Ха­ри­тон і Юхим ви­хо­дять з своєї ха­ти.

Харитон. Я тобі дам но­ву кух­вай­ку! Це пря­мо роз­бой, ка­ла­вур!.. Хоч з се­ла втікай; зби­рай збіжжя та й їдь на Амур!..

Юхим. Що ж, те­пер тільки й по­гу­ля­ти: уосе­ни візьму же­реб­ка, тоді я царський, а не ваш; тоді мені ва­шо­го нічо­го не тре­ба.

Харитон. Де ­ж я тобі візьму гро­шей, де?

Юхим. Ма­ло де? По­зич­те!

Харитон. На­по­зи­чав­ся вже по са­му зав'язку!

Юхим. Те­пе­ра про­меж па­рубків хо­дять двірські ка­ва­ле­ри: ла­кей, ку­чер, по­вар, ма­ши­нис­тий,- співа­ють го­родських пісень. Мо­же б, і я якої нав­чив­ся? Як же ж я, ха­зяй­ський син, та піду у свиті, щоб ме­не підня­ли на глум? Дай­те ва­шо­го дзиг­зе­та або руб се­реб­ра на сит­це­ву ру­баш­ку!

Харитон. Це ти мені хо­чеш засліпи­ти очі? Ма­буть, кор­тить те­бе у "за­бо­рон­ку"? Прог­рав на пер­ший день праз­ників два зло­ти?

Юхим. Прог­рав як­раз!.. А ви не гра­ли?

Харитон. Так я ж виг­рав! Аж три­над­цять копійок виг­рав… Бо я всі кар­ти наскрізь ба­чу, знаю, ко­ли мож­на за­ми­ри­ти… Чорт не ви­дав, за­ве­ли мо­ду у "за­бо­рон­ку" гра­ти!..

Юхим. Як з та­ким батьком, то кра­ще на гілля­ку!

Харитон аж одс­ко­чив.

Степан. Що, сусіде, лег­ко слу­ха­ти від си­на та­ку про­мо­ву?

Юхим (убік). Ну й чо­го та бор­мо­та раз по раз чіпляється?

Харитон (до Юхи­ма). Та я те­бе!.. (Присікується до нього).

Степан. Та візьми йо­го за чу­ба!

Юхим. Ов­ва!

Харитон (ски­да жа­ке­та і віддає Юхи­мові). На, по­да­ви­ся ним!

Юхим хут­ко зо­дяг­ся й пішов.

Що ти вдієш з ним?

Степан. Чув пісню, що ка­же:

Харитон. Він, ска­за­ти, те­пе­ра вже не мій, а царський!

Степан. На­ма­цав од­не сло­во: "Він царський!" А ми чиї? До­ки до­ма, він твій, а піде в служ­бу,- бу­де царський! По­вер­неться з служ­би, знов не чий же бу­де, як твій. Тре­ба дітей до­ма вчи­ти, то во­ни і в царській службі ша­ну­ва­ти­муться!

Харитон. Як йо­го вчи­ти? Та­ке роз­путст­во за­ве­ло­ся!

Степан. Змал­ку-ло­зи­ною та ба­то­гом, а те­пер вже й ду­би­на не по­мо­же.

Харитон. Ну, та­ка роз­зя­ва мій Юхим! Як я, дак я всі кар­ти наскрізь ба­чу! Інший хваб­риться, з ма­неньким ко­зирьом же­не… А я оце ду­маю ки­ну­тись до ми­ро­во­го. По­ми­луй­те! Знаєте, ку­пив я своєму Юхи­мові хвинельову кух­вай­ку, ска­зать, дос­то­мет­ну німецьку! Аж лю­бо бу­ло гля­ну­ти на нього: па­нич! од­ним ли­цем па­нич! Ну, вже й чор­то­ва роз­зя­ва!.. Пішли ми у церк­ву на страсть! Ото ж як вже до­чи­ту­ва­ли дев'яту чи де­ся­ту ван­го­лю… Ба та­ки де­ся­ту, бо я вже дев'ять пуп'янків наліпив на своїй свічці. Зви­чай­но, по­ча­ли лю­ди ку­ня­ти,- ска­зать, на­род по­том­ле­ний! - дех­то вже хріп, інший но­сом клю­вав… Зашк­вар­ча­ли чу­би і по­ча­ли шма­ля­тиною тхну­ти, як і пов­сяк­час во­но бу­ва на ста­рость. Ти­тар по­ход­жа по церкві та роз­бур­кує па­рах­ви­ян. Тільки що прой­шов повз нас, ще до ко­гось про­мо­вив сти­ха:

"Що ви, спа­ти в церк­ву поп­ри­хо­ди­ли, сви­но­та!.." Со­ломія Гав­ри­ко­ва сто­яла по­зад мо­го Юхи­ма, задріма­ла, псявіра, та й при­ту­ли­ла свічку до Юхи­мо­вої кух­вай­ки: геть спи­на так і зотліла!.. Хіба на це є за­кон, щоб руб сімде­сят три копійки як у во­ду жбур­ну­ти?

Степан. На ко­го ж ти скар­жи­ти­меш­ся ми­ро­во­му?

Харитон. На неї! Яке во­на має по­ло­женіє па­ли­ти чу­же доб­ро? Дай їй пу­ти­воч­ку, во­на й ха­ту мені спа­ле!.. Та­ке роз­путст­во!..

