Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?

Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити та: «Не лізь, – каже, – попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, ніби-я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.

Сонечко вже запало за гору. Річка ледве блискоче, віє весняний благий вітрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко: роздивлюсь, мовляв, і як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінно ті колеса купити.

Кум-Демко – хай царствує – був мій давній, трохи не з пови точку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду й на роз вагу. Приходжу, Кум дома – рад, вітає: «А, Свириде, друже!» Вітає й кумова жінка. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащекувать та побарашкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.

– А чув, Свириде, – каже Демко, – що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя і треба його гарненько почастувати. Чуєш?

– Та чую ж, чую, – одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у-його в хаті верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

– Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…

– Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою без-притомний лежав! – озвалась Демчиха. – Не пив би горілки, не проворонив би коней!

– Оце жіночий розум! – сміється Демко. – Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?… Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більш шкоди лучається, чи у п'яних, чи у тверезих…

– Ні, куме, – кажу, – що правда, то правда: горілка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху.)

– Авжеж, не доведе, – згоджується Демко. – Треба, бач, міру знати.

– Еге ж, міру! – почала, начебто кепкуючи, Демчиха.

Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, – така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки: «Оковитої мені, та хутенько!»

Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.

Коли ось і Демчиха з оковитою…

– Ой жінко, – стріча Демко, – тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловік…

– А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, – кажу.

(Не те що всміхнулась – і не поглянула на мене.) А Демко бере пляшку і частує мене:

– Вип'ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий! Я, бачите, не дуже ласий на ту горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:

– Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!

Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не попесь-ки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка – невірна дівка.

– А невірна, – знов згоджується Демко.

Та до жінки:

– Не покуштуєш, Одарцю? Добра!

– Дякувати! – одвертає.

Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…

А кумові байдуже – одну випиває, другу наливає…

– Не покуштуєш, Одарцю? То Бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…

А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала – запопали її аж по тім боці на березі…

І каже Демко:

– А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!

Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам'ятаючи таке, я з ним дуже не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:

– Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?

– А на біса мені та жінка? – одказує. – На біса те хазяйствечко? Одна морока!

Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:

– Авжеж! На біса жінка… Як він рюзумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!

(Се так на мене закида гадюку, а я… наче мені невтямки.)

– Що мені той Буг? – править Демко. – Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?

– Тягніть, тягніть на здоров'я! – глузує Демчиха. – Аби Гапка не потягнула когось на розправу…

(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.) А Демко вже заходжується аж у Палестини.

– Чув я, – каже, – за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!

І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…

– Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? – перехоплює Демчиха.

(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» – думаю.) Й наче не чув, озиваюсь до Демка:

– Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…

– У Палестини! – править. – У Палестини! І геть-геть за Палестини! В голові йому вже добре бринить… Частує: «До тебе, куме, до тебе,

Свириде!» – а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало…

– Які там, куме, Палестини? – кажу. – Нащо вони нам здались?

– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв'язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одві-дать…

(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів. А Демко як гримне:

– Не пустить?! Хто не пустить?

Трохи припекло вже й мені.

– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать…

А він на мене:

– Зась!

– Як то, – питаю, – зась?

– Зась! Зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!

– Таке? – кажу.

– А, мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:

– Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…

А Демко таки не вгава:

– Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать! Хоче знятись з лави, та несила – наче прикипів… А Демчиха аж танцює:

– Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.

Горобець маленький, а сердечко має… І не те що горобець, і святий часом скривиться… Надозолила мені катова дзундзуриха.

– А пожди, – кажу, – дам я тобі й макогона, і коцюби!

Та впрост до неї…

А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, – бо до ката було там в неї усячини понастановлено, – а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…