– І що ж ти їй відповів? – Есме зручніше вмостилася на високому стільчику, загадковість ситуації її щораз більше цікавила, і сам Мамба видавався надто незвичайним персонажем.

– Буде о’кей! І дитина її буде здорова, і чоловік з часом повернеться. Такі вони, наші острівні чоловіки – нестабільні… – Бронзовошкірий бармен клацнув пальцями і задумався над чимось своїм.

– А мені що скаже обеа-мен? – хитро запитала Есме.

Мамба прискіпливо на неї глянув, завмер у відтренованій чи вродженій театральній паузі, наче зважуючи щось, а тоді кинув:

– Ів тебе буде о’кей. І в тебе буде хлопчик здоровий і сильний, це тобі говорить обеа-мен.

Есмеральді було дуже приємно чути таке пророцтво, й хоча в острівні вуду її раціональна вдача не дуже то й вірила, та глибокий казковий вечір на тропічному острові налаштовував на дива…

– Розкажи мені про обеа, я ніколи про них не чула…

Мамба присів на табурет і неквапом почав:

– Ми на Вест-Індії віримо в духів. Називаємо їх джамбі… Вони можуть принести і удачу й біду, любов і багатство, а можуть і несподіваний гігантський рахунок за електрику, як-от мені минулого місяця… Тому з ними треба обережніше – їх треба задобрювати й поважати… Усі знають, що перед тим, як зробити важливий крок, треба спитати поради в обеа-мена і задобрити джамбі, наприклад, коли купуєш новий будинок чи одружуватись збираєшся… А задобрити їх можна всілякими амулетами, травками і настоянками, грибами, що ростуть он у тих скелях…

Мамба невизначено махнув рукою в ніч.

– Грибами? Галюциногенними? – допитувалась Есме.

– Та різні бувають способи, і такими… От і пірати з джамбі дружили, тому й були такі багаті… Я ж то знаю…

– Пірати?

Інтерес Есме до бороданя зростав і вона неодмінно вирішила довідатись, що він знає про піратів. Мамба й сам мав вигляд пірата з легенди, майже як Синя Борода. Дикий, суворий, але чутливий і незбагненний Синя Борода, історію якого Есме пам’ятала ще з дитинства: як він вибудував замок на горі для своєї коханої, а вона втекла від нього з іншим моряком, із того горя і через розбите серце Синя Борода й подався в пірати…

Аби продовжити розмову, Есме замовила собі ще один сен-двіч, бо її майбутній мореплавець потребував поживи, заплатила за склянку рому для Мамби і приготувалась слухати історію про карибських піратів. Мамба зрадів ромові, як кожен острів’янин, і на радощах щасливо підкинув у рожевий Есмеральдин сік дві червоні вишеньки.

– Спробуй вишеньки від обеа-мена. Не пошкодуєш, – чемно усміхнувся бармен.

Есме безтурботно проковтнула вишеньки і голова їй ледь запаморочилась, наче від ковтка шампанського. Мамба маринував вишеньки для своїх відомих коктейлів разом з грибами, що росли на сірих скелях острова… Вони давали дуже легкий і нешкідливий ефект галюцинації, яка пробуджувала уяву людини до стану, коли питання самі знаходять свої відповіді. Спрощено – таким і був секрет острівних обеа-менів: допомогти людині самій дати відповідь на своє питання.

Оскільки в Есме в голові в той вечір ніяких особливо важливих запитань не було, то вишенька просто допомогла їй по-дитячому захоплено сприймати розповідь Мамби, як своєрідний екскурс в історію цієї екзотичної частини планети. Перед очима поставали картини й події, про які вона досі не відала й не здогадувалась… Мамбин голос накочувався і відступав, як невидимі хвилі нічного моря, шелестливо розбиваючись об дрібний пісок…

– Колись потрапив я (чи дід мій? не пам’ятаю…) в іспанську в’язницю. Безневинно – так звані «друзі» допомогли… – Мамба відпив рому і вів далі. – Одного разу приходить офіцер і каже: «Амністія тим, хто добровільно поїде на Карибський острів створювати колонії. Волонтери – крок уперед». Я довго й не думав, хоч відчував, що з краю світу вже не повернуся. Сім’ї в мене не було, і не хотілось молоде життя проводити в холодному підземеллі… Зібралось ще зо тридцять таких «амністованих» – усього десятеро з них були моряками – та й відправили старий корабель з нами – тюремними птахами – на острів Сент-Томас у Вест-Індіс. Оцей самий.

