Своєрідним поєднанням правового та ідеологічного трактування українсько-російського договору 1654 року є праці українського історика-правознавця Р. Лащенка, діяльність якого була також тісно пов'язана з українськими науковими центрами в Чехословаччині. За своїми поглядами Р. Лащенко був наступником так званої «народницької» школи в українській історіографії (і взагалі в українській історичній і суспільно-політичній думці). Він був прихильником і продовжувачем ідей М. Костомарова, особливо щодо федералізму і всеслов'янської єдності. Фактично Р. Лащенко підводив правову основу під історико-ідео-логічні концепції М. Костомарова. Українсько-російський договір 1654 року у творах Р. Лащенка теж подається як продовження федералістських тенденцій у політичному житті східнослов'янських народів. У своїй праці «Лекції по історії українського права» автор обстоює концепцію федерального устрою Київської Русі. Точніше, для Р. Лащенка Київська Русь – це конфедерація майже повністю незалежних князівств, що мала тенденцію до утворення федерації, але цьому стала на заваді монголо-татарська навала. Українсько-російський договір 1654 року розглядався передусім з точки зору можливої майбутньої відбудови федерація східнослов'янських народів. Саме з цією метою Р. Лащенком було зроблено правовий аналіз договору 1654 року, якому він присвятив одну із своїх праць.
Роблячи аналіз усіх відомих на той час в історіографії форм можливого приєднання України до Московського царства, автор повністю не погодився із жодною, але рішуче відкинув лише варіант інкорпорації. На думку Р. Лащенка, інкорпорація виключає як можливість федеративних чи конфедеративних відносин між державами, але також взагалі робить неможливими будь-які договірні стосунки між сторонами. Усі ж інші форми приєднання (персональна і реальна унії, васалітет, протекторат) допускають можливість об'єднання України і Росії в одну державу на федеративних чи конфедеративних засадах. Головною перепоною на шляху створення українсько-російської федерації (чи конфедерації), на думку автора, була тенденція до встановлення в Московському царстві абсолютної монархії. Найбільш імовірною формою приєднання тут знову ж таки виступав васалітет або протекторат, оскільки саме ці форми приєднання найменше суперечили як самому договору, так і реальному перебігові подій, до того ж саме за таких умов обидві сторони мали більшу свободу дій.
Попри те, що після публікації десятого тому АЮЗР («Акты Юго-Западной России») 1878 року стали широко відомими всі три варіанти договору 1654 року, дослідники, що займались його правовим визначенням, все ж аналізували лише якийсь один із варіантів документа і далеко не завжди вказували, який саме. Цим можна частково пояснити суперечності в його класифікації. Так, документ з 14 статей справді забороняє гетьману вести свою зовнішню політику, що розцінюється як васалітет, документи з 23 і з 11 статей вказують лише на заборону стосунків із ворожими Московії державами, що, хоч і з застереженнями, можна назвати протекторатом. Але фактично жодних обмежень для зовнішньополітичного життя України в ті часи взагалі не було.
Тож можна зробити висновок, що ні українські, ні російські дослідники кінця XIX – початку XX століття так і не дійшли згоди щодо правової класифікації українсько-російського договору 1654 року. Але слід також звернути увагу на той факт, що і українська, і російська історико-правова думка працювала проти офіційної версії розвитку українсько-російських стосунків 1653–1654 років. Адже всі варіанти розгляду і правової оцінки договору 1654 року, попри всю їх різноманітність, більшою чи меншою мірою заперечують офіційну версію його розгляду.
Переяславська рада 1654 року в російській історичній науці
Тематика, пов'язана з тогочасними українсько-російськими відносинами, знайшла своє відображення і в російській історіографії. І тут бачимо майже тотальну її політизацію.
