— Ну, з тебе справжня «хазяйська дитина»! — вигукнув Колян, побачивши свого приятеля у повному «озброєнні».

Для шашличного пікніка вони вибрали невеликий березовий гайок метрах у трьохстах від найближчих будинків. І йти було недалеко, і березові дрова під рукою. Ігор розстелив квадрат клейонки, виклав на нього посуд і відразу взявся розпалювати вогнище.

Колян на правах головного постачальника просто ходив кругами, наспівуючи щось собі під ніс. Раптом він зойкнув, присів навпочіпки і обернувся до Ігора.

— Гей, неси ножик і пакет! — наказав.

Отримавши ніж, Колян зрізав два міцних червоноголовця, поклав їх у пакет і далі так захопився грибним полюванням, що не звертав жодної уваги на свого приятеля, який майстрував над вогнищем невеликий збірний мангальчик.

За часом ніхто не слідкував. Це було непотрібно: програма була зрозумілою і складалася із відпочинку, шашликів і горілки. Утім, «відпочинок» передбачав усе, у тому числі шашлики і горілку, і його закінчення залежало не від стрілок годинника, а від вичерпання життєвих сил учасників. Березові дрова перетворювалися у жар, Колян, заповнивши пакет грибами, повернувся до вогнища і відкрив пляшку «Немирова». Перший тост напрошувався сам собою — «За грибний врожай!» — і виголосив його, звісно, Колян, настрій якого від цього незапланованого успіху ще більше покращився.

Він навіть закусувати відмовився, тільки занюхав першу чарку шматочком хліба. Раптом його погляд хижо втупився в пластикове відерце з маринованим м’ясом, яке він і привіз. Руки самі потягнулися до шампурів, і Колян почав вміло нанизувати на них шматочки свинини.

— Знаєш, мені, щоб вибратися до лісу, треба годину пиляти на метро і маршрутках, а в тебе — все під боком. Треба буде десь тут дачку собі купити!

— А що, нові замовлення є? — поцікавився Ігор.

Колян усміхнувся.

— З’являться! Хороший хакер без роботи не залишиться! Інформація всім потрібна!

Ігор замислився: чи йому потрібна якась подібна інформація? Ні, виявилось, що не потрібна.

— Мені не потрібна, — повідомив він і посміхнувся.

— Бо ти хто? Ти, в принципі, людина без амбіцій. За радянськими мірками — паразит і дармоїд. Для тебе ідеальний спосіб існування — рантьє! Віддавати будь-що в оренду і проциндрювати ці грошики… Тільки для цього треба мати те, що можна здавати в оренду. А в тебе нема! Бо ж для того, щоб придбати квартиру або житло, потрібно крутитися зі швидкістю 5-10 тисяч баксів на місяць. Або ще швидше. Ось для того і потрібна інформація!

— Ну, якщо ти по дружбі знайдеш інформацію, яка підкине мені десять тисяч баксів, скажу велике спасибі! — відбив подачу Ігор, анітрохи не образившись на «паразита і дармоїда». — Я, розумієш, не бізнесмен за своєю природою. Я — шукач скарбів. До речі, від самого дитинства!

— Готовий випити за твій наступний знайдений скарб! — розсміявся Колян і налив у чарки. — Будьмо! За горщик із золотими монетами! Чи ліпше за скриню з діамантами?

— Ліпше за валізу з діамантами і пістолетами! — Ігор підніс свою чарку назустріч чарці Коляна.

Цокнулись і випили. Колян розклав шампури з м’ясом над березовим вугіллям, що пашіло жаром.

Знову, вже укотре, захотілося Ігору розповісти про свої мандри в Очаків 1957 року, але дві чарки були явно недостатньою кількістю, щоб «Остапа понесло». Тим паче, що всі попередні спроби розповісти Коляну про Очаків розбивалися об залізно-крижану іронію приятеля.

Натомість шашлик вийшов чудовим, а це означає — горілки забракло. Пуста пляшка з-під горілки лежала біля вогнища і навіювала сум.

— Я збігаю, — дожовуючи шматок м’яса, запропонував врятувати ситуацію Ігор.

— Збігай, збігай! — погодився Колян. — Батьківщина тобі цього не забуде!

Дорога додому зайняла хвилин десять. Ігор найперше виставив на кухонний стіл розпочату пляшку коньяку. За його спиною рипнули двері.

— Ти повернувся? — запитала мати.

— Ні, нам на пікніку не вистачило… В тебе ж був самогон?

— Подивися під умивальником.

