Дем'ян. Ну i що ж, по­мог­ло?

Петро. А все ж та­ки у борщ по­ча­ли кри­шить кар­топ­лю, а бо­рош­но для хлi­ба сi­яти на гус­тi­ще си­то i кра­ще ви­пi­ка­ти.

Дем'ян. По­ки об­ро­би­лись, а пiс­ля Се­ме­на так по­ча­ли го­ду­вать та мо­рить ро­бо­тою, що ми по­ки­да­ли зас­лу­же­нi гро­шi та й пов­тi­ка­ли, а вiн то­дi й не скар­жив­ся, бо йо­му ко­вiнька на ру­ку: мед со­бi зос­та­вив, а бджiл ви­ку­рив з ули­ка. Тi­кай­мо кра­ще, по­ки ще скрiзь ро­бо­та є.

ЯВА IІ

Тi ж i Фе но­ге н (на ган­ку).

Феноген. Що за гвалт, чо­го вам, iдо­ли, тре­ба?

Дем'ян. (з гур­ту). Сам ти iдол!

Феноген. Ану, вий­ди сю­ди, хто то смi­ли­вий об­зи­вається?

Дем'ян. (з гур­ту). Вче­нi. За­чин­щи­ка хо­чеш? А ду­лю? Кра­ще ти йди в гу­щу, то, мо­же, розм'якнеш.

Петро. (до гур­ту). Та цитьте!.. Дi­ло є до ха­зяїна. Вик­лич­те ха­зяїна.

Феноген. Що за бунт, чо­го вам тре­ба?

Всi. Ха­зяїна!

Феноген. Та не кри­чiть так, бо­дай вам за­цi­пи­ло! Ха­зяїн в го­ро­дi.

Петро. Ну то ха­зяй­ка, мо­же, є?

Феноген. Ха­зяй­ка у вас на кух­нi є.

Петро. Нам па­нi-ха­зяй­ку вик­лич­те.

Феноген. А бо­дай ви не дiж­да­ли, щоб я для вас па­нi­-ха­зя­й­ку три­во­жив, во­ни у нас хво­рi.

Дем'ян (з гур­ту). Бре­ше, ста­рий пес!

Феноген. Щас­тя твоє, що я не чую доб­ре, що ти там вар­ня­каєш!

Дем'ян (з гур­ту). Бо­дай же то­бi так зак­ла­ло, щоб ти й зо­зу­лi не по­чув!

Феноген. Ви­ходь сю­ди! Ви­ходь! Я то­бi по­ка­жу, як та­кi сло­ва го­во­рить…

Петро. Якi сло­ва? То вам по­чу­лось, ви ж глу­хi,дя­дюш­ка?

Дем'ян. (з гур­ту). Глу­хий, як "дай", а "на" вiн доб­ре чує!

Феноген. Гай­да на ро­бо­ту!

Всi. Ха­зяй­ку да­вай!!

ЯВА III

Тi ж, Ма­рiя Іванівна i Со­ня.

Марiя Іванівна. Що тут та­ке?

Феноген. Бунт! Гей, Ха­ри­тон, ма­хай за Лiх­та­рен­ком!

Петро. Цитьте всi! (Ви­хо­де впе­ред.) Нi­яко­го бун­ту, па­нi ха­зяй­ко, ми не ро­би­мо, а тiлько просьба до ха­зяїна, а як ха­зяїна не­ма, то до вас. Гляньте, яким хлi­бом нас го­ду­ють, гляньте, який борщ нам да­ють!

Соня. (взяв­ши хлiб). Бо­же мiй! Ма­мо, нев­же це хлiб? I та­кий хлiб у нас лю­де їдять?

Марiя Іванівна. Я не знаю, до­ню, пер­ший раз ба­чу. Ме­нi до цього не­ма дi­ла!

Петро. Згляньтесь, па­нi i пан­но! Хi­ба це хлiб? Це по­тем­бос! По­по­лам з по­ло­вою, по­ки свi­жий, то та­кий глев­кий, що тiлько ко­ни­ки лi­пить, в гор­ло не лi­зе, за­лiп­ляє пельку; а за­черст­вiє, то­дi та­кий твер­дий', як цег­ла, - i со­ба­ка не вку­се.

Дем'ян. Та­ким хлi­бом мож­на з пуш­ки-мар­ке­ли стрi­лять у неп­ри­яте­ля!

Соня. Ма­мо!

Марiя Іванівна. Я не знаю…

Соня. (до Фе­но­ге­на). I ви, Фе­но­ген, не знаєте, i нiх­то не знає? Чо­го ж ви мов­чи­те?

Феноген. Це не ва­ше дi­ло, Со­фiє Терентіївно!

Соня. Як не моє дi­ло? Як ви смiєте так ка­зать? У ме­не все тi­ло тру­ситься вiд жа­ху, що у нас та­ким хлi­бом го­ду­ють лю­дей; мо­же, й та­то не знає, а на нього бу­дуть го­во­рить, що ве­лить та­ким хлi­бом го­ду­вать ро­бо­чих; за­раз ме­нi йдiть i ве­лiть, щоб хлiб був хо­ро­ший. Я са­ма бу­ду хо­дить на кух­ню… Я не знаю, як йо­го зро­бить, щоб вiн був доб­рий, але я роз­пи­таю, нав­чу­ся, я не доз­во­лю, щоб так лю­дей у нас го­ду­ва­ли!!!

Всi. Спа­си­бi вам, пан­ноч­ко!

Петро. Пош­ли вам бо­же щас­тя, що ви зас­ту­паєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: си­рi­вець зва­рять, по­со­лять, зам­ну­ть пшо­ном - i го­то­во! Анi бу­ряч­ка, анi кар­топ­лi в ньому не­ма.