Сьогодні вже не треба доводити, що фантом цієї події у вигляді різних редакцій Переяславського міфу до останнього часу використовувався російськими елітами для легітимації зверхності Росії над Україною. При цьому російська історіографія Переяславської ради 1654 року перебувала в постійному й жорсткому інтелектуальному протиборстві з іншими історіографіями, особливо українською та польською. «Статті Богдана Хмельницького мають не тільки історичний інтерес, а й державний», – цей характерний вислів Г. Карпова дуже влучно відбиває суть дотеперішньої російської історіографії Переяслава 1654 року. Вироблений у своїй первісній версії під впливом політичних чинників Московії так званий Переяславський міф був підхоплений російською історіографією і став її дороговказом.
І це цілком природно, оскільки російські історики, як будь-яка самодостатня група, дивилися на минувшину російськими очима, а не очима сусідів. Уже в XVIII столітті російська історіографія однозначно позиціонувала себе як російську великодержавницьку концептуальну альтернативу іншим варіантам історіографічного освоєння проблеми.
Інтелектуальним тлом для цього тоді стала вже доволі випробувана в московських літописних текстах та в дипломатичній практиці, звернена до сучасності й водночас спрямована в майбутнє патримоніальна схема інтерпретації історії Московії та легітимації її претензій на «київську спадщину», доповнена концепцією про «одноплемінність» українців і росіян.
Перші зусилля російської історіографії на ниві інтерпретації Переяслава 1654 року відбивали прагнення обґрунтувати курс Москви на поглинення Гетьманщини через право насильницького приєднання, тобто через найвищу, за тогочасними уявленнями, санкцію. У такому дусі витриманий коротенький сюжет з «Ядра російської історії» А. Манкієва про те, що в середині XVII століття цар Олексій Михайлович відірвані колись від Рюриковичів «Київ, Чернігів і Сіверське княжіння з усіма підвладними містами і пригородками від Польщі зброєю відвернув». Аналогічний підхід застосував «батько російської історіографії» В. Татищев. У його «Лексиконі» теж ідеться про «визвольний» похід московських військ 1654 року та оволодіння ними «усією Малоросією».
Водночас з'являється примітна теза про те, що через непоступливість Польщі «Хмельницький сам просив царя» про підданство. Поява цієї тези була першим сигналом того, що російська історіографія мусила реагувати на доробок української історіографії, у першу чергу літописи Грабянки, Величка та «Короткий опис Малоросії» з їх концепцією добровільності входження Гетьманщини до складу Московії на договірній основі.
Відтоді розвиток російських досліджень Переяслава 1654 року – це безперервна боротьба з викликами часу, які щоразу більше розмивали підґрунтя російського великодержавницького бачення проблеми. Під тиском розширення джерельної бази, появи конкурентних концептуальних і ділянкових напрацювань, врешті, під впливом змін методологій все нові й нові жорсткі (й не тільки) складники великодержавницької російської концепції позбувалися наукового підґрунтя, а то й набували кумедного вигляду. Від декотрих із цих складників російським дослідникам довелося відмовитися цілком, інші щоразу пристосовувалися до свіжої історіографічної ситуації.
Першою жертвою стало пояснення Переяслава 1654 року через концепцію відвоювання, від якого довелося відмовитися вже в середині XVIII століття. З іменами Г.-Ф. Міллера, О. Рігельмана та Г. Болтіна був пов'язаний відхід російської історіографії на позицію визнання договірності входження Гетьманщини до складу Московїї, тобто на традиційну позицію української козацької автономістської історіографії. Але якщо в останній договірність «Березневих статтей» була серцевиною концепції, то для російських істориків – справою вимушеною, що добре помітно як у полеміці І. Болтіна з Г. Леклерком щодо насильницької ліквідації Гетьманщини Москвою, так і в тому, як О. Рігельман препарує компільовані ним тексти.
Якщо Самовидець і Грабянка, літописи яких компілює О. Рігельман, подають Переяславську раду та вироблення «Березневих статей» як процес узгодження інтересів суб'єктів, то О. Рігельман трактує їх як вияв царської волі. Скажімо, для Грабянки боярин В. Бутурлін був споряджений в Україну, щоб «виробити постанову, на яких умовах та при яких вольностях можуть проживати козаки під рукою його царської величності», а для О. Рігельмана московське посольство вирушило, «щоб усіх там під царську руку прийняти й у вірності до присяги привести і в тому підписками ствердити».