Крім того, він, пан Гаєвич, викличе в сільській юрбі дешевим способом почування, ніби він хотів людям зробити добро, з якого однак без його вини нічого не вийшло. Через те «гайдамацькі інстинкти» юрби притупляться й він матиме в сільській бідноті, як донедавна, покірних і невибагливих чорноробів.
Захоплений таким планом, пан Гаєвич узявся при помочі своєї служби й кількох сільських багачів дуже енергійно до переведення відповідної підготовки й пополудні вже був у своїм лісі, що межував з лісом граф'янки, та вижидав приходу селян і Куценка. За короткий час після його приходу прийшов Іван Куценко, а за ним почала збиратися щораз більша кількість селян. На краю поляни під крислатим дубом сів Іван Куценко при столі, принесенім йому селянами, й розпочав урядування. Біля нього сів громадський писар з маєтковим виказом усіх селян і заступник війта Кость Єгомость. Те місце знаходилось зараз при рові, який відділював ліс Гаєвича від лісу граф'янки. Цю близькість використав пан Гаєвич, який разом із Пенкальським підсунувся непомітно в гущавині під рів так, що міг чути кожне слово, яке говорилося при столі. Пенкальський був зв'язковим між ним і його службою та людьми, які уважали подальше в його лісі на відповідні вказівки.
Писар Михайло Турянський радив Іванові Куценкові означити найбідніших селян на основі громадського катастру, через що вся процедура буде дуже проста і ясна. Однак Іван Куценко сказав, що він поступить інакше, бо катастр — мертва річ. Не той багатий або бідний, хто має стільки або стільки поля, тільки той, що уважає себе багатим або бідним, незалежно від кількості поля. Це так само, говорив Куценко, як і з людським віком, а саме: не той старий, що йому багато літ життя, а той, що себе почуває старим. Після тих слів глянув писар на зібраний народ, а переконавшися, що майже вся громада заповнила поляну, шепнув до Івана:
— В такім випадку кожний селянин скаже, що він бідний...
— Ми на це найдемо спосіб... — відщепнув Іван Куценко.
Опісля Іван Куценко устав і, коли гамір ущух, обізвався:
— Панове громадо! Ми будемо всіх вас викликувати по черзі, і кожний селянин буде нам одповідати совісно, чи він має себе за бідного, чи за багатого.
Кожний, котрого ми признаємо бідним, одержить від ясновельможної панни граф'янки дерево на хату. Пане секретарю, прошу починати відчитувати.
Аж нараз виступив перед стіл муж довір'я пана Гаєвича, багач Шмендрик, і закликав:
— Пане Іване, як дарунок, то хай він буде для всіх в громаді. Ми, багачі, потребуєм дерева, може, більше, ніж бідні...
Пан Гаєвич затирав у кущах руки злорадно та підморгував надійно до Пенкальського. Іван Куценко відповів супокійно Шмендрикові:
— Пане Шмендрику, а відкіля ви знаєте, чи ми вас не впишемо, як бідного?..
Шмендрик остовпів від тієї відповіді Куценка й по надумі відказав:
— Та властиво... так рахувати... не такі-то гаразди у мене, щоб себе аж називати багачем...
— Отже, спокійно чекайте на свою чергу й не перебивайте...
Слова Куценка і Шмендрика збентежили Гаєвича, тим більше, що багачі, яких він зорганізував, стали в кущах висмикатися з-під його опіки й переходити на поляну. Але він зараз успокоївся в тій певності, що вони незабаром перейдуть знов на його бік. Адже виключена річ, аби Куценко Шмендрика і йому подібних признав бідними....
Всі викликані селяни, бідні й багачі без винятку уважали себе бідними. Так, наприклад, Семен Мандрига, у котрого було двадцять моргів поля, мав себе за бідного тому, що він сам старий, його жінка тридцять літ молодша від нього, він має з нею шестеро маленьких дітей і не має вже у нього сили ні до господарки, ні до праці.
На те крикнув комірник Атанас Криворучка:
— Дядьку, прийміть мене за наймита.
Двох подало за причину своєї вбогості недостачу дітей, а найбільша кількість заможніших селян уважала себе бідними з тієї причини, що мали від 8 до 12 дітей. Микита Проць подав себе за бідного тому, що довги має, другий знов, що податки тиснуть, третій, що не може нічого їсти, бо все його всередині болить, четвертий, що жінка вередлива, п'ятий, що жінка все хорує й так далі.
