I то­дi Га­ля нi­чо­го не при­мог­ла йо­му про­мо­ви­ти. Та зго­дом за­те ж як во­на ще­бе­та­ла, пла­ка­ла й смi­яла­ся, чер­вонiла й блiд­нi­ла вiд сво­го щас­тяч­ка.

I у пер­шу-та­ки не­дi­лю пiс­ля цього ве­чо­ра Га­ля у свi­жо­му вiн­ку, ру­ка iз ру­кою з ко­за­ком На­ра­дою, пiш­ла до церк­ви ра­но-ра­не­сенько, без дру­жок i без сва­тiв, без ро­ду й без дру­­зiв, уд­вох са­мi, i по­вiн­ча­ли­ся со­бi лю­бенько.

I то­го ве­чо­ра та­ки не­дiльно­го з Києва виїхав слав­ний но­вий вiз, зап­ря­же­ний дво­ма мiц­ни­ми во­ла­ми. На во­зi си­дiв гар­ний ко­зак мо­ло­дий, що йо­му, ма­буть, доб­ре бу­ло жи­ти в свi­тi, а ко­ло йо­го бли­зе­сенько-бли­зенько си­дi­ла мо­ло­да ко­зач­ка у бi­лiй на­мiт­цi, - о, яка ж хо­ро­ша, щас­ли­ва ко­зач­ка! I поїха­ли во­ни шля­хом до се­ла Гли­бо­ва.

Понад Днiп­ром, по­уз гiр, є ба­га­то кам'яних пе­чер, i в од­нiй та­кiй пе­че­рi зiб­ра­ло­ся дев'ять бра­тiв-мо­лод­цiв. Хто ле­жав, хто си­дiв; па­ли­ло­ся кiлька люльок… У! Якi ж ок­ру­ги ске­лi та шпи­лi! Днiп­ро про­ри­вається, роз­би­ва­ючи кру­чi мiж них, i грю­чить по ка­мiн­ню й ви­со­ко прус­кае, перелiта­ючи­ че­рез них. Яс­но­го не­ба од­кид у йо­го хви­лi, б'ючiй та стри­ба­ючiй, кру­титься й вер­титься. Ок­рiм яс­но­го то­го не­ба уго­рi та грю­ку­чо­го Днiп­ра уни­зу, за шпи­ля­ми-ска­ла­ми ок­ру­ги вид­ко ввиш­ку да­ле­ко тем­нiї гаї, що поз­ло­чу­ва­нi во­ни iск­ря­ним со­неч­ком.

Старший брат i усiм ота­ман си­дить, люлька йо­го згас­ла, i ди­виться вiн у зем­лю, i не­ма в йо­го ли­цi нi­чо­го, оп­рiч оби­чайного су­му та мо­цi.

А iн­шi бра­ти не так: один гро­шi лi­чить, а ко­ло йо­го дру­гий ди­виться не­на­че з гнi­вом, не­на­че з по­гор­дою на їх; тре­тiй знов теж ди­виться, i чи вiн сум­нi­вається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто йо­го зна; один, здається, спить, од­вернувшись од усiх до стi­ни; дру­гий ле­жить, див­ля­чись очи­ма, за­ки­нув­ши ру­ки пiд го­ло­ву, мов по­рi­шив­ши вже з усi­ми нуд­ни­ми до­куч­ни­ми дум­ка­ми на­вi­ки; двоє па­лять люльки, люльку за люлькою, тiльки ви­лi­тає iск­ра та дим в'ється й по­вi­ває своїм звiєм не­ве­се­лi їх об­лич­чя; са­мий мен­ший (мо­лод­ший) си­дить ко­ло вхо­ду у пе­че­ру, i з пер­шого пог­ля­ду на йо­го вид­но й яс­но, що спов­не­на йо­го го­лова ку­че­ря­ва смут­них мис­лоньок, а сер­денько бiднесень­ке­ спов­не­не ту­ги та ще гiр­кої при­ту­ги.

А у пе­че­рi анi зо­ло­та, анi се­реб­ра, анi ка­мiн­ня до­ро­го­го. Го­ла, сi­ра це пе­че­ра та й бiльш нi­чо­го. Хо­лод­но там, жост­ко, хрус­ко там при­хи­ли­ти го­ло­ву.