Соня. Я все зроб­лю, щоб вас го­ду­ва­ли кра­щеi

Всi. Спа­си­бi!

Iдуть.

З гур­ту: "Доб­ра ду­ша, а ста­рий чорт язи­ка при­ку­сив".

Ви­й­шли.

ЯВА IV

Феноген, Ма­рiя Іванівна i Со­ня.

Соня (до Фе­но­ге­на). За­раз при­ка­жiть, щоб на­завт­ра i хлiб був хо­ро­ший… Ма­мо, що йо­му тре­ба, щоб вiн був хо­ро­ший?

Марiя Іванівна. Тре­ба сi­ять. Це не­сi­яний, i зер­но бу­ло не­чис­те.

Соня (до Фе­но­ге­на). Щоб чис­ти­ли, щоб сi­яли i в борщ щоб кар­топ­лю i бу­ря­ки кла­ли!

Феноген. Як та­то приїде, то ви йо­му ска­же­те, - я не смiю пе­ре­мi­нять йо­го при­ка­зу.

Соня. Неп­рав­да, неп­рав­да! Я не вi­рю, щоб та­то при­ка­зу­вав так лю­дей го­ду­ва­ти! Ма­мо! Ска­жiть ви своє сло­во!

Марiя Іванівна. Я не знаю, доч­ко, я до еко­но­мiї не мi­ша­юсь.

Соня. Ма­мо, го­луб­ко, тре­ба мi­ша­тись, бо лю­де нас про-кле­нуть! У нас стiлько вся­ко­го хлi­ба, як во­ди в мо­рi, i весь хлiб лю­де за­роб­ля­ють, во­ни по­вин­нi їсти за свою пра­цю най­кра­щий хлiб! Ад­же ж так, ма­мо?!

Марiя Іванівна. Так, доч­ко, тiлько я не знаю… А от i та­то приїхав!

Феноген (про се­бе). От вiн то­бi, ще­ня, по­ка­же хлiб! (Iде на­зуст­рiч.)

ЯВА V

Пузир не­се по­куп­ку. Фе­но­ген, по­цi­лу­вав­ши йо­го в ру­ку, бе­ре по­куп­ку. У Пу­зи­ря бо­ро­да пiдст­ри­же­на i вид­но на шиї ор­ден.

Марiя Іванівна. Не го­во­ри, доч­ко, про хлiб, мо­же, та­то з до­ро­ги гнiв­ний, а ми ви­бе­рем час i ска­жем йо­му.

Соня. Не мо­жу, ма­мо, ждать! Тре­ба за­раз го­во­рить, щоб лю­де завт­ра їли i доб­рий хлiб, i кра­щий борщ!

Пузир. Здо­ро­вi бу­ли! Грiєтесь на со­неч­ку, ну й я поси­дю з ва­ми.

Соня. (цi­лує йо­го в ру­ку). Як вам їзди­лось, та­точ­ку?

Пузир. Нi­чо­го, доб­ре.

Марiя Іванівна. Що це ти зро­бив?

Пузир. А що?

Марiя Іванівна. Бо­ро­ду пiд­рi­зав, чи що?

Соня. I справ­дi… Для чо­го ви, та­точ­ку, пiд­рi­за­ли бо­ро­ду?

Пузир. Для чо­го пiд­рi­зав? Ха-ха-ха! Хi­ба ви нi­чо­го не ба­чи­те?

Соня i Ма­рiя Іванівна. Нi, нi­чо­го!

Пузир. Ото слi­пi! Так гляньте сю­ди. (По­ка­зує на шию.) Що це?

Марiя Іванівна. Хрест!

Пузир. Хрест! Та який хрест?

Соня. Ор­ден.

Пузир. Ста­нiс­ла­ва вто­рой сте­пе­нi на шию!

Феноген. (пiд­хо­де). Доз­вольте по­цi­лу­вать!

Пузир. Цi­луй! - Феноген цi­лує ор­ден. - Получив наг­ра­ду за при­ют.

Марiя Іванівна i Со­ня. Поз­до­ров­ляємо! Поз­до­ров­ляємо! (Цi­лу­ють.)

Марiя Іванівна. А все ж та­ки я не ро­зу­мiю: для чо­го ти бо­ро­ду по­пор­тив?

Пузир. Нi­ко­ли ти не до­га­даєшся, все то­бi тре­ба в рот по­к­ла­с­ти. Ор­ден на шию - ро­зу­мiєш?

Марiя Іванівна. Ро­зу­мiю i ба­чу, що на шиї…

Пузир. Те­пер i ти ба­чиш, i вся­ке по­ба­чить, що на шиї ор­ден; а як бу­ла дов­га бо­ро­да, то зак­ри­ва­ла, i нiх­то б не по­ба­чив! Для чо­го ж йо­го но­сить, ко­ли йо­го не вид­ко? Прий­шло­ся пiд­рi­зать тро­хи бо­ро­ду. Ро­зу­мiєш?

Марiя Іванівна. Те­пер ро­зу­мiю: щоб вид­но бу­ло ор­ден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: ли­чить ме­нi ор­ден?

Марiя Іванівна. Бо­же, як гар­но: зов­сiм дру­гий чо­ло­вiк!

Феноген. Так на­че iсп­рав­ник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й за­був. (По­ка­зує па­кун­ки.) Це то­бi, до­ню, на плат­тя ку­пив. Бу­ду­чи оце в го­ро­дi, зай­шов по дi­лу в ма­га­зин до Пет­ра Ти­мо­фi­йови­ча… От де тор­гов­ля так тор­гов­ля: лю­дей, лю­дей - про­тис­ну­тись не мо­жiш… п'ять ма­га­зи­нiв, гур­то­вий склад - i скрiзь пов­но куп­ця.