А коли прийшла черга на Костя Єгомостя, він сказав;
— Я бідний і багатий в одній особі...
— Це цікаве. Поясніть нам це, дядьку,— сказав Іван Куценко.
— Це вже говорить моє ім'я і прізвище. Бідний — Кость, багатий — Єгомость...
— Не жартуйте, дядьку, тут поважна справа,— пригадав писар.
— Не знаю, з котрого кінця зачати?.. Зачну від того, як я воював з пруссаком... То було так: я, значить, Австрія, маршируємо на пруссака під Кенігрецом. Дощ, сніг, болото по коліна, грузнемо в ньому, місимо його і так нам страшно, що не знати, що робити: чи втопитися у тім липкім чортовім тісті, чи виліпити з нього колачі для пруссака? Аж тут нараз у тому місці, де багно було вище колін, приходить команда «гальт!». Стоїмо так у багні півгодини, годину, ба дві, і вже здається нам, що стоятимемо так аж до суду віку. Зимно, хай бог боронить! Навіть не можна з холоду по людському трястися, бо ноги в болоті. Тільки зубами дзвонимо, як на страшний суд. Ноги вже деревіють із зимна, і я так собі міркую: не хочу ні їсти ні пити, тільки дай мені, боже, найбільше багатство на світі: трошки тепла в мої закостенілі ноги! Аж нараз прийшов наказ розпалити вогонь. То, знаєте, як я витягнув ті свої ножиська понад полум'я, як почув, що вони від тепла починають оживати, тоді я мав себе за такого багача, що хай сам граф сховається у кут переді мною. Як тільки я забув холод, ого, вже чоловік нещасливий, бо їсти хоче. Їм — чуюся багатий, наївся — бідний, бо хочеться курити, а нема тютюну. Курю — багатий, накурився — бідний, бо моя Гандзя так далеко від мене! Але на те є спосіб. Я багатий, бо найшов собі іншу Гандзю, чеську Маріянку.
— Дядьку Костю, то з тією Маріянкою ви звели бій під Кенігрецом?.. — питав Іван Куценко.
— Ні, це була лиш така мала сутичка перед головною битвою...
— Не дурно Австрія програла війну під Кенігрецом,— зауважив Гриць Безрукий, той, що стратив там руку.
Кость говорив:
— Налюбувався я Маріянкою і знов я бідний, бо немає ні сотика їй на подарунок. Це одно. Друге: сумління мене гризе, що я забув свою Гандзю. Вистріляю я пруссаків, як зайців і чуюся багатий, програю з пруссаками війну — я бідний. Виходжу з війни живцем — я багатий, вертаю додому — бідний, бо у мене ані поля, ні хатинки, ані дітей, ані жінки. Придбав я п'ять моргів поля, поставив хату, оженився, ну, і проти якого комірника я, рахувати, багатий. Але поля замало, жінка постарілася і споганіла — я бідний. Та що з того? Хоч би чоловік мав не п'ять, не п'ятдесят, а тисячі моргів, хоч би й цілий світ упав йому на долоню, як та стигла грушка, то він буде багатий і бідний в одній особі, бо все йому буде замало. Для того я так міркую: чи дасте мені що, панове, з того дерева, чи ні, мені все одно.
— Дядьку Костю,— сміявся писар,— панна граф'янка бідному Костеві дерево дасть, а багатому Єгомостеві відбере...
Тепер Іван Куценко промовив ось як:
— Тому, що, за винятком дядька Костя Єгомостя, всі люди в селі мають себе за бідних, буде дуже важко всіх обділити деревом на хати. Для того тепер так буде: ті одержать дерева, котрі тут нам заявлять, що вони найбільші багачі в селі...
При тих словах багачам засвітилися очі, а бідні остовпіли та хотіли вже піднести спротив. Іван Куценко рахувався з тим, тому він мерщій викликав найбіднішого комірника в селі Панька Гавриша й запитав його:
— Паньку, скажіть нам, але мудро, чи ви маєте себе за багача?
Панько стояв перед столом у грубій полотняній сорочці і в таких самих штанях, які під кістками босих ніг були зв'язані шнурками. Великі пальці його порепаних, позсіданих ніг були загнуті досередини і здавалося, ніби один великий палець з презирством позирав на другий і до нього кликав:
«Ти дідоводе!..»
На Куценкове питання, чи Панько багач, він хвилину думав, потім відповів:
— Так, пане...