Ігор відчинив дерев’яні дверцята, нахилився. Витягнув дволітровий слоїк самогону. Роззирнувся, шукаючи меншу тару.

— Візьми півлітровий, — підказала мати, вказуючи рукою на сумку із запасом чистих банок для консервування.

— Це якось неестетично, — заперечив Ігор. — Були ж десь пляшки з-під пива!

— Я віднесла їх в сарай.

Ігор вийшов з будинку, заглянув у сарай — Степана не було. Взяв пусту пляшку і повернувся на кухню. Перелив у неї самогон, закоркував винним корком. І раптом в його голові визрів план: він пожартує з Коляна і, можливо, змусить його повірити в реальність Очакова 1957 року! Ігор зайшов до себе в кімнату, переодягнувся в міліцейську форму, підперезався ременем і вклав у кобуру пістолет. Потім прихопив з кухонного столу пляшку і вийшов.

На вулиці вже сутеніло. У воротах Ігор зіштовхнувся зі Степаном. Той здивовано втупився в хлопця, оглянув його іронічним поглядом з голови до ніг, доторкнувся рукою до кобури.

— Гуляєш, — гмукнув він і, посміхнувшись, зайшов на подвір’я. — Гляди, не звикни до ментовської форми! Потім важко відвикнути! — догнав Ігора голос садівника вже біля хвіртки.

Білі стовбури беріз створювали ілюзію розсіяного світла. Там, де гайок переходив у хвойний ліс, починалась темрява і вже панував морок вечора, що опустився до самої трави.

— О! — вигукнув здивовано Колян, який сидів біля вогнища. — Ретро-паті номер два?

— Угу, — кивнув Ігор і, присівши поряд з квадратом клейонки, що виконувала роль пікнікового столу, витягнув принесену пляшку. — Тільки вибач, доведеться перейти на горілку домашнього виробництва.

— Сам гнав?

— Ні, сусідка постачає, подруга матері.

— Сусідка не отруїть! — Колян простягнув руку, взяв пляшку, витягнув корок, понюхав. — Ох! Чистий чорнозем! Народна творчість! За непереможний дух нації! — він ще раз підніс пляшку до носа.

Самогон без закуски не питимеш. Добре, що Колян був максималістом і привіз десь півтора кілограма м’яса. З’їли вони до цього моменту по три шашлики, і ще їм залишилося по три: шість шампурів з м’ясом грілися над вуглинами, що вже втрачали свій вогненний жар.

Ігор, перехиливши чарку, відчув повернення апетиту. М’ясо було ледь сухуватим, не таким соковитим, як годину тому, але все ж відновило у роті смак свята. Колян теж жадібно накинувся на шашлик.

— Ой, я ж тобі ще сотню баксів не повернув! — пригадав раптом Ігор. — Зайдемо потім до мене?!

Колян відмахнувся.

— Є речі приємніші за сотню баксів! — кивнув він на пляшку, взяв її і знову наповнив чарки.

Самогон у пляшці з-під пива закінчився хвилин за двадцять. М’ясо Ігор і Колян доїдали вже всуху, радше через почуття обов’язку, аніж задля задоволення. Ігор, ніби бавлячись, витягнув з кобури пістолет і почав його демонстративно розглядати.

— Що це в тебе? — нахилився до товариша Колян.

— Ось дещо зі скрині зі скарбами, — обличчя Ігора скривила п’яна усмішка.

— Що, справжній?

— Так, у комплекті з формою!

— Дай подивитись!

Ігор передав пістолет Коляну. Холодний метал руків’я збадьорив теплу долоню.

— Ану, постав на той пеньок пляшки! — наказав Колян.

Ігор виставив обидві пляшки на березовий пеньок, від якого до їхнього пікніка було не більше п’яти метрів.

Колян сидячи прицілився. Клацнув курок, але пострілу не було. Колян здивувався, ще раз прицілився і ще раз натиснув на курок. Знову осічка.

— Що, не заряджений? — Колян подивився на Ігора.

— Заряджений, — відповів той. — Я перевіряв.

— Слухай, віддай його мені! — попросив Колян. — По-дружньому! Ти, до речі, на день народження без подарунка приходив!

— Ти сам казав: головний подарунок — це прийти одягненим у стилі «ретро»! Крім того, навіщо тобі пістолет, який не стріляє?

— Про всяк випадок. Це ми з тобою знаємо, що він не стріляє, а інші не знають! Може, він мені й без стрільби життя врятує!!!

— Кому потрібне твоє життя? — посміхнувся Ігор. — Будеш п’яних пістолетом лякати?