— Вином торгує? — знову спитав Ігор і усміхнувся.

— Вином, — похилив голову хлопець. — Своїм, ми ж домашнє робимо, в нас винограду повен двір…

— Своїм і краденим, — спокійно констатував Ігор. І зауважив, що погляд хлопця заметався, забігав по сторонах. Ніби Іванко Самохін вирішив дати драла.

— Бери вино! — наказав йому Ігор.

І згас погляд Івана Самохіна. Важко зітхнувши, підняв він міх з вином. Прилаштував собі на плече. Озирнувся.

— Знаєш, — сказав Ігор. — Не буду я тебе садити.

Хлопець відкрив рота, і недопалок знову випав йому під ноги. Тільки Іванко більше не нахилився за ним. Очима уп’явся в Ігора.

— Ти мені розписочку даси і допомагати будеш. Порадами. Згода?

Іван зволікав з відповіддю. Ворушив беззвучно устами.

— Ти ж чесний? Так ти казав? А чесні міліції допомагають!

Іван кивнув головою.

— Я тут з особливим завданням, — продовжував Ігор, втягуючись у гру. — Мене твоє вино, — він кивнув на міх, — не цікавить. Забереш додому, мамі віддаси…

— А що вас цікавить, товаришу лейтенант? — обережно, трохи запобігливо запитав Іван Самохін.

— Чагін. І його оточення… Навіть більше оточення, ніж він сам…

Іванко кивнув головою на знак згоди.

— Чим зможу…

— Ось і добре. А переночувати в тебе можна?

— Ви ж до автостанції хотіли?

— А хіба вночі автобуси ходять? — запитав Ігор, ледь помітно посміхаючись.

— Ні, — розгублено відповів Іван.

— От бачиш, навіщо ж мені автостанція? Можна в тебе переночувати?

— Так, звичайно! Тоді…

Не договоривши, Іван закрокував бадьоріше, і вже не так помітно згиналася його спина під краденою «рідкою» ношею. Ігор ніби підсвідомо тримав безпечну дистанцію — відставав на два-три кроки. Непомітно вони увійшли у сонне місто. По боках з’явилися паркани, за якими — чорне на сірому — виднілися обриси приватних будинків. Очаків спав. Десь далеко блимали вогники, але у вікнах будинків світла не було. Хвилин за п’ятнадцять увійшли у зарослий виноградом двір. Іванко відніс міх з вином у сарай, потім обережно відчинив двері і впустив Ігоря досередини.

— Ось тут, на дивані можна, — сказав він, показуючи в напівтемряві на старий нерозкладний диван з високою спинкою, в яку було вставлене дзеркало і полички для різних дрібничок.

— Я тільки не знаю, де простирадла…

— Не треба, ковдра важливіша, — прошепотів Ігор. — А батьки де сплять?

Іван мовчки показав на двостулкові дерев’яні двері.

— Мати там, наліво, а я — прямо.

Сходив кудись і повернувся з ватною ковдрою.

— Мені також можна спати? — прошепотів. — Розписку я вранці напишу, добре?

— Так, спи! Вранці напишеш, — кивнув Ігор.

Іванко пішов, але за мить повернувся.

— Ось, товаришу міліціонер, візьміть, випийте на ніч для міцного сну! — простягнув він Ігору повну склянку білого вина. Кислуватий запах вдарив у ніс.

Ігор, ледь стримуючи бажання скривитись, обережно взяв склянку, налиту по вінця. Пригубив.

Кивнув Івану. Той задоволено кивнув у відповідь і не зрушився з місця.

— Це заводське? — запитав Ігор.

— Так, — сказав Іван. — Домашнє ж іще не готове… Ви пийте до дна, бо смаку не відчуєте!

Щоб не сперечатися з Іваном Самохіним щодо того, як правильно дегустувати вино, Ігор трьома ковтками осушив склянку і повернув її господарю. Тільки після цього Іванко вийшов з кімнати.

Ігор стягнув чоботи, розстібнув ремінь, роздягнувся. Акуратно склав форму на кріслі й швидко заліз під ковдру. І раптом його ніби якась невагомість всмоктала. Втрачаючи відчуття низу й верху, він лише встиг здригнутись й провалився у безодню.

9

Прокинувся з головним болем. Голова не тільки боліла, а гула, ніби в неї залетіло кілька бджіл, які безуспішно намагалися знайти вихід, б’ючись зсередини то у скроні, то в потилицю, то в надбрівні дуги.

Розплющив очі, провів долонею по мокрому від поту чолі. Із зусиллям підвівся і сів на ліжку.

