(Михайло, усміхаючись, обніма Павла.)

А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, - працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло - друга річ, а для мене самого...

Михайло. Поки самого, а - усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...

Павло. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить). 

Михайло проводжа.

Михайло сам; вертається з рушницею. 

Михайло. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, - і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба! (Замислившись, іде). 

Декорація хутко міняється.

Картина 2

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч - тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.

Дзвонариха стара і Катря. 

Дзвонариха (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.

Катря. Я така рада, така рада!

Дзвонариха.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б і не надихалась!..

Катря. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.

Дзвонариха. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!

Катря. Молитвою хіба однією.

Дзвонариха. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло, - то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?

Катря. У якого, мамо?

Дзвонариха. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.

Катря. Як? З простою?

Дзвонариха. Еге, з Мотрею Пальоною.

Катря. Хіба бува, що пани беруть селянок?

Дзвонариха. Рідко, але трапляється.

Катря. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?

Дзвонариха. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску [38] підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!

Катря. Так наші пани такі немилосердні? Господи!

Дзвонариха. А ти ж думала?

Катря. Лихо тяжке!

Дзвонариха. А тобі що?

Катря. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?

Дзвонариха. Нічого... Чула, - гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...