Мало здатися, що на вулиці завірюха, снігопад, заборонений літом. Але, ні – термометр показував близько тридцяти.

Біля будинку посигналила автівка, Софійка побігла до своєї кімнати, де схопила картини, фарби та картату валізу. Біля дверей вона зупинилася та посміхнулася, глянувши на нас. Ніхто не намагався зупинити її.

Софійка була першою людиною, яка покинула цей будинок.

Після десятої почалися нові веселощі – у будинку грала жвава музика київської ейсід-джезової оркестри. На першому поверсі було накурено та занадто багато людей. Ні Марічка, ні Ґеорґ, ні Юля не знали жодного з них. Під ранок це почало набридати. Трійця щиро всім подякувала та відправила гурт людей на найближчу електричку.

Будинок перетворився на смітник. Тому всю неділю ми прибирали. Вперше в ньому лунав не джез – хтось ввімкнув протяжну електроніку.

Вперше за літо прийшла квитанція. Нарешті ми дізналися кому належить цей будинок. Довелося заколочувати двері та вікна – нарешті в селі дізналися, що порожній будинок на окраїні – зовсім не порожній.

Ми залишили будинок з останнім днем серпня.

Марічка подалася до Львову, про який дуже довго мріяла та марила. Але на пів шляху передумала та повернулася до Києва. Вона поїхала на одну з центральних вулиць міста, де зупинилася у своєї старої подруги – рудої норвежки Фру.

Вони сиділи на балконі, дивлячись як під будинком протягується трафік на найближчий кілометр, пили багато дешевого вина, що познаходили в найближчому магазині, та розповідали одна одній щось не зовсім цікаве, проте надзвичайно важливе. Часом до Фру хтось телефонував. Саме тоді Марічка дізналася, що Фру зовсім звуть не Фру, але вирішила не надавати цьому великого значення. Ще було тепло, тому вони сиділи на балконі у легких халатах, голосно сміючись на всю вулицю.

Тоді Марічці відмовили у друці. Вона дізналася про це зовсім ненароком. Ще пам‘ятала, що телефонувала редакторові, щоб привітати його з днем народженням. А виявилося, що її зовсім не друкують.

“Ну, ти сама розумієш…”

Дівчата додали ще кілька пляшок вина та продовжувала не змінювати пози. Наступного ранку Марічка спробувала писати нову прозу, але у неї нічого не виходило. Тому вона констатувала факт: у неї творча криза та перестала це робила.

А далі: вересень – жовтень – падолист…

Такі прозорі вулиці міста переслідували нас щогодини, проте ми продовжували рухатися далі, не помічаючи всіх відблисків сонця на стінах старих будівель, що роїлися у місті, неначе зграї бджіл, що вилетіли на липовий цвіт.

Так здавалося, принаймні, коли ми, пройшовши кілька кварталів, опинилися на даху світу, звідки спостерігали за тишею вранішнього світіння. Вимкнувши ліхтарне сонце, ми намагалися танцювати під справжнім, шукаючи порятунки у цих рухах та термосі, що грів не гірше за небо.

Ми лягали у трикутник, а потім вставали та починали гасати по даху, аби зустрітися із чим надзвичайним, що буде переслідувати нас далі, коли небо почало сутеніти. День біг швидше за годину – і нам це подобалося, бо ніхто не казав нічого поганого про це. Створивши власний сценарій, ми пішли на вечірні вулиці фотографувати перехожих, що швидко бігли з роботи додому, чи ще кудись, аби тільки не.

Найяскравіші спогади гніздилися в старому місті, яке стало занадто побутовим, проте залишало свій неповторний аромат, чи що? Там повітря пахло не тільки кіптявою, але й ще й запахом людської думки: нам дуже подобалося ходити по середині проїзної дороги та вслухатися у голоси, що лунали усюди.

Ми купували роли з лососем та забирали їх з собою, опісля сідали на траву десь у центральному парці, поїдаючи їх та годуючи один одного. А коли почався вечір – почалися феєрверки, і нам, напрочуд, було дуже зручно сидіти на старій рядюжці та дивитися в небо з високо піднятими головами.

Тоді ми починали співати якісь незрозумілі пісні, які придумували щойно на місці.

Марічка сиділа до другої ночі та писала статтю до місцевої газети, коли повернулася Фру та взяла її за руку.