За вікном сіріло, з сусідньої кімнати долинав монотонний гомін телевізійних голосів.

— Мамо, — гукнув Ігор, і власний голос посилив неприємне болюче гудіння в голові.

Олена Андріївна заглянула в спальню до сина.

— Що, синку?

— Аспірин є? Голова розколюється…

— Перебрав учора чи це старі болі? — поблажливо, але із співчуттям запитала мати.

— Випив, — кивнув Ігор.

Вона пішла на кухню, де в шафці, в коробці з-під взуття, були ліки.

Ігор встав з ліжка. Підійшов до вікна. Озирнувся. Погляд його впав на акуратно складену міліцейську форму, зверху лежав кашкет.

— Ну і сон! Маячня якась! Чи справді? — запитав себе Ігор, пригадуючи пережите — чи побачене? — минулої ночі.

Зітхнув, дістав із шухляди спортивний костюм. Одягнувся. Зателефонував Коляну.

— Привіт! — жваво озвався вчорашній уродинник. — Як ти там?

— Слухай, — повільно заговорив Ігор, розмірковуючи над кожним словом, щоб не ляпнути якусь дурницю. — Адже я… вчора… був у тебе?

— Ну ти спитав! — Колян розсміявся. — Сильно ж ти перебрав, якщо нічого не пам’ятаєш! Був ти у мене! Ще й як був! Прийшов у якійсь старій військовій формі, витягнув пістолет, стріляв у стелю! Це в тебе з гумовими кулями? Ледве потім відмазали тебе від охоронців — вони хотіли тебе на вулицю викинути, а там така злива лляла!

— Угу… А що ми пили у тебе?

— Все пили. Ти особисто більше на коньяк налягав. Пляшки півтори, а може, й дві приговорив, поки ми тебе на приватника посадили, щоб додому завіз! Двісті гривень йому дали, бо ти ж вже ніякий! Так що повернеш при нагоді!

— Угу, — загальмовано повторив Ігор, і сам не почув свого голосу через гудіння в голові. — А що там ще було?

— «У Петровичі»? Ха! Ти геть нічого не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю, — признався Ігор. — І голова тріщить…

— Ну як, що було? Пили, сміялися, танцювали під стару музику…

Ігор раптом відчув в роті різкий кислий смак дешевого сухого вина.

— А вина я не пив?

— Вина? Вино ти на самому початку скуштував, було діло! Скуштував і обізвав французьке «Шаблі» дешевим кисляком, запивши його п’ятизірковим «Араратом».

— Добре, я пізніше передзвоню, — зітхнув змучено Ігор.

— Лікуйся, брате! — почув на прощання бадьорий голос Коляна.

Кинувши мобільник на міліцейську форму, Ігор поліз під матрац і витягнув старий пістолет. Подивився на нього задумано, понюхав дуло — запах мастила був не різким, терпкуватим. Запаху диму чи пороху не було. Знизав плечима. Сховав пістолет під матрац.

До полудня голова заспокоїлась, і думки зібрались, нарешті, в деяку подобу порядку. Ніби сам собі в подробицях переказав Ігор вчорашній чи то сон, чи то маячню. Сам собі розповідав, і сам уважно слухав, намагаючись знайти в цій історії найменший доказ правди чи ймовірності, або, для заспокоєння зворохобленої душі, очевидність того, що все це було плодом його п’яної, а тому буйної, уяви. Але як він не дослухався, як не вдивлявся у візуальну пам’ять, а все виглядало напрочуд реально і майже правдоподібно. І годинник, який раптом запрацював і показав «московську північ». І Іванко Самохін, і Очаківський винзавод, і гранчак білого сухого, наповнений по вінця. І головне, згадка Іваном Фіми Чагіна як можливу причину появи в Очакові столичного міліціонера. Єдине, що можна було покласти на другу шальку терезів, якою Ігор намагався зважити свій здоровий глузд, це декілька чарок коньяку, випитих вчора увечері перед телефонним дзвінком Коляна. І ще! Оця забава в клубі «Петрович» на Подолі! Ігор нічого не пам’ятав про святкування дня народження. Більш того, він навіть не міг згадати, де той клуб, де його афіша з анонсом ретро-паті висіла? Так, і пістолет! Не міг він з нього в клубі в стелю стріляти! Адже він не брав його з собою! Під матрацом пістолет всю ніч пролежав! А якби брав і стріляв, тоді б з дула пахло димом і порохом!

Ігор раптом поліз до кишені міліцейських галіфе і витягнув звідти золотий годинник. Підніс до вуха — тиша. Відкрив. Стрілки застигли на половині другої.