– Якось ніби ізбляк на вид, як я от придивлюсь теперки. В мене син чогось кволиться, жаліється на голову усе. Горенько з тими дітьми у світі! А що се нашого коваля зовсім не видно? Наче за гроші показується між люди. Я вже його оце два дні ніде не набреду, де він никає... Сусідоньку, чи ви його бачили?

– Бачив вчора ввечері, – каже Чабан.

– Де ж ви його бачили?

– Він з гаю йшов.

– Оце гультяй який! Та бувайте ж здоровенькі, забарилася я. Приходь, Марто, до мене! Одвідай, серце!

І побігла додому Рясничка, піклуючись і готуючись, що то з Мартою за подія, по що Коваль до гаю ходив, що замишля Чабан, чого се наймит так очима поїдає?

А Чабан, проводивши її, промовив:

– Ся жінка якби примогла, то б зорі з неба зірвала або землю під собою поїдала.

Вечір осінній, темний, і Марта виходить з хати; ледві два ступні ступає – перед нею Рясниченко, ввесь біленький і зовсім смутненький.

– Марто, – промовляє він, – чи гнів на мене який маєш? – А сам дивиться у шапку.

– Ні, – одказала Марта.

Мабуть, хотів додати: «Чому втікаєш?» – парубок бідний, та не насміливсь очей звернути з шапки.

– Марто, чи підеш за мене? – почав він знов.

– Ні, –- одказала знов Марта.

– І... і вже сьому не бути? Не можна ніяк зарадити?

– Ні, Іване, – одказала Марта. – Не думай об мені, не займай мене, прошу тебе просьбою.

– Не буду, – промовив парубок, наче зварений. – Добривечір, Марто!

І пішов сам, як мала дитина, заплакав.

Мати стріла ще на дорозі й питає – що? І дивиться, і з одного вже погляду бачить – що. Змінилась на лиці, і очі іскрою спалахнули.

– Вона за мене не хоче, мамо, –- промовив парубок, – і годі вже її займати.

– Не хоче за тебе? Годі займати? – покрикнула Рясничка. – Кого ж вона хоче? Кого вона обрала, гадюка? Та ще не знаємо, що Чабан сам дума. Може, вона не хоче, та він жадає, то не буде вередуванню він потурати...

– Ні, вже, мамо, я її не займу більш.

– Не займеш, як батько даватиме?

– Ні, мамо. Вже не кажіть про се, бо жалко дуже...

Та й дуже ж жалко йому зробилося!

– Ні, се так не буде! Ні, так се не минеться! Я довідаюсь! Я дізнаюсь! Щось тут є! Є щось! – виговорювала Рясничка сама до себе.

* * *

– Я тебе тут дожидав, – промовляв наймит над рікою, стрічаючи й пригортаючи Марту. – Ти не знаєш, як я тебе дожидаю! Очі горять мої, волосся наче холодний вітер зніма...

– От кого обрала собі, дівчино! – покрикнула Рясничка так, що аж в берегах виляснуло. – Добре, красно! А батенько нехай втішається, нехай радується!

І Рясничка, мов скажена, вистрибнула з-за верб і з реготом побігла від них.

– Вона зараз батькові скаже, – промовила Марта.

– Що ж, Марто, може, се востатнє бачимось? – виговорив наймит. – Не чуєш нічого? Може, вже батько гукає на мене і випхає з двора. А чи ж не дасть одвіту ніхто за мою кривду!

– Максиме коханий! Я твоя вірная дівчина...

І вона горнулась до його, і він, наче перед гіркою та нікчемною смертю, пригортав до себе дівчину. Ще нічого не чутно було з хутора.

– Ходім, – каже наймит.

– Ходім, – каже Марта.

Ввійшли обоє у хату. Чабан сидить біля стола, наче їх дожида, спокійний, як звичайно.

– Що се забарилася, дочко? – спитав.

Вони обоє стояли, наче до домовини вже приручились або друг до друга. Чабан глянув на обох.

– Господарю, – промовив наймит, – чи оддасте за мене дочку свою?

– Тату, – промовила Марта, – не бороніть... Я за іншим не буду, тату, тільки за ним... Не бороніть, тату!

– Я не бороню, – каже Чабан, – нехай вас Бог благословить.

* * *

Що се! Що се! – одхрещуєтесь усі – такого батька показуєте несвітнього! Щоб багатий, розумний батько та за наймита дочку попустив іти! Се вже ви передали куті меду!

Не сваріться, добрі люди! Нехай хоть на сміх один наймит за чоловіка буде поміж людом християнським! Нехай один нетяга вишукає собі сім’ю та долю, та спочине, та наболіле тіло і душу одходить, одратує... Полічили сього одного між правними душами, а вже незлічимо усіх тих, що їх ходить по світу, запродаючи свою силу, і молодість, і кріпость за хліба шматок вкраяний, не життя проживаючи, а збавляючи, клянучи гірку долю, не сподіваючись кращої.