- А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і шли до слюбу, і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав у моє серце, як різка вода в новий збанок...

- Іди ж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали.

Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі.

- Стид тобі, сивий волосе, стидайси, що приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на цім світі не поможе...

- Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами за­й­­шов до вашого гробу. Господи, брешуть золоті книги по це­рквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого во­с­кре­сив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...

- Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце...

- Та прийдіть котра до старого; ніби ви їх не обіймали, мо­їх синів, та не лягали в білу постіль? Та вони були, як дуби кучеряві... Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, при­ходи. Дід тобі всі коверці під ноги підкине, а байструкові по­рубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш від наруги.

І дід здоймив обі руки вгору й кликав ними до цілого сві­та:

- Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не треба!

Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обти­рав сльози і почорнів. Та ще благав дальше:

- Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніють єго губи, а з твоїх очий, як з глибокої кирниці, я віловлю єго очі і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долоні... Коханко, приходи і ратуй старого.

- Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитьси від того вогню.

І рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.

- Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.

До решти обезсилений, приляг до землі і лежав довго мо­в­чки, а потім лагідно розказував:

- Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Та­ту, - каже, - тепер їдемо воювати за Україну». - «За яку Ук­раїну?» А він підоймив шаблев груди землі та й каже: «Оце Україна, а тут, - і справив шаблев у груди, - отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, - каже, - білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувай­те здорові». Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, - кажу, - та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу зе­млю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік». - «Доб­ре, - каже, - тату, підемо оба». Та як це стара вчула, та я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я пода­в­си до порога, бо-м чув, що її очі віпали і покотилиси, як ме­р­тве камінє по землі. Так мені здалоси, але світло на її чолі вже погасло...

- А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба.А як я їх скидав на колії, то-м казав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...»

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

- Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж уп­хав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

- А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

ВОЄННІ ШКОДИ

Сивий комісар в'їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.

«Цим мужикам,- думав він,- і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поско­бо­та­ти...»

Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз за­біг за вугол, аби окритися.

- Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу во­зити.

Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.

- Але годований, як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.

Стара Варвара сказала «славайсу» і шептала:

- Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з полі­ца­йом та хапати молодиці за підтичку...

Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.

- Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в се­ло, припрячте в покою та готовте ліпший обід.

- Вже ті ляшки мають добрий апетит...

Учитель низько поклонився комісареві і сказав «па-дам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.

Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували ко­місара. Війт каже:

- Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонить, а діти голюкають, як на пса. Нема спокою ні вдень ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай листів з Відні, розко­пуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютьси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі дру­гого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, ви­дите, вже їде; бодай єго шлях трафив!

- Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.

- Я через десятників розказав людім приходити, може, ще посходєтьси.

- Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печі. Їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.

- Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо...

- Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас бу­де інакше.

- Дай боже...

- Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.

- Називаєтеся?

- Михайло Вахнюк.

- Кілько моргів?

- Які там морги, діти розібрали...

- Але кілько ви обробляєте?

- Може, десять, може, більше, може, менче.

- Пишім дванацять.

- Кілько нема.

- То пишім одинацять.

- Та най буде...

- Які шкоди воєнні?

- Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати...

- Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.

- Бог би з вас говорив...

- Тепер ми ваші, а ви наші.

- О, то ще хто знає, як буде.

- Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадьярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?

- Та пара коний та віз ще на початку війни австрияки взя­ли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.

- Що ще?

- Ще мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста ко­рон.

- І ще що?

- Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.

- Ні, все списуйте, ми все заплатимо.

- Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та са­ни, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?