Вечiр нас­ту­пав ти­хий та ро­же­вий. I усе по­ро­же­вi­ло: кре­менистi шпи­лi, грю­ку­чий Днiп­ро уни­зу, да­ле­кiї тем­нiї гаї на вер­хо­ви­нах гiр­них i пруд­ко про­ли­нув­шая пташ­ка по­над Днiп­ром. Лi­со­ва бе­рiз­ка ле­ге­сенько звiд­кись за­пах­ла, i очi не зна­хо­ди­ли ок­ру­ги, де бу­ло їй тут зрос­ти, нiж­нiй квi­точ­цi на ди­ко­му ка­ме­нi.

Середнiй брат, що, зда­ва­ло­ся, спав, ра­зом пiд­нiс го­ло­ву й про­мо­вив: "Чи не по­ра?"

Усi ог­ля­ну­ли­ся, i два го­ло­си йо­му од­ка­за­ли:

- Ще не по­ра! Ще ра­но!

Середнiй брат змовк i знов од­вер­нув­ся до стiн­ки, знов на­че зас­нув.

Рожевий ве­чiр роз­го­рявсь та роз­го­рявсь пло­ме­нис­тiй, - по­тiм по­чав тем­нi­ти та тем­нi­ти; мi­сяць ви­рi­зу­вав­ся з-за го­ри вер­ха, й заб­лис­ко­тi­ли зо­рi на не­бi.

- Пора, - ка­же стар­ший брат i ус­тає.

В один мет усi во­ни бу­ли на хо­дi: пе­че­ра спус­тi­ла. Пруд­ко, швид­ко про­би­ра­ючи­ся по шпи­лях, по ска­лах, бра­ти зни­к­ли за ни­ми.

Їдуть ко­зак з ко­зач­кою до­до­му. О, ве­се­ла, ве­се­ла до­рi­же­нька! Де гля­ну­ти-усе цвi­те й пах­не, про що зду­ма­ти - усе лю­бо, та ми­ло, та яс­но!..

Як те­пер усе доб­ре: i зга­ду­вать ко­лиш­нi на­пас­тi й ли­хо, i за­бiг­ти мис­лонькою упе­ред, у приш­лiсть од­ра­дiс­ну! Роз­мо­вляли во­ни про те, як жи­ти­муть уку­пi, як господарюва­тимуть ра­зом.

- Будемо жи­ти са­мi двой­ко, - ка­же ко­зач­ка, - ад­же ж у нас нi­ко­го не­ма!

I двi па­роньки най­щас­лив­ших очей iзг­ля­ну­ли­ся iз со­бою. Ко­ли ра­зом щось бо­лем кольну­ло на­че у сер­це ко­зач­ку - во­на змi­ни­ла­ся на ли­цi й про­мо­ви­ла:

- А де мої бра­ти те­пер? Де бра­ти? Чи жи­венькi?.. Та сльо­зи й по­бiг­ли по її щас­ли­во­му ли­ченьку. Те­пер бу­ло вже до ко­го при­гор­ну­ти­ся, до ко­го го­лiв­кою при­пас­ти. I, напла­кавшися рев­ни­ми сльоза­ми, ко­зач­ка пiд­нес­ла го­лiв­ку i знов про­мо­ви­ла:

- Нiколи ще я їх так доб­ре не оп­ла­ка­ла, як те­пер-то їх бог ми­лує, Ми­хай­ло ко­ха­ний, га? спи­та­ла во­на й до­жи­да­ла ко­закового од­вi­ту. - Як їх бог ми­лує.

Почалася в їх то­дi мо­ва про бра­тiв, i уся­кi здан­ня. поми­сли й на­дiї уся­кi пев­нi уяви­ли­ся… I в приш­лос­тi пал­кая ко­зачка по­ла­ди­ла й по­го­ди­ла усе так, як ба­жа­ло­ся її ду­ше­нь­цi, як жа­да­ло­ся її сер­деч­ку. А ко­зак на все сог­лас­нии

У гаю во­ни нев­важ­ли­ве їха­ли шля­хом, не див­ля­чись ок­ру­ги, по­ки аж їх не пов­ра­зи­ло, що десь поб­ли­зу шу­мить мли­но­ве ко­ле­со, ог­ля­ну­ли­ся во­ни й зо­ба­чи­ли тем­нi гаї з усiх бо­кiв, со­неч­ко, що за їх за­хо­ди­ло, i уп­ра­во який­сь хуто­рець.

