ДО...
Ярмо важуче -
То твій вінець,
Життя замуче
Тебе вкінець.
Всю сум обійме...
З чола ж твого
Сам кат не здійме
Вінця того.
Він сяти буде
Зі споду тьми,
Любов розбуде
Межи людьми!
СИРОТИ
Дітки маленькі кликали маму:
«Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана!»
Даремно ждати; побігли в клуню:
«Чом не йде мама? - скажи, татуню!»
«Пождіть, не плачте, дітоньки милі,
Не видно - прийде ваша матуся,
Зварить кулешик, дасть льолі білі,
А я ще трохи помолочуся».
Не ждеться діткам, побігли в клуню:
«Де ж наша мама? - скажи, татуню!»
Голову сумно тато понурив,
Обійняв діти, та що казати?
Трьома струмцями піт з його дзюрив;
Лишив роботу, побрів до хати,
Злагодив їсти і знов у клуню.
А діти вголос: «Куди, татуню?»
Зіб’ються нишком собі в куточок,
Глянуть в віконце, заплачуть гірко;
На столі часом хоча б шматочок,
А їх до того цілих п’ятірко...
Вони б хотіли побігти в клуню,
Так до розправи взяли татуню.
Зростають дітки і голі й босі,
Вже не питають, бо зрозуміли,
Чом не приходить матуся й досі.
Нелюдські злидні кругом обсіли,
Опорожнили комору й клуню,
По заробітках женуть татуню.
Надворі люто тріщать морози,
А він працює і дні і ночі;
Краялось серце, змерзали сльози,
Поки не сплющив навіки очі.
Побіжать дітки із хати в клуню:
«На кого кинув ти нас, татуню?»
ЖУРБА
Засмутилась, похилилась
Молода верба...
Прилучилась, одружилась
З козаком журба.
Обсипає верба віти,
Станом поника...
Де незгодоньку подіти?
Давить козака.
Пада листя в бистру воду,
Швидко уплива...
Сиротина ясну вроду
Слізьми облива.
Прийде весна, прийде друга -
Зацвітуть гілля...
Не раз суму зникне смуга;
Усміх загуля.
Та середина давненько
Всушена вербі...
Не дасть вражене серденько
Радоньки собі.
Вмира верба, посихає,
Віджива на мить...
Так серденько: то стихає,
То ще гірш щемить..
Не згинайсь, угамуй своє горе...
Не згинайсь, угамуй своє горе;
Знай - надії твої чарівні
Згоять разом зневірення хворе,
Розцвітуть, мов квітки запашні.
Не довіку конатимеш в горі;
Потривай лиш: розтануть сніги,
Запестріються луки просторі,
Закрасують поля навкруги.
Зникне швидко пануюче горе;
Обновить твою душу весна;
За водою спливе в синє море
Все, чим дійсність гірка та сумна.
Як безплодно носитися з горем,
В піснях виспівай краще йбго,
Певно, й ми своє серце поборем
І притулим хоч раз до твого.
Подивись: пронеслось твоє горе,
Як проносяться хмари густі...
Ти заблисла, сподівана зоре;
Знов воскресли ви, сни золоті!
Не сумуй, що врода...
Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.
А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.
Що твоя відвага
Не палає гнівно;
Що світові блага
Не всім служать рівно.
Хай важка дорога,
Хай похмурі днини,-
Все зроби, що мога,
На користь країни!
В ланцюгах неволі
Гинучи заранку,
Жваво проти долі
Бийся до останку!
ПЛОВЕЦЬ
Пам’ятаєш мудру раду -
Не пускатись в згубний мир?
Ти ж подався без огляду
І налучив просто в вир.
Закрутили в своїй пащі
Тебе піняві вали;
Поривання твої кращі
Тебе в прірву затягли.
Але й гинучи зарані
В борвах виючих отих,
У добра та зла пізнанні
Ти вишукував утіх.
Собаки брешуть; я прочнувся...
Собаки брешуть; я прочнувся:
Знадвору шемріт доліта...
Хотів озватись, та й запнувся...
Оце, крий господи, слята! [3]
У хату сунеться добродій,
Синемундирний, [4] як мара,
А ціла низка «благородій»
За ним у двері напира.
Чи не лиха ж мені година:
Яке недобре їх несе?
Ну, чим завадила людина?
Перепаскудять зараз все...