Уже на кораблі, у плетиві безсонних ночей, потерпаючи від морської хвороби, я дізнався від супутників більше про ці острови: про їх незвичний для нас клімат і страшні лихоманки, непролазні хащі з отруйними рослинами та зміями і вічну загрозу від місцевих войовничих карибів-дикунів… Вони, ці кариби, вигнали автохтонів араваків у Пуерто-Рико й на Гіспаньолу, захопили їхні землі. Саме кариби першими зустріли флотилію славнозвісного спаніярда Колумба. Зустріли, звісно, стрілами… Тому висаджуватись на Сент-Томас Христофор не поспішав: наніс острови на карту – і назад до іспанських монархів по нагороди.

Та дороги назад не було, вибір зроблено… Корабель наш таки прибило через півтора місяця до берега неосвоєного тоді острова Сент-Томас (таку назву йому дав Христофор Колумб). Напівживі, але щасливі розбили ми табір. У ті часи більше кораблів тонуло, ніж досягало далеких земель, тому радості нашій не було меж. Десять років облаштовувались, будувались, воювали з карибами, мирились, одружувались з острів’янками, вимирали від лихоманки, народжували дітей… Звели церковцю, заснували місто. Одне слово – колонізували.

Жили мирно, можна сказати процвітали, аж доки англійська корона не розбила нашу іспанську армаду. Доти майже всі Карибські острови належали імперії спаніярдів, моїх предків. Одразу ж Англія, Франція і Голландія повиписували своїм мореплавцям грамоти – дозвіл нещадно нищити всі іспанські кораблі, колонії, поселення й захоплювати землі кожен в ім’я своєї корони… З того й почався великий світовий розподіл Карибських островів. З того й почались пірати…

Європейські корони навіть назву придумали своїм загарбникам у законі – «приватири», тобто приватизатори. Приватири, згідно з грамотами, мали всі права висаджуватись на землі вже колонізовані іспанцями й чинити з ними, як заманеться. А по дорозі вони нищили й топили чужі кораблі в ім’я своїх монархів. Приватир одного короля був піратом для всіх інших королів і попередніх колонізаторів…

Звідти й пішло. Коли на освоєний нами Сент-Томас прибув приватир сер Френсіс Дрейк – він знищив наше місто, церкву, повирізав жінок і дітей. Що нам залишалось? Помста!

Багато минуло часу, доки я зібрав команду, купив корабель на Гіспаньолі – бажання помститись Дрейкові було сильнішим за мене. Часу свого я дочекався. Одного дня мій корабель (під прапором уже відомого на той час Веселого Роджера) розбив і потопив бригантину англійця і самого його відправив до риб…

На землю повертатись мені вже не хотілось, так мий залишились на своїй флотилії під чорним прапором, грабували і мстились за поховані надії на краще…

Саме на цій ноті Мамбиної розповіді у барі з’явився новий відвідувач, замовив рому, отримав його і втупився у плазму телевізора над головою з нудним американським бейсболом. У Есмеральди перед очима ще пропливали картини минувшини, у ту мить вона не сумнівалась, що зустріла не кого іншого, як найлегендарнішого першого пірата. Тим часом Мамба вже звільнився від своїх обов’язків і вмостився навпроти неї з ромом для себе і новим рожевим напоєм для неї. Есмеральді не терпілось дослухати його розповідь.

– На тих каравелах, у тих походах – я й навчився ремесла обеа-мена. Джентльменам фортуни необхідно було привертати до себе удачу. Щоб довше прожити. У мене був талант. І хороший учитель. Він і навчив мене поводитись з духами-джамбі… А якщо знати це ремесло, то жити можна довго-довго…

Тут Мамба по-змовницьки підморгнув і продовжував, а Есмеральда розсміялась – чи то від ще однієї вишеньки, яку знайшла на дні свого напою, чи від того, що бармен ніби прочитав її думку про першого пірата. А той вів собі далі своїм співучим діалектом:

– Згодом у тих англійців з’явилася нова ідея: цукрові плантації. До кінця дев’ятнадцятого століття більше двохсот тисяч чорних рабів з Африки понавозили на острови білі колоністи. У місті, яке я заснував на Сент-Томасі, відкрили найбільший на Карибах невільницький ринок. Хіба для цього я його засновував, те місто? Цукрова тростина ріками пливла в Європу, підживлюючи піратство на морехідних шляхах. Ідеальні умови для процвітання. Ти як думаєш?