Степан. А хто ж і за­во­де те роз­путст­во, як не ми самі? Гед­зе­ти, плюндрі, чо­бо­ти, бляш­ка­ми та цвяш­ка­ми обліплені!.. Ну, чи прис­та­ла ж та­ка оде­жа до чор­ної ро­бо­ти?

Харитон. Ко­ли ж ди­виш­ся, як другі, то й собі пот­рап­ляєш…

Степан. Не біжи за пруд­ким, ко­ли пе­вен, що не до­же­неш; скільки во­ро­ну не квітчай у па­ви­не пір'я, а на­решті во­на та­ки зос­та­неться во­ро­ною - чув?

Харитон. У гед­зеті якось аку­ратніш! В го­роді, на ба­зарі, то вже ко­жен тобі ка­же: "Пош­тен­ний!" А як нап­неш сіря­чи­ну - "Ти, му­жик! Хам­ло! Ма­зе­па!.."

Сте­пан. Вид­ко па­на по ха­ля­вах. Ти ж му­жик і є?

Ха­ри­тон. Та… Ну, все ж та­ки… І скажіть, на милость бо­жу, що во­но за знак, що до­щу не­ма?

Степан. До­ве­дуть лю­дей гед­зе­ти та бляш­ки до злиднів.

Харитон. Те­пер би, праз­ни­ка­ми, са­ме б йо­му йти! Щод­ня хма­риться, су­питься, а не йде!.. Ото відьми так по­чи­ни­ли?

Степан. Чи бу­де дощ, чи не бу­де, а ти та­ки не вва­жаєш на вро­жай, си­нові ку­пив гар­монію?

Харитон. Ку­пив, за два з по­ло­ви­ною, з дзвінком!.. Ну й лов­ко ж він гра "ба­ри­ню"! Ви не чу­ли? Зви­чай­но, він вже царський!..

Степан. Роз­путст­во, роз­путст­во!..

Харитон. Та що ви все гар­чи­те? Ну, а скажіть: як во­но му­сить бу­ти? Ви ж чи­таєте то­го… псал­ти­ря, що там во­но по­ка­зує?

Степан. Там ба­га­то не про нас пи­са­не.

Харитон. Ска­зать так: ми ба­чи­мо вгорі - не­бо, а під но­га­ми - зем­лю! Ну, а що там ви­ще або ниж­че, чи втне­мо ми своєю го­ло­вою?

Степан. Ду­маєш, що зем­ля не дає нам по­ра­ду? Як щи­ро по­мо­лиш­ся та при­па­деш до неї, то й чуєш, що во­на та­ки про­мов­ля до те­бе… Тільки ми не­до­ум­ки - не­роз­суд­ливі, не­зу­гарні зро­зуміти сієї по­ра­ди.

Ті ж і Ро­ман.

Харитон (по­ба­чив зда­ле­ку Ро­ма­на). Ото ж і Ро­ман Жлу­ден­ко? Він, він!.. Ку­ди це прос­тує? (Гу­ка). Сохро­но­вич, ку­ди бог не­се?

Роман (підхо­дить). Хрис­тос воск­рес! З праз­ни­ком!

Харитон і Сте­пан. Воісти­ну!

Харитон. Ку­ди це?

Роман. Ко­жен сво­го шу­ка. До ва­ших па­рубків прий­шов, до­ма за­ну­див­ся.

Харитон. Нав­ряд чи зди­баєш їх! Де-не­будь по кру­чах у "за­бо­рон­ку" гра­ють; бо в селі не мож­на, уряд­ник велів соцько­му за­бо­ро­ня­ти!

Степан. При­сядь, па­руб­че, та по­ба­ла­кай з на­ми. Чи, мо­же, ку­ди ха­паєшся?

Роман (сіда). При­ха­пок, як і вха­пок: лиз­нув - не вхо­пив, сьорбнув - не наївся!.. Де лю­де, там і роз­мо­ва; а де роз­мо­ва, там і ро­зум… (По­мов­чав). А ви ж про віщо тут ба­ла­ка­ли?

Степан. Та… Пе­ре­ли­ваємо з по­рожнього в те, що без кле­пок. (Сміється). Пус­тос­ло­ви­мо!

Роман. Ко­ли б з кож­но­го сло­ва ви­рос­та­ло діло, то не бу­ло б слів, а са­ме діло.

Кирило, Пи­лип, Сви­рид і ще де­які лю­ди, про­хо­дя­чи ву­ли­цею, шап­ку­ються.

Кирило. Ка­жу вам, що не­ма, не­ма! То все брех­ня! Не­ма: ні Лон­ду­му, ні Па­ри­жу!.. Тільки є Пи­тер­бург, бо там цар жи­ве; та Київ, бо там мощі свя­тих!.. (По­ба­чив­ши Ро­ма­на). Вже тут той мудрій, що ще мо­ло­ко не об­сох­ло на гу­бах!.. (Пішов).

Роман. Дід Ки­ри­ло знов роз­ка­зу­вав який­сь сон?

Сте­пан. Та­ко­му ста­ро­му то й не ди­во.

Пи­лип (підхо­дить). Про нього, ли­бонь, вже й на тім світі за­бу­то.

Свирид. Ні, там на нього пай­ок іде.

Пи­лип. На­чал­ни­ки наші роз­гу­ля­ли­ся: ціла юр­ба гос­тей набігла до стар­ши­ни,- з дзвінка­ми, з та­ла­бончи­ка­ми, з му­зи­ка­ми!..