Центр міста вже зовсім перестав дихати та став схожий на шматок не живої, але оголеної та красивої, матерії. Вона очікувала, що почне падати дощ на гарячий асфальтований шлях, бо небо дзвеніло ще звечора та грало напіврозм‘яклими хмарами на небосхилі

Марічка, з мокрою головою та в домашніх капцях, вірно слідувала за збудженою Фру, яка весь час розповідала про щось не зовсім зрозуміле, але надзвичайно красиве з її слів. Казала щось про Берґен та про дощ з туманом, які неодмінно мають бути у Києві.

– Неодмінно мають бути! – казала вона та починала бігати з одного боку вулиці на інший, скажено сміючись та співаючи незрозумілі пісні норвезькою.

Марічка слідувала за нею та весь час посміхалася, дивлячись на свою подругу, яка намагалася перекрикувати сама себе. Вони йшли великими, запорошеними вулицями, де зовсім не було людей та сяяли ліхтарні світила своїм жовтим полум‘ям. Капці сповзали з ноги Марічки з кожним рухом, тому вона зняла їх та почала йти босоніж. Тоді не відчувалося засмічення міста та навіть здавалося, що ноги ступають по піску океанського побережжя.

Фру побігла вперед, вправно оминаючи сходинки, та кружляла навкруги себе, продовжувала співати та голосно-лоскотно сміятися. Мокра зелена трава колисала з кожним новим доторком ноги. Симетричні лави нагадували невідправлені смс, стерті рукою, та тіла казкових верблюдів з прохолодною шкірою, що починають колотися.

Фру сіла на одну лавочку та сказала Марічці, щоб та дивилася. Нічого не відбувалося хвилини зо дві, коли почала грати тиха музика, а на деревах запалилося безліч ліхтариків. Фаєрворки літали у небі, а Фру дістала звідкись пляшку Бейлізу та наповнила дві повні склянки лікером.

– З днем народження, Марічка! – сказала Фру та подивилася на Марічку.

Марічка, в свою чергу нічого не розуміючи, почала виправлятися та вибачатися. Фру підставила пальця їй до вуст та сказала:

– Сьогодні народилося твоє натхнення.

Лікер нагадував згущене молоко за спиртом, але бив точно у ціль.

– Я намалюю Сьогодні для тебе.

Полювання на голубів мало початися ще зранку, коли Ґеорґ почав чистити рушницю та звільняти дуло від залишків пороху. Коли виявилося, що на вулиці падає дощ, ним та Юлею було вирішено залишитися у посушливому місті.

Люди ходять під дощем по розм‘яклій глині, а хлопчик з дівчинкою сидять на лаві, підклавши ноги під себе. Дощ падав у пластмасові шклянки з гарячим шоколадом, а сиґарети відмовлялися запалюватися. Вони довго сиділи та випромінювали щастя, цілком усвідомлюючи, що повністю мокрі.

Ґеорґ дивився на все це та вирішив, що він знову стане Левком. Кого цікавлять вимишлені імена?

Чайник сичав парою, а газ грів оселю. Квіти на вікнах починали в‘янути, проте Юля, помітивши це, відкрила вікна балкону та почала бігати по квартирі, виносячи рослини на повітря. Протікаючий дах дев‘ятого поверху поливав їх до останку, а квіти всотували воду.

Небо було синьо-чорне, а Левко стояв, притулившись до шкла, та дивився на лаву. Хлопець з дівчиною притулялися один до одного, а блискавка та грім не мали жодного зачення. Посмішка не сходила з очей.

Червоно-жовтий трамвай був запорошений білим мулом, а целофанові пакети гуляли по дорозі. Дерева ставали жовтогарячими. Ми бігали по ПАЦу від одного експоната до іншого, та люблячи називали його ПУКом. Тепла кава та теплий вечір вівторка. Люди бігали по центру міста та були схожі на безмовні ігри.

Дві башти на пагорбі та одна загублена надія внизу. Знищений парк буде трохи іншим за Хрещатик, але збереже свої таємниці. Починається дощ, що падає на землю кришталем. Ми йдемо по розм‘яклій глині, щоб сісти на лаву, яка вже давно потесана. Тримаючи в руках гарячий шоколад, а в зубах ватрушки, починаєш думати про значення цього еротизму. Слухаємо Кейт Буш та починаємо сміятися. Ми пригортаємося один до одного, щоб зігрітися. Посмішка не зникає з очей.

Фру мала їхати до Норвегії, а квартира, за яку було сплачено за два місяці наперед, була залишена на Марічку.