- Та ми се з шля­ху зблу­ди­ли­ся, Га­лю! - ка­же ко­зак всмiха­ю­чись. - От то­бi маєш! Ди­вись пiс­ля то­го в яс­нiї оче­ня­та так i до­ро­гу прог­ле­дiш!…

Яснiї оче­ня­та од­ка­за­ли йо­му та­ким пог­ля­дом, що вiн зно­ву за­був про до­ро­гу.

- А он до­ро­га по­пе­ре­ду, ка­же Га­ля, по­ка­зу­ючи впе­ред.

Упередi ле­жав шлях узенький, ма­ло їждже­ний, та­кий са­мий, на який во­ни з'їха­ли, по­па­ли, са­мi не зна­ли ко­ли й як.

- Шлях є та ку­дою вiн про­во­дить? - ка­же ко­зак. - Тре­ба пi­д'їха­ти до ху­тор­ця й пос­пи­та­тись.

I ко­зак, вiд­рi­ка­ючись на­пе­ред ди­ви­ти­ся в яс­нiї оче­ня­та, звер­нув во­лiв до ху­тор­ця.

Се був ма­ленький вбо­генький ху­то­рець. Усю­ди, де тiль­ки мож­на по зем­лi, за­рiс вiн чер­во­ним ма­ком пломени­стим; мак пос­пiль вкрив го­ро­ди ко­ло кож­нi­сiнької хат­ки сноп­чи­ка­ми та жмут­ка­ми рiс при до­ро­зi; то за­би­равсь на да­шок од­ною квiт­кою пиш­ною, то цi­лою сi­мей­кою то на­че га­бою вни­зу­вав ок­ру­ги да­шок, пе­ре­ри­ва­ючись Де-не-де як пор­ва­не ко­ра­ло­ве на­мис­то, i зда­ле­ка вбо­генький ху­то­рець ви­яв­лявсь, не­на­че па­лав у нес­па­ли­мо­му ог­нi

- О, який мак! - пок­рик­ну­ла Га­ля. - Що ж за пиш­нiї ма­ки! Я со­бi на­сiю та­ко­го!

Пiд'їхавши до пер­шої ху­то­рянської хат­ки скраю, во­ни стрi­ли мо­ло­ди­цю з ди­ти­ною на ру­ках i пос­пи­та­ли, де шлях у Глибове.

- Не знаю, та­ко­го се­ла не­ма. - од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

- А якi ж ко­ло вас се­ла? - спи­тав­ся ко­зак.

- Хрумово, Iванько­во, Кри­ву­ши­но…

- А да­ле­ко Кри­ву­ши­но?

- О, да­ле­ченько. Лi­чать чо­ло­вi­ки бiльш як со­рок верст­вiв.

- А як ту­ди проїха­ти?

- Та от цим шляш­ком. Перш ви приїде­те у Хру­мо­во, по­тiм… Та тiльки що сей шлях те­пе­реньки не­без­печ­ний.

- Чому?

- Та чут­но - роз­би­ва­ють те­пер i рi­жуть. Чут­но, недав­не­нь­ко ба­га­тий ко­зак вби­тий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! - спи­няла во­на ди­ти­ну, що тяг­ну­ла­ся до во­лiв, - ну-бо! не пу­с­туй, не пус­туй, бо за­не­су за­раз у яр, вки­ну до розбiйн­икiв…

Та ди­ти­на, ма­буть, бу­ла смi­ло­го, од­важ­но­го, ко­зацько­го ро­ду, - во­на, тiльки по­чув­ши сеє, зас­мi­яла­ся i вхо­пи­ла во­ла за ро­ги.

- Малий ко­зак, та смi­лий, - ка­же Ми­хай­ло. Ма­ти гля­ну­ла на ма­ло­го смi­ло­го й ус­мiх­ну­ла­ся. А Га­ли­не сер­деч­ко, що йо­му все, що стрi­ча­ло­ся, що вба­ча­ло­ся, при­пов­ня­ло та при­бiльша­ло щас­тяч­ка й ра­до­щiв, - Га­ли­не сер­деч­ко до всiх ози­ва­ло­ся.

- То про­ща­вай­те, спа­си­бi вам! - ка­же Ми­хай­ло мо­ло­ди­цi. - Про­ща­вай, ко­за­че, та рос­ти, - ка­же до ди­ти­ни.